Плянета Ді-Пі - Самчук Улас

Прокурором була комсомолка. Людині не легко привести ці явища до певної логіки, але це в них таїться той фатум, що зумовлює буття однаково, як тієї Лебедєвої з хрестиком, так і комсомолки з серпом і молотом. Лишень не Лебедєва, а комсомолка буде відповідальною за це на суді майбутнього, бо вона тут "казус белі", а Лебедєва лишень її жертва. Однаково, як у справі хрестика, так і в справі серпа і молота.

17 липня. Ніколи не відчував так гостро течії часу, як тепер. Можливо тому, що це шпиль мого буття на цій плянеті, водорозділ віку людини. Питання, мир чи війна, невідступне питання… Щоденне й щогодинне, і під його знаком вкладаються, приходять і відходять наші дні і наші надії. Наше з Танею життя проходить між табором і селом… І в цьому наше маленьке, тимчасове щастя. Це розряджує і відтяжує тягар місця, особливо такого, як табір, де кожний день турботи. В Новому Ульмі знов має бути перевірка осіб за статусом ДіПі. Люди хвилюються при найменшому дотику такої вістки. Позбутися того статусу значить позбутися і того маленького права на життя, що його цим людям признано сильними світа цього. У таборі Авґсбург така перевірка відбулася, певна кількість людей від цього постраждала, але табір зробив проти цього маніфестацію і "вичищених" повернули назад на лоно ДіПі.

Але це коштувало багато нервів, енергії, серця. Цілий тиждень табір шумів, як збурений рій бджіл. Всевладно гуляла агентура совєтів, клямцяли зуби вовків і вої гієн, але їх жертви видержали натиск і перемогли. Тут діє все таки не СССР, а ЗСА. Між цими літерами існує велика різниця змісту. Наш табір покищо лишається в спокою, побачимо, що буде далі.

19 липня. Зовсім пізно, учора вечором, ми повернулися автом до нашого Льонзе. У таборі я мав відчит на тему "Проблема синтези". Понад чотириста слухачів і багато повзбудження.

Також учора, дістав листа з Канади, з Вінніпеґу, від редакції газети "Новий шлях". Кличуть нас туди, обіцяють прислати "афідавіт", запевняють місце в редакції. Я вислав туди свій нотатник "Записки не політика", вони це дістали. Це вже друге місце за океаном, що його нам пропонують наші земляки. Дякую! Дуже дякую!

І ще вчора були у нас в Льонзе Іван і Галя Багряні, але на жаль не застали нас вдома. Це справді шкода, бо ми хотіли у нас їх бачити. І не тільки ми, а й Куниці…

Що ж до нашого табору – його доля рішена. Десь на другому тижні нас мають перевезти кудись інше. Зі сходу прибуло багато, щось, кажуть, тридцятть тисяч, жидівських вихідців і багато з них має прибути до Ульму. Вони дуже агресивні, німці їх бояться, а ми стали першою жертвою їх агресії. Кажуть, що вони нас також не дуже то милують у своїх молитвах. Мусимо звільнити для них місце. І ще не знаємо, де знайдемо інше.

22 липня. Учора, в неділю, були у нас Багряні, мали спільний з Куницями обід, як звичайно, багато говорилося і, як звичайно, про те саме. Наші теми не міняються… Я весь в депресії, весь світ не милий, все "дурне і безнадійне"… Часто вживається фраза "куля в лоб"…

Опісля прибув до нас також Роман Бжеський. Як сказано, він має клопоти з табором, вплутався між поляків і не може звідти вирватись, тим часом їх табір добровільно виїжджає до Польщі.

Тож то з нашим табором все ще вагання, його переїзд все ще – знак питання.

25 липня. Стрімголов тікає це дивне літо, пшениця вже доспіває, вчора і сьогодні гарячі дні, ми вдома, тобто на селі. Читаю якогось Смородіна "Красная каторга" – вельми прикметна тема епохи нашої. Ми тут знаємо про ту "каторгу", більше ніж вони там у себе, бо про неї створено цілу бібліотеку літератури, на всіх мовах світу…

У таборах повно всіляких ревізій, але не минуло це і нашого Льонзе. Учора нагло наїхала німецька поліція з американським МП, яка перевела ревізію у робітників, що працюють на каміноломні, як також у Куниць. Шукали ніби за американськими військовими речами, яких тепер безліч потрапило у невластиві руки. Американці такі багаті, що можуть одягнути і накормити люксусово не лишень свою армію по цілому світі, але й біля армії ціле населення даної країни. У нас не знайдено нічого забороненого, а до нас з Танею навіть не заходили.

Спекуляція американськими товарами, особливо такими, як цигарки та кава, буяє по цілій Німеччині і хто це добро тепер має, може вважатися багатим. Наші робітники, а при тому і ми, дістають порціон тяжкопрацюючих, то значить подвійну кількість цигарок, ніж у таборах, і це їх основний капітал. Бо німецькі марки нічого тепер не варті, а головне, що за них нічого нема купити. Навіть тяжко знайти паперу для писання, але за цигарки і каву можна дістати в селян свіжі продукти, а інколи і деякі речі з одягів…

Тому, що я не курю, ми маємо кожного тижня кілька пачок цигарок, які ми обертаємо на харчові продукти, як додаток до того, що дістаємо в таборі. На витрати в марках, я дістаю вистарчально з редакції "Українських Вістей". Матеріяльно газета почуває себе не найгірше. Гірше стоїть справа з папером, але і з цим дають собі раду. Підмазавши трохи цигарками й кавою, деякі фірми все ще можуть доставити вам все, що потрібно.

