Правда Кобзаря - Барка Василь

Воно зійшло в "Неофітах" найвищою зорею і від того часу, зростаючи, заповнило творчість; надало їй новий дух і вираз.

Напроти сокири, через вісімдесят п'ять днів після неї, в "Подражанії 11 псалму" вказано на всемогутню силу, що охоронить, возвеличить і просвітить вірою — "людей закованих", "убогих, ни-щих".

Вже сам вибір 11-го псалма багатозначний, бо тут співається про свят}' зверхність влади і судів Господніх — над всіма праведними, як і нечестивими. Ті уста, що вподобують лестощі, гордість і неправду, знищаться. Чи пройшла ця істина, переспівана в чудесний вірш, безслідно для поглядів поета? Ні, врізалася, ніби огненними знаками, і спричинила глибочезну зміну. Після цього віршу Шевченко не закликає від себе — до насильницького і кривавого перевороту, тільки повідомляє, що здійсниться кара за переступи, приречена не людською думкою і волею, а Божими словами через пророків.

Покаравши беззаконників, спасуть "рабів німих" — слова Господні. Вони подібні до срібла, семикратно перелитого в горнилі. Вірш закінчений благанням розкинути святі слова "по всій землі": увірують "убогі діти" і ними спасатимуться, як сто-рожею. Возвеличаться ними, в той час, коли і думка і слова гордих насильників поникнуть "наче стоптана трава".

6. Пророцтво Кобзаря

Переміна світова, в її вселюдській повноті та довічному значенні, відбувається без топора як знаряддя суто людських остаточних судів і вироків з їх гордою самоправністю на кров.

А Ти, о Господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий, Мовлявший: — Ми не суєта!

І возвеличимо надиво

І розум наш і наш язик...

Та протиставна гордість — гріх: в кожного, зосібна в тих, що задумують насильство над іншими.

Один на другого кують Кайдани в серці.

Про цих "кувачів" наприкінці того ж 1859 року промовлено передвістя кари, і теж без заклику до неї — від своєї особи.

Уб'ють,

Заріжуть вас, душеубійці, І із кровавої криниці Собак напоять.

Такий виміір кари з найгіршою ганьбою для майстрів і накладачів "кайданів нових": в ясновидно-му означені другої "наруги" з "розпивателями" при ній.

Не від себе накликає поет карну розправу, як чотири роки тому, в "Заповіті". Він провіщує її, приречену небесною волею через пророчий спів Псалтиря.

Зберігає переконання про неминучість і обов'язковість кари, якщо не схаменуться; але при цьому в нього — і "плач" і "жаль", і пекучий біль на серці, в передчутті страшної події: кривавого насильства, спричинники і виконавці якого є осудні перед небом. Поет чудово знав Господній присуд: хто ггіднімае меч, той від меча загине; хто ненавидить брата свого, той — убиеник.

Сам поет прийняв найсвятішу правду цього присуду і нагадав сам, що і царі і раби є смнм Божі і брати.

Сам осудив вороагнену їх взагалі, без поділу на "виправдану" і "невиправдану", але всяку ворожнечу, ту, в якій "брати з братами", "мов пси"; в якій "кати вінчанні" теж, "мов пси голодні за маслак, гризуться знову"; в якій всі ми взагалі ге саме робимо марнуючи найсвятішу цінність життя.

Пливе місяць круглолиций. І мир первозданний Одпочив на лоні ночі. Тільки ми, Адаме, Твої чада преступна, Не одпочиваєм До самої дожоемнм У проспанім раї. Гриземося, мов собаки За маслак смердячий ...

Отже, на думку Шевченка, всі винні — і князі і раби, хоч неоднаково. Навколо міг бути "веселий рай", в світі "тихому". Але змарнували: через свою зажерність.

Поет відновлює тему, що хвилюв'ала понад десять років, з того часу, коли побачив: потрібен пророк, пекти огненними словами скрижанілі душі людей. І прийшов пророк, але камінням його побили. Бо вони — "род лютий і жестокий", який "вомісто кроткого пророка", заслужив собі царя і дістав, як кару Божу. Вірш "Пророк" позначений датами: Кос-Ар ал 1848 — Петербург 1859; в ньому с відгук особистих жалів, які різко висловилися через рік.

Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я "Кобзаря", А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. Не похвали собі, громадо! — Без неї, може, обійдусь, — А ради жду собі, поради! Та мабуть в яму перейду Із москалів, а не діждусь!

Хотів знати: Вкраїна, яку він любить і для людей якої пише, чи варта "огия святого", того "огня невидимого", що ним слова пророка пекли зимні душі. Але вразила байдужість земляків, при якій зосталося конати серцем в самоті.

...Я —

Неначе лютая змія Розтоптана в степу здихає, Захода сонця дожидає. Отак-то я тепер терплю ...

Тоді ж назвав громаду "капустою головатою". Вже в останній і вершинний період згадалася прикмета загальна, для поеми про відважного юродивого з такою ж самотою серед розтлінного оточення, як колись, дев'ять років тому, в пророка.

0 роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш?

Приблизно, через два роки після того згадалася постать пророка в новому світлі і в переміненому відношенні. Тепер сам поет ніби уособлює в собі народ щиросердечний і слухняний, який молить Бога — послати пророка: для загального порятунку. Виблагав і оспівує, як "зореньку святую", що світить і зогріває і живить "убоге серце, неукрите, голоднее". Називає пророчу душу своєю донею, кличучи власну думу про волю вернутися до життя, з домовини.

Відновлює з пам'яті серця свою праведну думу, якою освітилась, понад п'ятнадцять років тому, поема "Тризна". Порівняймо:

И речью кроткой и смиреньем Смягчать народных палачей.

