Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Втікачі - Власюк Анатолій

Втікачі - Власюк Анатолій

Читаємо онлайн Втікачі - Власюк Анатолій

На щастя, Віктор Андрійович, почувши Олин голос, нічого не помічав, бо тоді б дії Юлії Володимирівни та його власні стали б неадекватними. А тепер він, не підозрюючи цього, прийняв єдино правильне рішення. Коли Оля сказала: "Привіт!", і він весь затріпотів, ніби останній листок на осінньому дереві, який зараз ось-ось відірветься й полетить у небуття, — Віктор Андрійович різко підвівся і вийшов із кабінету. На інтуїтивному рівні він відчував, що ні з ким не хоче ділити Олю, а тим паче з Юлею.

Він вискочив у коридор, але там були лікарі, хворі, яким дозволяли виходити до відвідувачів, самі відвідувачі, — не поговориш. Заховатися можна було лише у своєму кабінеті, але вчасно згадав, що там Галя-Гертруда, — і не побіг туди. Гарячково ходив вперед-узад, щось говорив Олі у слухавку, про що саме – згодом не міг згадати, аж тоді здогадався вийти за межі відділення – і як луснули двері, бо навіть не подумав, що їх треба притримати, було чути в кабінеті Юлі. Його голос лунко відбивався від стін стародавнього приміщення, аж поки стишився надворі. Біганина привела його до тями, і він нарешті запитав головне, що давно вже мав запитати:

— Як там мама?

На протилежному кінці Всесвіту запанувала гнітюча мовчанка, і він не смів порушувати тишу, аж поки Оля не сказала:

— Я три дні тому поховала маму.

— О Боже! – мимохіть вирвалось у нього, але він не знаходив слів співчуття, а будь-що казати йому не хотілося. Він уже контролював себе, в тім числі й власні емоції.

— А я тебе бачу, — майже весело сказала Оля, і йому, власне, здалося, що вона сказала це майже весело. Вкотре вона застала його зненацька, як це завжди бувало, і в такі хвилини він німів перед цим дівчиськом, не знаючи, що робити. Ну, звичайно, як він не здогадався, що вона просто так йому б не зателефонувала, бо завжди жила за повною програмою, і якщо зважилася зателефонувати, то лише з умовою, що неодмінно побачить його. Він безпомічно озирався навкруги, але не бачив, де може бути Оля. — Я на нашій лавочці, — підказала вона, вже відверто сміючись у слухавку.

От телепень, ну, звичайно, як він міг не здогадатись. Завжди, коли вона приходила до нього в лікарню, то вони сідали на цю лавочку в глибині невеликого саду. Це був їхній своєрідний острів кохання, хоча його було видно з усіх боків, там вони почували себе у відносній безпеці, ніби захищені невидимою плівкою від стороннього світу.

Він, мов юнак, на крилах полетів до неї, а коли побачив, — зупинився, мов укопаний. Це не була його Оля, хоч і худенька, але гарненька. Це було щось подібне на людину, почорніле і змарніле. Вона побачила переміну на його обличчі, але змусила себе запитати:

— Ти мене навіть не поцілуєш?

Він силувано поцілував її в щічку. Оля іронічно усміхнулась, але сприйняла цей удар долі як належне: порівняно зі смертю і похороном мами це вже було ніщо. Вона так летіла до нього, хотіла розповісти, як намучилась, коли доглядала за нею, але тепер це втратило будь-який сенс, тим паче, що Віктор Андрійович увесь час озирався, ніби боявся нападу з усіх боків. Нарешті Оля здогадалася, що її коханий боїться Юлії Володимирівни, своєї начальниці, вікно кабінету якої виходило на цю сторону, і вона могла запросто побачити їх.