26 липня. Ще один безвислідний, зайвий, лінивий день. Рано туман і роса, обіцяє бути гарячий день, йду до лісу, де я дуже добре себе почуваю. Учора звечора були там з Танею, збирали малини, любувалися спокоєм, спостерігали червоного слимака, як він смаковито об’їдав сироїжку. Ми залишили його при його вечері, а коли сьогодні рано я прийшов на те місце, слимака вже не було, а з сироїжки залишився тільки шматок корінця. Я залишив було йому суницю на закуску, але він не прийняв моєї ласки і суниця залишилась неторкнутою. Цього літа багато дощів, тому все свіже й зелене.

28 липня. Вечоріє. Цілий день, від учорашнього передвечора, падає дощ. Інколи просто лило з вітром і громами. Зараз розпогодилось – приємний, літній, подощовий настрій.

Був у таборі, бачився з Григорієм Олександровичем, він прочитав мені свою передмову до збірки поезій Багряного. У таборі нічого нового, у світі також затишшя. Знов були з Танею в лісі, згадували наших спільних знайомих, дивно, що з них так мало залишилося живими, біля нас тут лишень Варварови і Бжеські.

Серпень

1 серпня. Ну, от… Чотири дні провели в таборі. Були у нас Шерех, Костецький, Осьмачка і всі наші таборові літератори. Ми влаштували на горищі таборової стайні свій літературний клюб, де я прочитав уривки з "Ост"-а, де ми обговорювали черговий з’їзд МУРу, який хочемо влаштувати разом з деякими нашими сусідами – литовцями, білорусами, поляками. Думаємо зробити це десь на осінь.

Дістали від професора Гайдака зі Сан-Павлю в Міннесоті чотири пачки харчових продуктів – кава, какао, цигарки, смалець. Ми багачі. Таня намовляє мене лишитися в таборі, вона переживає, що ми живемо з ласки чужих людей і це її турбує. Мені дуже не хочеться зрікатися нашої кімнати і "нашого" лісу, але для її спокою я готов на ці жертви. Поговоримо завтра з Куницями на цю тему, хоча я не знаю, як це і чим це виправдати. Вони напевно будуть цим неприємно вражені. Наша у них присутність надає їм багато свіжости почуттів і небуденних переживань.

2 серпня. Панство Куниці ніяк не годяться з нашим бажанням їх залишити. Чому, для чого, навіщо? Нам усім тут дуже добре. Мали довгу з цього приводу розмову. Намагаємось доказати, що ми не можемо бути для них тягарем, що вони зробили для нас і так забагато, за що ми не зможемо їм віддячитись чимсь рівновартним. Пані Маруся запевняє, що ми зробили їм ще більше, ніж вони нам і в результаті нашої мови, ми лишаємось на місці. Тані це не дуже подобається, вона переконана, що тут щось не в порядку, нема слів, щоб її переконати в противному, вона переживає це хоровито і це каламутить наш настрій.

Щоб це розвіяти, пані Маруся була весь час дуже до нас уважна, ми всі мали чудовий обід – смажений пструг зі зеленим горошком і молодою картоплею, пили чудову каву і весело гомоніли. По обіді я зробив кілька знімок малого Пуми. І хочеться піти до лісу… Читаю Джека Лондона "Мала господиня великого будинку", що я вже читав колись давніше, а тепер повторюю. Лондон був і є для мене прекрасною лектурою. Пружність, ясність, розмах і думка.

3 серпня. Довго розглядав фотознимки з минулих років. Особливо вражає знимка нашої трійці – Маланюк, Чирський і я з Варшави у травні 1941 року. Скільки уроєних надій, фантазій, сподівань. Гостра протилежність того, що ми переживаємо тепер у цьому чудовому Льонзе. Але, як тоді, так і тепер наше наставлення мильне. Так само, як тоді не було реальних причин до захоплення, так і тепер нема їх до розчаровання. Наша справа залишилась незмінною. Програли не ми, а решта світу. Европа, Німеччина, Польща, Чехословаччина, балтійські народи, Англія, Франція… І навіть Америка… І навіть СССР.

У цій війні нема переможців. Це лиш зрушення певних історичних, стабілізованих функцій з певних історичних місць у непевні стратосферичні простори. Велику Британію вигнано з клюбу імперій і записано до другорядних держав, об’єднаний від Балкану до Ля Маншу Ґрос Дойчес Райх посічено на капусту і зареґльовано до бочки квашення, Росією з її сапагами й матом випхано на форум Парижа, а все разом це Вавилон, де будується стомовна вежа спасіння народів во граді Ню Йорку, але що станеться, коли десь, скажемо, в глибинах "чорного континенту" появиться новий Чінгіз Хан, на Ню Йорк впаде пара атомових бомб, а на площі мавзолею Леніна стане Контра-Ленін з фурією Сибірських каторг, Вінницьких та Катинських ям?

"По Европі бродить мара – мара комунізму" – так починається скрижаль однієї віри, яка зруйнувала імперію Романових і встановила імперію Джуґашвілі, а тепер та мара бродить не лишень по Европі, а по цілому світі, і хто може сказати, де знайде вона інших Романових і чим скінчиться її епізод на Червоній площі Москви?

Але тим часом ми тут. Це наша точка буття і точка бачення, ми зневірені і сердиті, і наша мова віддзеркалює тільки наше думання, до якого ми нікого не зобов’язуємо.

І сьогодні чудова погода, я міг одягнути свій улюблений білий одяг і ціле дополудня перебути в лісі. На полях, не дивлячись на свято, трудяться трудолюбиві німецькі люди, для яких згасли всі надії на якесь свято.