Правда Кобзаря - Барка Василь
ВИЗВОЛЕННЯ ШЕВЧЕНКА
Проти привиду темного, який, на проголошення Маркса і Енґельса, "бродить по Европі", загрожуючи революційною помстою і диктатурою всім, — ось, ніби світлий з'явець проти нього, через кордони країн і декади новочасся переходить досвітня постать поета, колишнього кріпака, що визволився: віщує всім добро і правду, братерство і волю.
Але в століття від свого народження Шевченко, поет невмирущий, поволі знов потрапляє в кріпаччину, гіршу, ніж була до викуплення, і ніж тюрма фізична.
Друга неволя поета — духовна: в царстві червоної пітьми Леніна, в світоглядовій в'язниці, яку вибудували, мов ідеологічну каторгу, Сталін і його переемці.
Коли численних в'язнів обертано катуваннями в "ворогів", що "призналися", то постать Шевченка, навпаки, з незамиримого ворога "розпинателів", проголошено їхнім провісником і "своїм" співцем.
Найгірший острог спіткав поета! А він передчував нещастя... Декотрі з поем — цілком пророчі. Скажім, "Наймичка": доля самотньої матері, що з дитям ходить, ридаючи, серед лану, де навкруги непровидний туман. Потім погибельна недоля розділила матір і дитя — воно виростає в чужому дворі. І там стала робити наймичкою невпізнана мати. Радіє на сина вдень; а ввечорі "долю проклинає, тяжко, важко плаче.
Це — сьогоднішня Україна, в якої комуністична недоля відібрала свободу і материнське право звати ціле покоління синів і дочок — своїми дітьми. Якщо давній наймичці поталанило бути в дворі добрих людей, то сьогоднішній матері-наймичці Україні випала гірка біда: в дворі правителів лютих, які відняли право навіть казати правду дітям і вчити материнської віри життьової. Страхом, переслідуванням, розором, обманом, тюрмою і смертю відірвали покоління дітей від серця матері, яке світить живими правдами. А натомість оточили в червоний туман ,де матері — тільки плакати, переходячи через заграбовані ниви.
І скарбницю думок материнських, виспіваних одним із синів, ніби через одкровення: "Кобзар" обкурено в той туман, до запаморочення поглядів і невпізнання.
Поставлено перед очі народу новостворену постать Шевченка :не таку, як в дійсності. Не знайти обличчя поетового, бо був непохитний противник кожного знущання і ґвалту над людськими душами, а тут виліпився вид безсердечного піїти, який "підтакує", згідний з пекельністю сталінщини і її продовженнями, ніби котрий партійний чиновник віршоробства, обцяцькований орденішками і медальками.
Дивно!
Нагадує випадок, що стався недавно: в Брюсселі продавано два бронзові бюсти XVIII століття — зображення римських вояків, одягнених кольчугою. Антиквар купив їх і повіз додому. Його пасерб, компаньйон в справах, зауважив, що одна з голів нещільно тримається, і коли спробував скріпити її, то бюст розпався. В середині виявилась дерев'яна скринька, обв'язана пурпурними шовковими биндами, з важкою печаткою і написом в латині: Сар. S. Felix. М.
Зразу антиквар покликав сусіднього священика, який сказав, що скринька є реліквійна і напис означає: Голова Святого Фелікса Мученика. Здогад священика підтвердився — в скриньці були, загорнуті в пурпуровий шовк, останки, згідно з написом. В другому бюсті виявлено останки св. Наборе ,друга Феліксового. Вони обидва, в IV столітті н. е., під лютими тортурами не зреклися віри Христової і були обезголовлені. Вийняті з бюстів, їхні голови урочистою процесією перенесено тепер в стару церкву в Мілані і зложено з тілами мучеників, там береженими.