— Ти можеш відпроситись у неї? – Оля відверто знущалася з нього, але він цього не помічав. І раптом з ним трапилась переміна, як це часто бувало у спілкуванні з нею. Він не зміг цього пояснити, бо жодна інша жінка в його житті ніколи не мала над ним такої влади, як Оля. Це було щось надприродне, космічне, що не вписувалось у рамки людської цивілізації. Оля на інтуїтивному рівні відчувала цей момент, коли Віктор Андрійович пильно вдивлявся в неї. Вона не могла вловити погляду його очей, вони не були сконцентровані в одну точку, але, здавалось, охоплювали все її тіло, яке німіло. Ніби вся космічна енергія сконцентровувалась у цьому погляді. Це тривало вічність, а, може, мить, але в даному випадку вже не мало значення, бо час ніби зупинявся, як у хворих, якими опікувався Віктор Андрійович, і вже не було зрозуміло, де минуле й сьогодення, вони перемішувалися з майбутнім у чудернацькому вареві, і саме це змушувало час зупинитись, з зачудуванням спостерігаючи за зміною матерії й простору.

— Так, зараз я почну тебе відгодовувати, — рішуче заявив Віктор Андрійович. Тепер перед нею був зовсім інший чоловік, якому вона готова була всеціло підкоритися. Він витягнув свою мобілку й зателефонував:

— Юлю, мені треба три години.

— Ну, звичайно, бачу, що ти зустрів свою пасію.

Мобілка була гучною, і Оля почула ці слова, криво усміхнувшись.

— Вона три дні тому поховала маму, — рвучко сказав Віктор Андрійович. Юля нічого не відповіла і замість звичного у таких випадках "Іди ти к чорту!" вимкнула мобілку.

Він також зателефонував ректорові університету і повідомив, що не зможе сьогодні провести пару, бо захворів.

— І чим ти захворів? – лукаво запитала Оля.

— Не чим, а ким, — уточнив він. – Тобою.

Вони були вільні! Не змовляючись, разом піднялись з лавки і пішли до центрального виходу. Вони навіть не подумали, що, кусаючи губи й зганяючи з очей непрошені сльози, за ними спостерігала Юля, аж поки не зникла ненависна їй пара.

Віктор Андрійович виконав свою обіцянку й повів Олю до найближчого ресторанчику. Він сам тут ще ніколи не був, але зовнішній вигляд, внутрішній інтер'єр і, головне, меню йому сподобались. Оля, здається, була байдужою до всієї цієї розкоші, зате впилася поглядом і не зводила очей з Віктора Андрійовича.

— Як я за тобою скучила, любий, — прошепотіла вона. – Як мені тебе не вистачало.

— Чому ж ти не зателефонувала? – Віктор Андрійович, як і кожний чоловік у цій ситуації, почав псувати атмосферу невимушеності. – Ти ж знаєш, я би прилетів. А так не хотів тобі надокучати. Мені навіть здалося, що у смерті матері ти звинувачуєш мене.

— Дурненький, — вона обома руками міцно обхопила його руку і довго не відпускала, ніби помпуючи з нього енергію, витрачену за ці важкі дні, коли мама помирала в неї на очах. – Просто через це пекло я повинна була пройти сама. Я й досі дивуюсь, як я не чокнулась.

— Тоді ти би стала моєю пацієнткою, і я би день і ніч опікувався тобою.

Вікторові Андрійовичу здалося, що він жартома промовив ці слова, але Оля сприйняла їх аж занадто серйозно.

— Ти знаєш, сумно промовила вона, — мені снилося, що я твоя пацієнтка, і лише завдяки цьому ти мене кохаєш, і всі мої суперниці програють.

— Дурненька, — недавнім її тоном промовив він і помітив, що доволі часто переймає її інтонацію, ніби сама Олина душа вселяється у нього. Він опирався цьому, бо відчував, що втрачає життєву енергію, але нічого не міг зробити. Оля ніби й не атакувала його, але він здавався без бою. Останні її слова не на жарт стривожили його. Він поглядом професійного психіатра намагався через її очі заглянути їй у душу, але наштовхнувся на непробивну перепону, і всі його зусилля були марними. Він гнав від себе думку, що в Олі розпочалася хвороба, яка неодмінно закінчиться поселенням дівчини до психушки, але це вже вгніздилося в його голові, і він не міг вигнати цю думку зі свого мозку.

