Правда Кобзаря - Барка Василь

д.

Місце сокири — серед уявлень з перемінним освітленням і вжитком; в зборі образів підрядних. Один вжиток її проклятий, в руках убивників. Про це оповідає поема "У Вільні, городі преславнім": там крамар, що мав красуню дочку, вибіг, "мов скажений", вночі і її коханого зарубав сокирою. Тією ж сокирою дочка вбила свого батька.

Вихватила ту сокиру І батькові в груди Аж по обух вгородила.

Потім і втопилася отцевбивниця. Звичайно, сама сокира, вжита тільки як знаряддя, тут не служить початковою причиною страшного злочинства. Але в символіці мови Шевченка такий вжиток, якщо потім не було зворотного переосвітлення, — вже відділяє образ від ідеальної сфери лірики і відсторонює його в нижчі ряди.

Коли ж стаються трагічні і страшні вжитки найвищого уявлення, тоді автор, чи в тому самому творі, чи в іншому, подасть переосвітлення. В вірші "Ще як були ми козаками" сказано: "іменем Христа" прийшли людоненависники і "запалили наш тихий край". І в тій поезії подано на закінчення висновок, як звернення до поляка, "друга, брата": що то нас порізнили "неситії".

Подай же руку козакові І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим Возобновим наш тихий рай.

Розрізнені з дограничною ясністю два протилежні вжитки; відібрано ідеальне уявлення від ворогів людських і знов оспівано в високому світлі.

Для сокири здійснюється переосвітлення тільки почасти — через заклик до пробудження волі, попереджений таким болючим передчуттям з прима-рення, таким пекучим криком серця, що вже не видно: чи приходить щастя від сокири, чи ні. Немає такої справдженої візії, як "возобновим наш тихий рай": в запевнених означеннях майбутности.

Покликано сокиру, але спинилося віще серце поета, зойкнувши від таємничого болю.

В ряд ідеальних уявлень Кобзаря входять тільки образно-символічні малюнки з великими духовними значеннями від любови, добра, правди, миру, згоди, радости, краси, милосердя, справедливости, від всіх світлих, протиненависницьких почувань, що беруть силу в джерелах чистого серця або дають її для нього.

Революціонери радо вживали образ сокири ("К топору зовите Русь"); гасло про сокиру ніби приєдналося до "крилатих слів". Але Пушкін і Досто-євський говорили про "безглуздий" і "безпощадний", демонічний бунт в їх вітчизні, який діє з сокирою. В романі "Біси" Степан Трофимович "понадився був мурмотіти собі відомі, хоч трохи неприродні вірпгі, певно, складені якимнебудь давнішим ліберальним поміщиком:

Идут мужики и несут топоры, Что-то страшное будет.

Варвара Петрівна крикнула йому: "Нісенітниця, нісенітниця!" і вийшла в гніві". Достоевський в іншому творі вертається до сокири: пропонує уявити, коли закинуть сокиру між небесні світила, — що тоді ? .. Внесуть в календар відомості, і все.

Оправа сокиряного бунту в Росії для Достоєвсь-кого, найбільшого знавця психіки свого народу, була страшна — безвинною кров'ю, що неодмінно проллється в "безглуздості" і "безпощадності" дій. Розмовляють брати Карамазови, Олексій і Іван.

— "Бунт? Я б не хотів від тебе такого слова, — проникненно сказав Іван. — Чи можна жити бунтам, а я хочу жити. Скажи мені сам прямо, я зву тебе — відповідай: уяви, що це ти сам зводиш будівлю судьби людської з метою в фіналі ощасливити людей, дати їм, зрештою, мир і спокій, але для цього необхідно і неминуче належало б замучити всього одне лише крихітне створіннячко, ось те дитятко, що било себе кулачком в груди, і на не-відімщених слізках його оснувати цю будівлю, чи згодився б ти бути архітектом на цих умовах, скажи і не бреши!

— Ні, не згодився б, — тихо промовив Олексій.

— І чи можеш ти допустити ідею, що люди, для яких ти будуєш, згодилися б самі прийняти своє щастя на невиправданій крові маленького замученого, а прийнявши, зостатися навіки щасливими?

— Ні, не можу допустити".

Достоєвському відома була в повному обсягу різниця між героїчністю гасла в журналах і кривавіс-тю його здійснення в Росії, та і не тільки в ній, коли неминучо проллється безвинна кров. Тому для нього сокиряний шлях був неприйнятний, як шлях, то неодмінно проріжеться в найгірші злочини і перекреслить можливість здобути щастя.

Події від жовтня 1917 року і по сьогодні з моторошною повнотою потвердили правду Достоєвсько-го, який цілковито відкинув насильницький і кривавий спосіб суспільного перетворення.

Шевченко з роками все більше роздумував над цим.

Якщо він незадовго до смерти вжив вислову: "І без сокири аж зареве та загуде, козак безверхий упаде", — то це можна прийняти, як вираз особливої сили нападу і удару, яку має той "безверхий козак": в судній події, ніби з стихійною разючістю і руйнуючою навалою обрушуючися на царя і його самодержавство. Властиво, з певною подібністю так і сталося, "без сокири", в лютому 1917 року, мов на потвердження віщого видива. Застережене виключення сокири не видається випадковою подробицею в вірші, — навпаки, тут є якась значуща при-гадка, звідки символічний зв'язок відходить до іншого уявлення, його відсторонюючи. Тим більше, що жодна інша картина не давала такої асоціятив-ної можливости для згадки про сокиру, як опис алегоричного "старого дуба", що мусить всією веле-тенськісгю своєю впасти на злочинного царя-тро-посидця в порфірі. Але сама природа поетичної ідеї тут настільки відмінна виязністю, що не випли-вав з неї вжиток сокири. Тут дія сили проточується в часі: шашелі, "жеруть, гризуть, тлять" дерево, а вони ж якраз творять підпору "отечества чужого" та в ньому "святого ідола". Старий дуб приуявлю-еться, ніби дерево-алегорія для минущого складу старого життя в його вижизненні: через дію поганого зборища. Намісто струхлявілого, з'явиться склад життя новий — на нього вказано:

А од коріння тихо, любо Зелені парості ростуть І виростуть . . .

Після цього, в тій самій фразі — картина обрушення велета: карою на самодержавного мучителя. Вжиток сокири тут був би зайвий, раз діють в старому дереві злоточиві нащадки після Киселів і Ко-чубеїв, згаданих на початку.

Хто мас очі, той бачить: з повною достатністю в думках і образах представлено безсокиряний шлях перемоги над деспотією, — розбиття її силами потужної і раптової історичної переміни в наслідок сточення на глибині життя. Через те зазначено: "без сокири", хоч, властиво, цієї подробиці не вимагала логіка опису; але її вимагала дуже відмінна поетична думка, в певному відношенні сурядна з згадкою про сокиряний шлях і навіть почасти протиставна їй.

Глибокі зв'язки сполучають революційний мотив "Кобзаря", найполум'яніший і найсокиряніший для всієї поезії XIX століття, з головними джерелами духовного життя поета. Бачимо залежність самого уявлення про вжиток сокири — від значніших категорій в творчості Шевченка, від яких визначився також безсокиряний хід для зруйнування деспотії.

Згадаймо, що Шевченко прийшов також до застережного заперечення "залізної тарані" в Неофітах", проголосивши найвищу перемогу "без ножа".

Недавно,в одній з промов, — на шевченківських роковинах, — дотеперішній президент Української Вільної Академії Наук, проф. Ю. Шевельов, подав прецизно виконану аналізу "Молитви" з "Кобзаря", звернувши увагу на різницю в висловах, що зайшла всього за два дні і виразила ґрунтовну зміну думок.

Коли зважити, що "зловачинающі", себто ті, що вводять зло в світ, і самі "творці зла" становлять одну т. м. спільноту "неситих", то різниця висловів про них вражає: настільки різкий перехід від кари до самого тільки сггинення лиходійників. Нехай навіть, в межах їх "спільноти", існує відміна зло-начинающих від "царів", і тоді різниця між висловами зостанеться значущою, вказуючи на той напрямок і нахил, який мали думки поета^ коли він писав "Молитву".

25. V. 1860:

У пута кутії окуй, В склепу глибокім замуруй. 27. V. 1860:

... Спини, У пута кутії не куй, В склепи глибокі не муруй.

Безперечно, при всьому гігантному патові катастрофічного зруйнування неволі і кривди в суспільстві, через який треба причисляти Шевченка до плеяди —найвизначніших революційних поетів світу, співців збройного подолання тиранії — таки сам сокиряний напрямок перетворення застається в підрядності: перед ідеями, образами, символами, мотивами набагато вищого значення.

Для автора "Кобзаря", як і для автора "Братів Кармазових", важливішою була, якщо можна так назвати, "духовна революція" людей: їхнє "друге народження" — для істини Євангелії.

Щоб зустріти судний час людьми правди і добра, треба "будити волю", вживати сокиру.

А то проспить собі, небога, До Суду Божого страшного!

Не сподівається поет волі — від царя, який її "приспав". Ні, дожидає сокирявого розбудження її, людськими силами в повстанні. Здасться, повинно радіти серце поетове, коли воно таке, яким обмальовують теоретики червоної "сокири".

Але — де там!.. серце жде без жодної радости. Не тільки тому, що існує стан неволі, про який сказано: "добра не жди" — все зостанеться, як було; панство заколихуватиме приспану волю, муруватиме дорогі будівлі, любитиме п'яного царя і прославлятиме візантійство.

Та й більше, бачиться, нічого.

Серед того непросвіття враз щось передчувається навісне, крім невільного становища, як попереду' того рабського сну, що протягнеться аж до судного дня без зміни. Навіть перечислено все наявне при тому сні — мурування тощо, і замкнуто вичерпаний круг його подій, як круг сонного царства, без жодного сподівання волі.

І ось, несамовиті передчуття:

А щось такеє бачить око І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов нєгодована дитина.

Болісні передвістя весь час терзали серце поета; в дожиданнях відкривалися його духовному зорові моторошні видива прийдешнього нещастя: вітчизну, приспану лукавими і злими, "збудять" в огні, можливо — теж сокирою. Але, як це часто буває в великих пророцтвах, майбутність переживається, ніби близька теперішність, і події з іншими людьми — ніби власні. Була також мука душевна від самого перебування в лютій духовбивницькій деспотії, що смертним морозом сковувала почування і грозила весь час жорстокими напастями.

Серце в'яне, засихає, Замерзають сльози.

І тут і всюди — скрізь погано.

Муко! Муко!

0 скроб моя, моя печаль!

Чи ти минеш коли? Чи псами Царі з міністрами-рабами Тебе, о люту, зацькують! Не зацькують.