Вражає, в випадку з бюстами, невідповідність зовнішнього вигляду, відтвореного через чотирнадцять століть після смерти друзів, в здогадах, що, коли вони служили воїнами, то треба їх зобразити в кольчугах. Ніхто не може запевнити про риси портретної схожости. Зображення — вигадані, в згоді з уявленнями XVIII ст. А в середині, хоч і потлілі, збереглися останки самих мучеників; це — решта їх земної істоти, справжня своєю матеріялькістю, і ще істотніша тим, що свідчить про їх мученицькі душі: в цьому ж якраз полягає найважливіша справжність, духовна і вічна.
Хто уявляє друзів тільки з зовнішнього бронзового вигляду бюстів, той уявляє зовсім інших людей, очевидно — з оригінальних осіб XVIII ст., які хоч частково послужили "натурою" при виробленні бюстів. Але дійсні образи мучеників відновить той, хто, згадуючи про страстотерггні рештки, створить духовні образи: з огненною вірою, за яку прийнято страшні тортури і смерть.
Ті образи належать до реальности вищої: оточені ореолом святости, що походить від їх найсвітлішої любови до Христа Спасителя; — обом праведникам друзям в час смерти, як Стефану первомученику, відкривалося небо і сіянням його вони навіки освітлені. Такі їх дійсні образи.
При всій різниці віків, країн, характерів .подій, є схожість між випадками в Бельгії та Україні. Бо тепер радянські теоретики зліпили з бронзи вид Шевченка, невластивий поетові і далекий від нього. Закрили справжній образ войовника і мученика за народну правду, проти всіх і всяких тиранів, які б вони не були в світі. А на додачу до фальшив-ства, з газет обкричать кожного, хто протестує, як ворога, що ніби то намагається скривити і скалічити "Кобзар".
Один із тьмочисленних прикладів — "Літературна газета" в Києві проголошує 6 січня 1961 року: мовляв, "українські буржуазні націоналісти" "перекручують" книгу Шевченка. Дістається також і небіжчикам, старочасним сумлінним аналітикам, наприклад, О. Огоновському і М. Сумцову, бо називали Шевченка "справжнім християнином".
Гостріші картання звернено проти сучасних учених на Заході, передусім — проф. Кларенса Меннінґа.
Наведем уступ із книжки: "Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції"; Видавництво Академії Наук Укр. PCP, Київ 1958 p., стор. 10:
"Слідом за цими буржуазними ученими також фальсифіковано зображує Шевченка ідеолог американської реакційної буржуазії проф. Колюмбій-ського університету США К. Меннінґ. У 1945 р. він опублікував збірку віршів Шевченка у перекладі на англійську мову; у вступній статті до цієї збірки, в якій є спеціяльний розділ "Релігія Шевченка", український поет наклепницьки зображується ним як релігійна людина-християнин. Отже, вороги трудящих намагаються використати улюблене й популярне в народі ім'я Шевченка для того, щоб звести трудящі маси з правильного шляху боротьби та отруїти їх свідомість буржуазною, релігійною ідеологією".
І далі в збірнику заявлено, що Шевченко "вм-ступає як войовничий атеїст і залишається таким до кінця життя" (стор. 11, підкреслюємо текст).
Ці "формули" стверджено всіма визнаками, при-належними Академії: і в "шапці", і на титульній сторінці, і в видавничій марці, і назві книги, і дозволі на друк — від Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, і вступному слові директора того Інституту, академіка АН УРСР О. L Білецького; словом, всі гирі офіційности з науки в УРСР поклали на шалю терезів, щоб переважити означення, які проголошено "фальшуванням", "перекручуванням" і наклепницьким зображенням" Шевченка в вигляді релігійного поета.
Властиво, весь престиж т. зв. радянської науки поставлено на карту — так само, як престиж радянської преси в Україні, для однієї мети: настояти на протирелігійности Шевченка і припрягти його при шарабані пропаганди.
В наведених проголошеннях вся справа з світоглядом Шевченка зважується, як кажуть, на вістрі меча. Хто фальшує і перекручує? "Літературна газета" пропонує для вирішення вживати методу: "читати твори Шевченка, як він їх написав".
