Втікачі - Власюк Анатолій

Думав, що добряче виспиться й зранку буде свіжим. Але вночі страшенно замерз, хоча вже було тепло надворі, та й у хаті палилося, бо Василь не любив холоду. Він накинув на себе ще дві ковдри, якось зігрівся, але важкість у тілі переросла в ломоту, і аж тепер Василь зрозумів, що захворів. Він також зрозумів, що Бог шле йому нове випробування, але відкинув геть думку, що буцімто Господь попереджає його, аби не викрадав Сергійка із лікарні. Зранку йому ніби стало легше і можна було йти на роботу, але він не ризикнув, бо як ніколи йому потрібна була сила – не лише фізична, а й насамперед моральна, аби втілити у життя свій задум. Він зрозумів, що нині не його день. Він зателефонував Юлії Володимирівні й попросив, аби його підмінили. Та трошки полаялась, бо все було в останній момент, але вона цінувала Василя й знала, що у того дійсно поважна причина, аби не йти на роботу. Вона крізь зуби побажала йому швидкого одужання і, не чекаючи на відповідь, вимкнула слухавку. Деякий час роздумувала, а потім з сумнівом зателефонувала Павлові, який цього дня був вихідний. Їй здалося, що коли той почув про хворобу Василя, то з радістю погодився підмінити його, але це їй справді могло видатися.

Василь постановив собі якнайшвидше одужати, не давати хворобі загнати себе в глухий кут. У хід пішли народні засоби: малина, липовий цвіт, змушував себе мало не щогодини пити теплий напій і клято лежав, ходячи лише до туалету. Самолікування принесло свої плоди. Він відчув, як тіло позбавляється високої температури, ніби звільняється від скутості, невидимого панцира. Зникла ломота, і найпершим його бажанням було тут же зателефонувати Юлі й сказати, що завтра він вийде на роботу. Але внутрішній голос підказав йому не поспішати, і Василь стримався. Внутрішній голос мав рацію, бо надвечір температура підскочила, і хоча вже не було так зле, як минулого дня чи вночі, але він почував себе розбитим, нездатним зробити основну справу свого життя.

Йому коштувало чимало сил, аби побути вдома ще два дні. Хвороба остаточно не минула, але він відчував, що сили прибувають, як гірська річка наповнюється кожний день і вже готова рознести дамбу, що стримує її шлях до волі. Василь розумів, що не можна затягувати зі своїм одужанням, бо з Сергійком щось може трапитися. Він намагався не думати про це, але думки, одна страшніша за іншу, самі лізли до голови, змішувались у жахливому вінегреті й, переломлюючись у мозку, виринали кошмарними сновидіннями. Василь усе списував на хворобу, але підсвідомо розумів, що це попередження йому від вищих сил: не роби цього, не викрадай Сергійка, бо все може жахливо закінчитися. Але він уже не міг опиратися тому, що гніздилося давно в його мозку. Остання хвороба, здається, забрала у нього рештки здорового глузду. Зараз він був саме отією гірською річкою, яка здатна розтрощити дамбу, аби вирватися на волю. Якою буде ця воля, і чи буде вона кращою, ніж той стан, який нині є, чи доведеться розчинитися по полях, не дійшовши до моря, своєї одвічної стихії, і перетворитися на озера, які з часом зміліють і змаліють, — таких філософських думок мислення річки не передбачало. Тим паче не було їх і в голові Василя. Він готовий був розтрощити череп кожному, хто стане йому на шляху, хто захоче відібрати у нього Сергійка, його синочка Святослава.

Коли йому справді стало легше і він готовий був хоч завтра вийти на роботу, аби втілити в життя свій план, то задумався над однією проблемою, розв'язання якої відганяв від себе і відкладав до останнього. Йшлося про те, що Сергійко не був посвячений у його задум, і не знати, як він відреагує на звістку про своє звільнення, адже люди звикають до в'язниці, лікарні, і вихід на волю трактують як посягання на свої права, і часто почувають себе дискомфортно саме на волі, й усією душею прагнуть повернутися назад, хоча на людях не показують цього, та й себе заспокоюють, що це не так, що якою би не була воля, але з нею чи на ній краще, проте доля бере своє, і ці люди все-таки повертаються до лікарні чи в'язниці, бо саме там їхня воля, хоча й обмежена іншими, але воля внутрішня, для самого себе, а там, де кажуть, що є воля, обмежень нема, і, здається, роби що хочеш, але відсутня і внутрішня воля, воля для самого себе.

Василь відчував це на інтуїтивному рівні, хоча не зміг би пояснити цього словами. Після довгих роздумів, помолившись Богу, він прийшов до висновку, що робить усе правильно. Тому він не став наперед говорити Сергійкові про його звільнення, бо той міг не все зрозуміти, та й розповів би комусь – тому ж Вікторові Андрійовичу. Тоді б йому, Василеві, не бачити ні роботи санітаром, ні Сергійка. Все мало статися в останній день, в останню мить, Сергійка треба поставити перед фактом, коли у нього не буде вибору, коли він просто змушений буде сісти до нього в машину і поїхати на волю. Не кожна людина відчуває свій шлях до волі, і Василь повинен стати поводирем для Сергійка, вирвати його з лабет лікарні й привести до світла.

Він відчував себе задоволеним власною персоною. Вночі добре виспався, мов космонавт перед стартом, йому навіть нічого не снилося. Зранку смачно поснідав, відчуваючи насолоду від майже здорового тіла, кава збадьорила його. Машина була слухняною в керуванні, він приїхав на роботу хвилин за п'ятнадцять до передачі зміни. Насамперед він хотів побачити Сергійка, але стримувався, аби жодним словом чи порухом не видати себе.

І все ж Василь пополотнів, коли на звичному місці не побачив Сергійка. Спочатку він подумав, що той у туалеті, але коли на його ліжко ліг незнайомий чоловік, кров ударила санітарові в голову. Все, що могло статися найгірше, вихором пролетіло в його голові. Павло, на диво, був сьогодні милосердним. Чи то він побачив стан, у якому перебував Василь, чи просто у відповідь на Василеве привітання йому теж хотілося зробити приємне, чи просто з нічого робити, але він сказав:

— Сергій у сусідній палаті. Віктор Андрійович сказав, що скоро його випише.

Василь не зміг би пояснити своє збудження, в якому перебував після цих слів. Він ніколи не був космонавтом, а тому лише зі слів міг уявити собі, що таке невагомість, але йому здалося, що саме в невагомості зараз перебуває його тіло. Все пливло перед ним, ноги й руки стали ватяними, було таке відчуття, ніби голова й тулуб відокремилися й живуть своїм життям, але між ними існує якийсь невидимий внутрішній зв'язок. Василеві видалося, що це тривало вічність, хоча насправді такий стан був лише декілька секунд, і Павло нічого не помітив. А після цього на якусь хвильку-другу наступило розслаблення, і Василь відчув, як сили покидають його, і він змушений був сісти на крісло, слухаючи Павла й не розбираючи, про що саме той говорить. І аж потім запрацював мозок, і головне, що усвідомив Василь, — це те, що з Сергійком усе гаразд і що Віктор Андрійович навіть надумав його виписувати. Він механічно щось відповідав Павлові, а сам напружено думав про своє. Якщо Віктор Андрійович виписує Сергійка, то, може, його не слід викрадати із лікарні? Але ця думка лише на долі секунди завітала до його мозку і не затрималась там. Навпаки, з кожною хвилиною він усе більше переконувався: зробив правильний вибір, що від сьогоднішнього дня Сергійко повинен бути з ним. Якщо його справді виписують, а не хочуть перевести у закрите приміщення (і таке бувало), то де гарантія, що Сергійко справді здоровий і через певний час знову не повернеться до закладу, аби стати хронічним пацієнтом? Можливо, просто вийшов первинний термін лікування і у Віктора Андрійовича нема іншого виходу, як виписати Сергійка? А потім такі, як його синок, знову потрапляють сюди, і вдруге, і втретє, і вчетверте, стають справді хронічними пацієнтами закладу, втраченими назавжди для суспільства людьми. Василь набачився таких і знав, що скільки би їх не лікували, ці люди не могли повернутися до повноцінного життя. Окремі успіхи, звичайно, були, але здебільшого хворі поверталися знову сюди, бо не могли жити в чужому для них світі, де їх ніхто не розумів і вони нікого не могли зрозуміти, а тут, у закладі, був їхній рідний дім, вони спілкувалися з подібними до себе, тут щирість і відвертість були на порядок вищі, ніж у так званому цивілізованому світі, тут ніхто не вивищувався над іншим, а хвороба не була привілеєм, лише суворою дійсністю, з якою треба змиритись. І люди змирялись, підкорювались долі, приймали все як належне. Тому Василь і не хотів, щоби його Сергійко потрапив у це зачароване коло, з якого немає виходу, і його нібито початок може стати кінцем, а невидимий кінець – початком нових страждань, тільки на новому витку людського існування. Натомість воля давала певний шанс, якщо не на повне одужання, то принаймні на пристосування до життя у цивілізованому світі. Спілкуючись не з дурниками, а з людьми, яких не зачепила шизофренія ("Поки що", — злорадно додавав Василь, дивуючись власній нікчемності), потенційний пацієнт закладу мав можливість уникнути переходу до розряду хроніків або й взагалі міг не повернутися до психушки. Саме такого варіанту розвитку подій своєму Сергійкові бажав Василь. Звичайно, в повсякденному житті з такими людьми трапляються різні несподіванки, пов'язані з хворобою цих людей, але це дрібниці, порівняно з тим, що трапляються у психушках. Крім того, на волі неозброєне око цього не помітить, лише психіатри чи дуже спостережливі люди здатні розрізнити неадекватну поведінку хворого і щоденний вияв емоцій буцімто здорової людини. Життя у горах, далеко від людей, віч-на-віч з природою мало убезпечити Сергійка від багатьох несподіванок. Ба, більше! Василь плекав надію, що завдяки особливим умовам, створеним ним спеціально для Сергійка, його синочок остаточно вилікується і стане повноцінним членом суспільства.

Ну що ж, доля йому сьогодні усміхалась і полегшувала роботу. Витягнути Сергійка із загальної палати було набагато важче, ніж з тієї, в якій перебували ті, кого готували до виписки. Режим у психушці був жорсткий і навіть жорстокий і не терпів втручання дилетантів. У будь-якому разі виходило так, що Василь напризволяще залишав своїх пацієнтів, але він дуже не переймався цим, хоча певний осад на душі й був.