("Тризна", 11. XI. 1843)

Господь послав Тебе нам, кроткого пророка

1 обличителя жестоких Людей неситих.

("Марку Вовчку", 17. II. 1859)

Золоте зерно в думі тоді і тепер те саме: добрістю свого серця, як переможною силою, подужувати злобу серця чужого.

Не через відносини з ненавистю і не через напасті для перемоги в війні словами, як способі зруйнувати особистість і взагалі морально знищити лютих людей, як вони того заслужили. Ні, тут шлях — протилежний: зоставити їх при повній гідності і взагалі цілості їх високого образу людського. Але, замісто свого осуду, як стороннього, збудити в їх серцях їх власний осуд власних вчинків. То — най-вірніший шлях до їх оправлення, через каяття, при вигляді чужого страждання і при свідомості власної вини, викликаній через їхні власні добрі почуття, приспані і пригаслі під їдкою золою злоби.

Ця дума е закономірна для "Кобзаря"; її уособлює, в очах поета, письменниця, яку він в найсер-дечніших віршах оспівує і удочернює собі.

В "Тризні" герой, що сприймав учення вибраних:

— як мовою кроткою і смиренністю зм'якшувати серця "народніх катів", — виражав прагнення самого автора; був поетичною "вііддзеркальністю" його. А тепер він сам радує своє серце від такої подвижницької постаті.

В означенні тайного вчення для юнака в "Тризні", вжито вислів, взятий з мови Христа, який сказав: "Я кроткий і смиренний". Тут — ключ до того вчення, як вчення євангельського. Сутністю своєю воно є в основі науки Христа, що в небесній кротості і смиренні зійшов на Ґолґоту і прийняв муки розп'яття, для викуплення людського роду. Божественною любов'ю переможено зло; скривавлений хрест

— зброя перемоги.

Слова з Євангелії, які вжив Шевченко, означаючи шлях, належать до найвадомдших; відкривають уявлення про Спасителя — з Його власних уст. Окреслюють божественний образ, подібно до якого створені люди і який повинні в собі відновити, після власного занепаду через гріх.

Дума поетова не повторена незмінно; в ній тепер мотив призначення пророка є джерельний: "Господь послав" обличителя жорстоких, що втілює в собі надію на збереження "нашої правди" і "слова", і через свою творчість світить, гріє і відроджує серце, пробуджує думу з гробового сну.

Також і дії "кроткого пророка" трохи інші, ніж колись в "Тризні": тоді зм'якшував почуття, тепер, як "обличитель", викриває зло. Але кроткість визначає цю діяльність, як протиненависницьку.

Тепер поет говорить не про одних "народних катів", а про всіх "жестоких людей неситих", які розгнуздано можуть подвизатися також ніби то на стороні народній або вважатися при ній, що ми якраз бачимо в СРСР.

Шевченко в вершинний період, як поет християнський, визначає, що всяка окорстокість і неситість, себто жадоба до муки і смерти інших, є ворожа Богові і людям, і мусить бути спинена. Байдуже, яка вона і з чим: з топорами чи іншими знаряддями. Нема їй жодного виправдання, як немає від неї добра ні для теперішніх людей, ні для нащадків. На "окраденій землі" робиться те, про що розповідає вірш:

Щодень пілати розпинають, Морозять, шкварять на огні.

Так і сталося: за всю добу совігчини, зокрема в часи "культу особи", себто понад сорок років без перерви, — щодня і щоночі "працюють" тортурні, морозячи в концлагерях півночі, катуючи огнем, який розводять "тіломеханіки", та іншими засобами, до розпинання включно. На XX і тепер на XXII з'їзді партії, зрештою, призналися про ці, як сказано там, "нелюдські тортури", що і тепер продовжуються, хоч більш потаємно і без приміненвя до осіб із самої верхівки партії. Шевченко знав: всяка жорстокість, зрештою, приводить до того лиха, особливо — жорстокість, виправдувана якоюсь надзвичайно "доброю" метою безвірних.

Можна "без ворогів" (без "клясових" — теж), "як-небудь прожити", — передбачав поет, але оті, скажім, від "отця народів", таки "доб'ють" кожного. Жорстокість, хоч і як маскована декляраціямиї, обернеться в пекельетво. Поет не оманював себе "програмами" і "системами"; за ними так легко маскуватися жорстокості, яка спричинює наслідки, протилежні до рожевих пунктів для проголошення.

Джерело всього — серця людські, а не "системи" і "програми" на папері.

Серця, наповнені жорстокістю, неодмінно приведуть до іродизму, хоч перед ними через світ обки-неться теорія, повна уболівання і плачів, полум'яних закликів, присяг і турбот за долю пролетарі-яту і всіх трудящих. Якраз в одежі того принародного самовиставлення в ролі зверхпрометея з'являється тиран з найдраконячішою вдачею. З такою, як Ірод у Еірші "Во Іудеї во дні они" і "п'яний царвладика", кому підклонилися "лакеї в золотій оздобі". Ніби "соратники" під час культу "вождя", що разом затьмив всіх іродів минувшини.

Мотив пророчого докору для злих і жорстоких, який під кінець поетового життя перемагає своєю значущістю всю сокиряну людорубку, глибоко притаманний "Кобзареві". Як 1859 року, в поезії-при-свягі Марку Вовчку, так і десятиліття тому, в скорботному вірші "Заросли шляхи тернами", той мотив вирізнено серед першорядних для призначення поета: ділити свої думи з людьми, казати їм святе слово, "душу убогу" радувати, "корити чоловіка злого".

В останній час життя Шевченко, стаючи все більше духовним чоловіком, бачить: матеріяльна зброя при супроводі насильницького пекла в серцях, ненависного небу, не зможе покласти основ для добра і правди в суспільному житті.