А Оля розповідала про останні дні матері, про те, що батько постійно пив і навіть на похоронах був п'яним, і що вона весь час думала про нього, Віктора Андрійовича, і хотіла, щоби він був її батьком, і розуміла, що це неможливо, і відганяла це своє бажання, бо в неї тоді не було би коханої людини, а потім вона хотіла, щоби батько і кохана людина об'єдналися в одному чоловікові, і вона би любила батька і кохала би кохану людину… Оля й далі розвивала би свою божевільну теорію, в якій, зрештою, нічого і не було фантастичного і нездійсненного, але з'явився офіціант, і Віктор Андрійович замовляв найвишуканіші страви й найдорожче вино. Сьогодні він міг розкошувати, бо зранку отримав триста доларів хабарів від родичів різних клієнтів, а ще їм видали зарплату.

Оля ніколи не здогадувалася, що так сильно кохає Віктора Андрійовича і що їй може бути так добре з ним. Проте вона весь час дивилася на мобілку. Спочатку він подумав, що вона весь час очікує на дзвінок від когось, а потім здогадався, що вона дивиться, котра година, адже він відпросився на якихось сто вісімдесят хвилин, і кожна з них немилосердно цокає у минуле. Вона з сумом і жалем сказала йому про це, він намагався її заспокоїти, запевнив, що вони тепер зустрічатимуться щодня, але, мабуть, сам у це не вірив, а вона інтуїтивно відчувала, що цього, напевно, не буде.

Офіціант приніс рахунок, і Віктор Андрійович був подивований сумою, а потім проста істина прийшла йому на думку: як гроші легко припливли до нього, так і пішли у небуття. Він непомітно поклав Олі до кишені курточки декілька сотень гривень. Вона, розчарована їхнім холодним прощанням, сказала, що їде на цвинтар до мами, він напросився на завтра поїхати туди ж разом з нею, але, мабуть, сам не повірив, що таке станеться, та й вона теж.

Коли він маршруткою їхав на роботу, вона йому зателефонувала й насварила, навіщо він підкинув їй гроші, а потім зізналась, що хотіла його попросити про це, бо залишилася голою й босою після похорону мами, та й батько все пропиває, але їй було соромно зробити це, а він сказав, що прочитав її думки, і вона сказала, що кохає його і цмокнула в мобілку, і тут же від'єдналась від нього, не бажаючи чути, що він їй скаже у відповідь, а він їй нічого і не хотів сказати.

Він приїхав на роботу рівно через три години, як і обіцяв Юлі, ніби усередині нього був закладений годинниковий механізм. Найбільше він боявся потрапити на очі своїй начальниці (віднедавна про себе він її так і називав), але змушений був піти до її кабінету, аби прозвітувати про свою з'яву. Йому поталанило, бо Юлю викликали до міської ради на якусь нараду, і з усмішкою на обличчі Віктор Андрійович пішов до себе.

Галя-Гертруда явно сумувала без нього і не знала чим зайнятись, а коли він зайшов, здавалося, вся аж внутрішньо просвітліла, бо зовнішньо це аж ніяк не відобразилося на ній. Але щастя тривало недовго, бо зайшла красива жінка. Віктор Андрійович не впізнав її, аж поки вона сама не нагадала:

— Я мама Сергійка.

Розгублений, він мало не впав у відчай, і Галя-Гертруда це помітила й, ображена, без зайвих слів вийшла із кабінету.

— Ви красива, — сказав він розгублено, і тут же подумав який він телепень.

Відгуки про книгу Втікачі - Власюк Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: