Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Втікачі - Власюк Анатолій

Втікачі - Власюк Анатолій

Читаємо онлайн Втікачі - Власюк Анатолій

Подібне траплялося з ним уже декілька разів у житті, і цей стан душі ніколи не зраджував його. З іншого боку, Віктор Андрійович знав, що прокидатися треба якнайшвидше і чимскоріше покидати місце баталії, аби перегорнути ще одну сторінку свого життя. Вже давно минув час, коли він подібні сторінки називав ганебними, тепер радше вважав, що вони йому були непотрібні, але обставини життя складалися так, що без них аж ніяк не можна було обійтись.

Змусив себе таки розплющити очі, причому ліва повіка чомусь запізнилась, і він спостерігав за ситуацією спочатку лише правим оком. Достеменно знав одне: знаходиться не вдома, і це, мабуть, був один із найгірших варіантів його повернення на грішну землю. Коли розплющилось ліве око, він з жахом став усвідомлювати, що мирно спочиває у кабінеті своєї начальниці серед батарей оковитої і стосів неспожитих продуктів. Якраз доречно до рук потрапила долька лимону, і з вдячністю долі він став її смоктати.

До зору повернувся й слух, і Віктор Андрійович почув, як сопе Юлія Володимирівна. Він довго шукав її поглядом, але колишня однокурсниця, очевидно, не хотіла потрапляти йому на очі. Проте Віктор Андрійович був наполегливим. Те, що він побачив, в інших обставинах його, очевидно, здивувало б, але тільки не зараз. Юля у нічній сорочці сиділа за робочим столом і поглядом змученої оргією мегери дивилася на Віктора Андрійовича. Якщо сказати, що начальниця закладу випромінювала суцільну ненависть – значить, нічого не сказати.

Віктор Андрійович, на що вже був міцний горішок, знітився під її поглядом і глянув на себе, грішного. Він був у сімейних трусах без майки. Піджак, штани, сорочка і галстук валялись на підлозі в різних місцях, і він підозрював, що кавалерійським наскоком, роздягаючись на ходу, зламав на диванчику, на якому спав, опір жертви, — і це могла бути лише Юля. Йому стало млосно, червоні хвилі одна за одною прокотились по обличчю, і він зрозумів, що то був не сором, а тиск. Було від чого йому піднятися! Тепер Юля триматиме його довго у своїх руках, смикатиме ним, як ляльковод лялькою.

Юля мала свою версію того, що сталося. Віктор Андрійович справді на ходу роздягався, але вона не чинила опір, бо не було до кого. Від спожитої оковитої її колишній однокурсник був живим трупом, який рухався за інерцією, як курка з відрубаною головою. Коли він упав на диванчик і відразу захропів, Юля роздяглась і лягла поруч з ним, та одразу ж опинилася на підлозі. Ще дві її спроби теж не увінчались успіхом, бо Віктор Андрійович неодмінно руками і ногами зіштовхував її на підлогу, раз і назавжди завоювавши свою територію. Ображена, Юля врешті-решт почвалала до свого робочого столу й одразу в нічній сорочці, яку завжди зберігала про всяк випадок у сейфі, заснула. Прокинулася лише тоді, коли Віктор Андрійович вимацував її поглядом.

Сам доктор, не говорячи ні слова, хоча й бачив, що Юля не спить, поволі підвівся, але змушений був лягти знову, бо немилосердно заболіла голова. Наштовхнувся поглядом на пляшку пива, і вже жодна сила не могла його зупинити. Він пив жадібно, першим залпом – мало не півпляшки, а потім повільніше, спокійніше, аж поки не видудлив усю. Знеможено віддихнув, відставив пляшку, підвівся. Голова не боліла – значить, можна було жити.