Згодні! — розкриваємо "Кобзар", виданий в Києві, і зрозу ж бачимо фальшування в самому тексті, заподіяне комуністичними редакторами. Бо, як правило, Шевченко писав з великої літери слова: Бог, Господь; а тут, в тексті клясика, скрізь великі літери позамінювано маленькими. Хто дав право? Це ж не формальна зміна, а світоглядова Ви, супроти автора, скрізь підмінили написанням, що вживають безвірники. Вже тут видно, ви — спотворювачі, які порушують звичай щодо видання клясичних творів.
В перекладах їх на інші мови треба зберігати характер тексту і зміст.
А ви що робите?
Читаємо в Шевченка, "як він... написав": А москалі і світ Божий В путо закували!
Берем переклад "Кобзаря", виданий недавно в Москві; там це місце перекручене, як вивернута рукавиця:
А царину (?!) даже воздух (?!)
В цепи заковала!
Шевченко написав про багатьох: "москалів", а ви підмінили самою тільки царицею; він написав про Божий світ з людьми, який москалі закували в путо, а ви, по правилу: "зараз білий — зараз чорний", підставили тільки порожній "воздух" в ланцюгах.
Ну, скажіть, як це зветься? Перекрутили "Кобзар" і одночасно розкричали, що то інші роблять.
В еміграційних виданнях творів Шевченка і перекладах на інші мови ми не знайшла свідомого, з політичною чи світоглядовою метою, порушення тексту.
Тепер — питання про "християнський дух": є він в "Кобзарі" чи нема? Ви, в численних виданнях, заявили перед всією громадськістю України і перед всією науковою думкою світу, що в "Кобзарі" його нема і що емігранти, які "приписують" його Шевченкові, це — спотворювачі і так далі.
Розкриваєм "Кобзар": ось поема "Неофіти", написана 1857 року.
В "Збірнику праць" шевченківської конференції, на стор. 13, заявлено, що з "твердою переконливосте) Шевченко продовжує пропагувати атеїзм ... аж до самої смерти("Юродивий", "Молитва", "Марія", "Неофіти" та ін.)."
Трудно очам своїм повірити, читаючи таку заяву від авторитету Академії Наук! — що ніби то в "Неофітах" поет "пропагує атеїзм". Чи, може, це проголошення випадкове? Виявляється, ні! Воно нарочито і особливо підкреслене далі, на стор. 16, з повною принциповістю: мовляв, "в таких поемах, як "Марія", "Неофіти", використовуючи релігійні легенди, Шевченко вкладає... антирелігійний зміст"; — так і стверджено! — з безапеляційністю, властивою Академії Наук УРСР.
Отже, поему "Неофіти" проголосили "пропагуванням атеїзму", — і зразу ж докинули: "У пляні нашого завдання немає потреби спинятися на цьому більш докладно".
Невже — немає? От би спинились "більш докладно" і розібралися з "Неофітами": "як він їх написав"! Ато — вмить відхід на сторону, після заяви, що має вирішити справу з світоглядом Кобзаря.
В роки після заслання Шевченко був як поет на вершині життьового, передусім духовного досвіду, і твори того часу являються коронними для його генія.
Що ж пропагує Шевченко в "Неофітах"? — переглядаючи поему від початку до кінця, бачимо, що весь її зміст чудово зосереджений на здійсненні пророцтва Ісаії про прихід Христа як відкриття найвищої милости Божої; тому і на епіграф узято слова з того пророцтва:
"Сия глаголет Господь: сохраните суд и сотворите правду, приближибося спасение Мое прийти, и милость Моя открыется."
В присвятному заспіві поеми знаходимо прославлення Христа Страстотерпця:
Що Він зробив їм, той святий,
Той Назорей, той Син єдиний
Богом ізбранної Марії.
Що Він зробив їм? І за що
Його, святого, мордували,
Во узи кували;
І главу Його честную
Терном увінчали?
В поемі випади проти декотрих служників кліру не міняють нічого, бо ж, наприклад, ще гострішою критикою їх обсипано в багатьох творах на Заході, починаючи з "Божественної комедії", написаних глибоко релігійними авторами, як і сам Данте.
