Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
На серпанки не треба брати траурного крепу, а звичайний чорний жоржет. Після строку жалоби з цих серпанків можна буде понашивати візитні плаття, але, само собою, скомбінувати з якимсь веселим матеріалом.
Зоня приймає наказ тітки Клавди, але не поспішає виконувати його. Її в цю хвилину займає щось інше. Вона вештається з блокнотом і олівцем у руках по кімнатах, неначе збирається списувати меблі. Зоня заздалегідь відмічає у блокноті, скільки орієнтовно буде на похороні вінків.
Минулого року, коли помер доктор Фільварочний, то перед катафалком несли сімнадцять вінків від родини, друзів і організацій. В Річинських на похороні не повинно бути менше двадцяти п'яти. Від дружини й дочок — один, від тітки Клавди — два, від Несторів — три, від Ілаковичів — чотири, від Гука — приятеля родини — п'ять, від церковного братства — шість, від "Просвіти", від "Рідної школи", від "Бесіди", де татко був членом, від… від… Цифра доходила до вісімнадцяти й далі ніяк не зрушувалася.
До того ж Зоні захотілося, щоб вінки були дорогі, елегантні, стильні. Тому й боялася, що родичі з села посплітають вінки з жоржин і циній, понатикують туди рож, і вийдуть не вінки, а компрометація!
Інша справа, коли б селяни принесли саме такі вінки з жоржин, м'яти, рож та дубового листя… Взагалі треба якось подумати, щоб село з'явилося на похорон організованим порядком, з вінками й хоругвами.
— Та паннунця щойно казали, що бояться сільських вінків, а тепер хочуть, щоб люди з села прийшли з такими вінками, — не втерпіла Мариня, щоб не висловити своєї думки.
— Мариня нічого не розуміє, а завжди мусить і своє слово докинути. Я ж казала, що боюся, коли б священики з села не приїхали з простими вінками, а селянин… якраз… А втім, що я толкую з Маринею про ці справи? Мариня так розуміється на цих речах, як вовк на зірках!..
Коли приїхав Нестор з дружиною (Несторова відразу ж звалилася з ніг, від головного болю її почало канудити), Зоня причепилася до нього: коли помер доктор Фільварочний, то труну везли на санях, хоч був липень, так, як і тепер. Таткові, може, й не треба саней. Фільварочний був хлопський адвокат, а татко як-не-як — священик, і пара білих, як молоко, коней у чорних сітках з пухнатими високими плюмажами на головах, що запряжені у катафалк, куди елегантніше від волів у санях. Але делегації з села повинні бути на татковім похороні. Тепер надзвичайно модною стала участь селян при різних оказіях — стрийко[52] хіба не знає про це?
Нестор плямкнув язиком, бо не знав, що відповісти племінниці.
— Я не знаю, пане добродію, як ти собі уявляєш ту делегацію з села? Хлоп, гадина, має довгу пам'ять тільки на помсту.
Зоня цілком згодна з стрийком, що та худоба давно вже забула про добродійства, що їх зазнавала від татка, але стрийко погодиться й з нею, що без делегацій з села в нинішню хвилину аж ніяк не можна обійтися. Невже ж стрийко не розуміє, що це просто шик? Обов'язково треба когось послати у Вишню, щоб організував там вінки й делегацію. Якщо інакше не можна, то хай пообіцяє тим хамам за страчену днину ситий обід, по вісімдесят сотиків чоловікам, а по п'ятдесят жінкам, бо ж похорон татка, що б там не було, мусить мати всенародний характер.
— А кошти, пане добродію, а кошти?
— Ключі від каси у Катрусі.
* * *
Тітка Клавда, підпираючись паличкою (ревматизм мучить її, незважаючи на спеку), дає не тільки команду, але й, за звичаєм Річинських, перевіряє, як виконується доручення. Заглянула вона й на кухню.
— Мариню, тризна мусить бути пишніша, ніж весілля панни Катрусі, яке, маємо надію, не забариться. Я пришлю сюди куховарку. Таку, розуміє Мариня, що готує у поміщиків на полюваннях. Хай Мариня слухається її в усьому й не викидає своїх коників. Мариня мене зрозуміла? Чує Мариня?
— Та чую! Слава богу, ще не позакладало. Я не знаю лише, навіщо-то непотрібних витрат з тими преславними куховарками… Слава богу, не такі забави справлялись у цьому домі, але куховарок ніхто з сторони не наймав. Але як панні (Клавду й досі називали в родині "панною", бо не була замужем) захотілося куховарки, то хай буде. Я лише хочу сказати, що гусарської печені не дам нікому партачити. Це я кажу для того, щоб пізніше непорозумінь не було, бо я того не люблю.
— Хай Мариня стулить писок. Мариня робитиме те, що Марині скажуть.
Мариня обвела Клавду поглядом, ніби обручем.
— Ого! Тої самої! Той, хто мав найперше право наказувати в цьому домі, лежить он на столі. А інших можу слухати, але не мушу… ого!
Клавда, яка тримала в себе тільки слухняних і рабськи покірних робітниць, з цікавістю придивлялася до Марині.
Понад чотирнадцять років знає вона цю дівчину, а щойно сьогодні пізнала її. "Екземплярчик! — подумала з задоволенням, яке завжди відчувала в присутності сильних людей. — Цікаво, як дає собі раду з нею той слимак Олена. Екземплярчик!"
Ольга має йти до друкарні замовити клепсидри[53]. Ось зразок. Треба тільки нагадати Філіпчукові, щоб усі картки були на однаковому папері, а то злодії випустять перший десяток на доброякісному, а там можуть підіпхати й на газетному.
Ольга не може відразу згадати, де міститься українська друкарня Філіпчука. Нестор узявся пояснювати їй. Виявилося, що друкарня — по вулиці Круля Яна, куди Ольга дванадцять років з дня на день ходила до школи.
Вулиця Круля Яна перетинає все Наше навпіл, поділяючи його на Старе і Нове місто. Старе місто, що обсіло лівий берег Пруту, цілком відповідало своїй назві. Старі низькі, але довгі будинки з запалими покрівлями й перекошеними вікнами, біля яких часто теліпалися віконниці, інколи відрізнялися між собою тільки кольором стін. Деякі з цих будинків нагадували певний гатунок жінок: що більше трухлявіли й западалися в землю, то в більш яскравий колір вимальовувались їхні щоки-стіни. Лише де-не-де вискакував з-поміж них спокійним тоном мурований дім, що наче мав за мету свого існування дратувати сусідів, у всьому, як на злість, відрізняючись від них.
Якщо в старих будинках були малі віконечка, то нові кам'яниці обов'язково пишалися широкими "варшавськими" вікнами, розміром іноді рівним дверям. Якщо старі будинки мали гострі, високі покрівлі, то їхні суперники відзначалися плоскими дахами. Якщо старі будинки були обведені дерев'яними огорожами, то нові пишалися дротяними сітками, пофарбованими у спокійний сталевий колір.
Нове місто було з каменю й цегли, хоч і тут стояли різні щодо віку будинки. Старіші відзначалися непростим в наш час марнотратством щодо площі. Кімнати — наче амбари, розраховані на неповороткі, об'ємисті меблі. Дім розділяли широкі сіни, що тяглись на всю його довжину. Від вулиці сіни переходили у масивний ганок під скляним балдахіном на товстих цегляних колонах.
Новіші будинки були пристосовані до духу часу. Їх власники з ощадності купували невеличкі шматки землі і виганяли вгору довгі коробки, які, здавалося, звалились би від першої бурі, якби не підпора сусідів, саме отих масивних, присадкуватих будинків, з колонами на фасаді. Замість архітектурних балконів з амурчиками та іншими прикрасами, новітні будинки мали стандартні, неестетичні залізні балкончики, розраховані на те, щоб можна було поставити поруч два крісла. Великі просторі кімнати тут заміняли кількаметрові клітки, бо плата за мешкання в той час начислялася не від кількості квадратних метрів житлової площі, а від кількості покоїв.
Будинки, що народились уже в післявоєнну епоху, самим своїм виглядом говорили про те, що сучасна людина заощаджує, поспішає і до хати навідується, аби лише поїсти і переспати. А для цієї функції вистачить і клітки замість кімнати нормальних розмірів.
Вулиця, якою йшла Ольга, була курна. Праворуч їхали вози, тягнулась за возами худоба, зрідка показувалась, знявши хмари пилюки, машина і тут же зникала в куряві, шмигали велосипеди. Підводи були навантажені мішками, кошиками, клітками з птицею. Жінки виглядали на тих фірах, як індички на яйцях.
Вулиця, будинки, повітря — все попелясте від пилюки. На листі молоденьких придорожніх лип пилюка осіла товстим мохом. У великому палісаднику бургомістерської садиби земля потріскалася від засухи, повивертавши на поверхню корінці й без того ледве живих айстр.
Сонце випило всю свіжість землі, й вона стала сіра, наче попіл.
"Може, якби не ця спека, то й з татком не сталося б того нещастя? Боже, пошли зливу!.. А навіщо? Таткові й так нічого вже не поможе…"
Змучені безсонницею і плачем очі печуть на сонці. Треба взяти себе в руки. Не треба плакати на вулиці. За цих п'ять днів так безконечно багато прикладалась хусточка до очей, що на повіках відчуваються вже болючі місця.
Ось і будинок, куди Олі треба зайти. Друкарня Філіпчука міститься в старій, напевно вже столітній, кам'яниці з обов'язковими чотирма колонами спереду.
Піднявшись східцями, Ольга увійшла в широкі, довгі, відчинені навстіж сіни. На дверях праворуч прибита табличка з свіжовидрукуваним написом "Канцелярія". Очевидно, сюди й треба звернути. В канцелярії, невеличкій кімнаті з одним столом, двома чи трьома стільцями і шафами під стінами, Ольга нікого не застала.
Перечекавши хвилину (серце чогось товклося так, ніби з розуму сходило), Ольга вже без стукоту прочинила двері праворуч, звідки долинав ритмічний стукіт, наче там хтось ткав на верстаті.
Велике приміщення було заставлене вузькими похилими столами з проходом посередині. На столах лежали скриньки з безліччю клітинок. Очевидно, то були окремі комірки для літер. Ользі лише незрозуміло, чому тих клітинок так багато, коли в українському алфавіті всього тридцять дві літери, а в латинському — ще менше. Чорні засмальцьовані постаті клювали букви і втулювали їх у дощечки на долоні. Робили це так вправно, що здавалося, немов ті люди лузають насіння.
Поки Ольга розмірковувала, хто тут поміж них старший, від пюпітра біля вікна відійшов чоловік у чорному і попрямував їй назустріч.
Ольга не помітила, який він з себе. Його обличчя хиталося в неї перед очима, як відбиток на поверхні води. Згадала, чого сюди прийшла, і сльози заслали їй світ. Залишилося одне враження, що тамтой був високий і худорлявий.
— Я хочу замовити траурні повідомлення. До кого тут звернутись?
— Прошу до канцелярії, — сказав той і пішов поперед Ольги, витираючи по дорозі руки промасленою, брудною ганчіркою.
"Які вони все ж таки неохайні!" — подумала Ольга, намагаючись триматись подалі від тієї заяложеної спецівки.
Оформлюючи замовлення, Ольга не знайшла тексту.