— Привіт, — не дивлячись на Юлю, сказав Віктор Андрійович і, звісно, не отримав відповіді. Це його не засмутило, і він, силувано насвистуючи собі під ніс бравурну мелодію, став одягатися. Шкарпетки були на місці, тобто на ногах, і це врятувало його від неприємностей, як у минулі роки за схожих обставин. Бувало так, що доводилося шукати шкарпетки довго й нудно, а одного разу не знайшов їх і прийшов додому на босу ногу. Можна лише уявити, що йому тоді наговорила дружина.

Дружина! Він аж здригнувся, коли згадав про неї. Це ж звечора і цілу ніч не давався чути про себе. Оце тепер буде! Раніше за схожих обставин хоч телефонував, щось брехав про симпозіуми, поважне товариство, з яким напивався, мов свиня. А тут планка упала набагато раніше, ніж він мав усвідомити, що слід зателефонувати дружині чи хоча б доньці.

Саме дружина стала стимулом для того, аби Віктор Андрійович швидше одягався і втікав з цього кабінету. Він це і робив, наскільки це було можливим у його стані, бо руки стали неслухняними. Тепер він не звертав жодної уваги на Юлю, ніби її й не існувало на білому світі. Ба, більше! Вся ненависть, яка накопичувалась у ньому за цю пиятику, за ніч у її кабінеті, за спання – б-р-р-р-р! – з нею перекидалися на Юлю, яку він ладен був звинуватити у всіх смертних гріхах, у тім числі й у своїх.

Проте піти звідси, бодай формально не попрощавшись з Юлією Володимирівною, було неможливо. Він ще глянув у дзеркало, звернувши, звісно, увагу на свій жахливий вигляд, п'ятірнею пригладив розкуйовджене волосся і, ніби нічого не сталося, сказав:

— Ну, я пішов. Треба ще до хворих глянути.

Юля не зводила з нього незворушного погляду, що йому аж страшно стало. Якби вона вилаяла його, кричала на нього, обзивала останніми словами, як це було зазвичай, він би знав, що робити. Її мовчанка не лише пригнічувала, а й убивала його, не дозволяла маневрувати навіть у простій ситуації. Він махнув рукою у повітрі – мовляв, прощавай! – і хотів вийти із захрестя до кабінету Юлі, а далі – на волю. Але якщо раніше між кабінетом і захрестям була лише защіпка і будь-хто міг спокійно вийти, то тепер красувався замок, який без ключа годі було відімкнути.

Віктор Андрійович зрозумів, що опинився в пастці й тепер повинен здатися на волю переможця (точніше, переможниці) або влаштувати відчайдушний опір, щоб мало не видавалося. Нічна сорочка Юлі нічого доброго не віщувала. На щастя, наспів третій варіант. Галя-Гертруда, явно рятуючи Віктора Андрійовича, кликала Юлію Володимирівну, бо її, мовляв, очікує брат якогось пацієнта, який конче хоче її бачити у дуже важливій справі. Юля лише криво усміхнулась, вмить усе зрозумівши, а, головне, усвідомивши ставлення Галі-Гертруди до Віктора Андрійовича. Це ж треба було, нехтуючи будь-яким підпорядкуванням між начальством і підлеглими, залетіти в кабінет до неї, шукаючи там Віктора Андрійовича! Якби могла, увірвалась би й до захрестя.

— Зараз Віктор Андрійович вийде, — саркастично сказала Юлія Володимирівна, спопеливши поглядом своє не завойоване кохання. Почувши, як поцокали каблуки Галі-Гертруди, вона встала з-за столу, затиснувши в кулаку ключ, підійшла до дверей, відімкнула їх – і випустила Віктора Андрійовича на волю. Юля була у нічній сорочці, крізь яку просвічувало голе тіло, але у Віктора Андрійовича не виникало спокуси обійняти начальницю, він лише поцілував її у лоб, як покійницю, і швидко вийшов.

— До мого кабінету нікого не впускати! Мене сьогодні нема! – вигукнула Юлія Володимирівна в спину Вікторові Андрійовичу, ніби хльоснула батогом. Він готовий був виконати й більш драстичну команду своєї начальниці, аби тільки від нього відчепилися.

А Юля замкнула на ключ захрестя, оглянула пильним оком поле битви, за прикладом Віктора Андрійовича зжувала дольку лимона, але замість пива відпила з пляшки добрячу порцію коньяку. Їй стало легше, і вона навіть посміхнулась сама до себе. Щоправда, посмішка вийшла гіркою.

Задзеленчала мелодія з Джо Дассена. Юля довго шукала її для своєї мобілки, завжди із задоволенням її слухала, але зараз їй було не до цього. Не дочекавшись, що господиня відгукнеться, мелодія замовкла, але через хвильку залунала знову. Висвітлило незнайомий номер. Юля незадоволено натиснула на кнопку виклику й так само незадоволено, ніби весь світ їй був щось винен, сказала: "Альо-о!"

Телефонував нардеп:

— Юлечка, здравствуйте! Как вы там? Я вёл себя вчера как последний идиот, нажрался, как свинья. К сожалению, через час мы отлетаем в Киев, так что встретиться не сможем. Но, я думаю, в ближайшее время смогу к вам вырваться, так что мы наверстаем упущенное. А, может, вы ко мне? Устрою царский приём!

Юля щось промуркотіла йому у відповідь, але він не слухав:

— Надеюсь, наша договорённость остаётся в силе и вверенные вам люди проголосуют за правильного кандидата в президенты Украины?

Він сам заржав від своїх гострих, як йому видавалося, слів і тут же строго й майже панічно сказав:

— Извините, голубушка, шеф на параллельной линии. До встречи! Целую! Люблю!

Юля пхикнула в апарат, але номер телефону нардепа про всяк випадок таки записала. За якусь хвилину-другу, знімаючи нічну сорочку й голяком прасуючи кабінет з кутка в куток, подумала, а чому б на халяву не махнути в Київ, де її приймуть по-царськи? Знала би, що її люди проголосують за потрібного нардепові кандидата в президенти України, було би не так образливо.

Тільки-но замовкла розмова з нардепом, як зателефонував його опонент:

— Юліє Володимирівно, доброго дня! Але ж ви майстриня споювати народ! Тепер за мною хід у відповідь. За годину я відлітаю до Києва, але наступного тижня знову буду в вашому прекрасному місті. Не заперечуватимете, якщо я вас запрошу в найкращий ресторан? А якщо хочете, можете прилетіти до мене. Повірте, враження будуть незабутніми. До речі, сподіваюсь, що наша домовленість залишається в силі, й ваші люди проголосують правильно. Вибачте, Юлечко, шеф телефонує!

Вона записала і його номер телефону, подумавши, що на халяву може провести час і з цим нардепом. Приречено подумала, що все одно позбудеться керівної посади у психушці, бо всім не вгодить, а так хоч наостанок погуляє на славу. Вона нікому не потрібна як жінка, всі хочуть її використати заради меркантильних інтересів. Єдиний, кому вона готова віддати усе, навіть не дивиться в її бік.

Тільки-но згадала про Віктора Андрійовича, як він зателефонував їй. З готовністю відгукнулася, забувши нічну образу й мала намір пробачити йому все-все-все.

— Юлю, я сьогодні п'яний. Можна додому? Призначення пацієнтам я всі виписав.

— Іди ти під три чорти! – не стрималась вона, і образа засяяла новими барвами.

Вона з притиском натиснула на кнопку відбою, гола сіла за стіл і гірко заплакала, стримуючи ридання, аби не було чутно. Проте це продовжувалося недовго, і вже за декілька хвилин Юлія Володимирівна привела себе до норми і, строга й сувора, почала прибирати в захресті.

11

Сергійко, тільки-но прокинувся, став виглядати Віктора Андрійовича.

Відгуки про книгу Втікачі - Власюк Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: