Божки - Винниченко Володимир

А просто така звичка. А знаєте, за чим я до вас прийшов? — жартівливо перебив він себе.

Варка тим зовсім не цікавилась. Як треба, то сам скаже.

— Бачите, така штука вийшла. Був я у своїх сьогодня, виймав для чогось свій кошильок та й забув його там, а мені треба папирос купить. Бігти до своїх далеко, а ввечері я все одно мушу там бути. Так чи не могли б ви мені дати до вечора копійок двадцять? Сьогодня ввечері я вам...

Саламандра хмуро, пильно зиркнула на його, потім мовчки й рівно підійшла до мисника і дістала звідти двадцять копійок. Подавши їх Вадимові, вона одвернулась і взяла знов свій рушник.

— От дякую! — червоніючи й силкуючись бути веселим, сказав Вадим. — Так я вам увечері...

І, не договоривши, вийшов.

Купивши чорного хліба, сала і на три копійки десяток цигарок, Вадим знов ліг на ліжко й почав жадно їсти. Хліба й сала хутко не стало, і хотілось ще їсти, але, коли він закурив, перехотілось і по тілі пройшла розслабленність і ніжна теплота.

"Мила Саламандра!" думав він з ніжностю до каліки.

Було почування, трохи подібне до стану видужуючого. Пахло вохкостю, кухнею, але бог з ними, з тими запахами, вони не шкодять. Лямпи світить не хотілось, взагалі нічого вже не хотілось, тільки лежати й чути власну здоровлячу теплоту.

Вмить в сінях зачулось якесь шарудіння, клацання клямкою дверей, потім нерішучі кроки і стук у двері.

— Хто там? — здивовано спитав Вадим.

— Це я... — глухо обізвався голос Ося.

Вадим зразу пізнав, хто прийшов; навіть ще не чув голосу, а подумав, що це Ось.

Він схопився з ліжка й крикнув:

— Ввіходь!

Двері одчинились, але нічого в темноті не було видно.

— Чекай, чекай, я зараз запалю лямпу! — поспішно проговорив Вадим.

— Можеш не запалювать... — холодним і чужим голосом проговорив десь з порогу Ось. — Я прийшов до тебе, бо мама прохала привести тебе до Ксені. Я їй обіцяв. Підеш?

— А чого ж? Піду. Так, я зараз найду свій плащ... Ага, ось є. Так...

Засвітивши сірника, Вадим найшов свій картузик, накинув плащ на плечі і, запалюючи другого сірника, сказав:

— Ну, ходім.

Виходячи, він подумав, що треба було б змести з ліжка крихти, — Саламандра ввійде й побачить, для чого він брав у неї гроші.

"Не ввійде! — рішив він. — Чого їй там треба. А прийду — змету".

Власне, Вадимові в такому стані, як він був, не хотілось іти до сестри. Він знав, як у батьків не зможе заткнути своєї пробоїни і ще викине щось сентіментальне при Осеві. Без його, може, й з охотою пішов би. Але одмовитись спочатку не подумав, вражений тим, що прийшов Ось, а потім зробити це було якось ніяково.

Дорогою брати не балакали. Вадим не хотів перший заговорювати, бо невеликодушно скористувався б тим, що Ось був примушений через матір іти з ним. А Ось теж мовчав.

— Ну, як ся маєш? — раптом само вирвалось у Вадима із цілком легким, знов насмішкуватим голосом. Але насмішкуватости цеї якраз і не треба було допускати з огляду на "розкисленість", в яку він мав попасти у Ксені. Повинна ж бути якась льогичність в настроях!

— Нічого.

— А на фабриці як? — невідомо через що прийшло Вадимові в голову питання.

— На фабриці буде страйк... — байдуже й коротко відповів Ось. Не промовчав, не сказав що-небудь вроді "Я з тобою не хочу говорить", а відповів. Але в тому, що він відповів і так відповів, і була найбільша чужість. Так він кожному сторонньому чоловікові сказав би.

— Он як? Значить, таки буде? Валяйте, валяйте. "Борітеся — поборете, вам Бог помагає, за вас воля, за вас правда святая". Чи як сказав Шевченко?

Ось мовчав і, стуливши губи, дивився перед себе, неначе сам ішов.

Вадим теж замовк. Потім знов заговорив, розпитуючи тепер про Ксенію. Ось так само відповідав, коротко, точно й холодно, немов ставляючи в ряд залізні стовпчики. Як він сам відносився до Ксені й її чоловіка Федора Васильова, не можна було зрозуміти.

Жила Ксеня не дуже далеко. Уличка була темнувата, з рідкими замурзаними лихтарями. Будинки були одноповерхові, убогі, між ними тягнулись довгі тини, за якими, певно, були городи. Часом з-під воріт на братів кидались собаки з такою раптовостю та люттю, ніби тільки їх і піджидали тут цілий день. Але хутко одставали й зникали позаду.

Кватира Ксені була у флігелі. Флігель цей був похожий на довге біле корито, поділене на ряд кватир, в яких жили робітники, дрібні служащі, прикащики. Як сказав Ось, таких манюсеньких, цілком однакових кватирок в цьому кориті було аж десять. Одна кімната, кухня, сінці й більше нічого.

Сіни були маленькі, як пуделко од сірників, приліплені до стіни. Після них була кухня. Тут, певно, й їли, бо стояло два столи, один з цератою. На йому квоктав самувар. В кухні не було нікого. На лаві стояв великий горщик, з якого йшла пара, збіраючись хмарою під стелею. Велика піч топилася. Двері в сусідню хату були зачинені, і звідти чувся гомін голосів, жіночих і дитячих. Часом проривався плач маленької дитини.

Ось постукав і голосно спитав:

— Можна туди? Це я й Вадим.

Стало тихо. Потім зараз же двері хутко розчинилися і вибігла жінка з закоченими рукавами, похожа на Ксенію, але старша й грубіща. Вона зараз же підбігла до Вадима й, не кажучи ні слова, обняла його голими руками за шию. Руки були мокрі, і по тілі від цього пройшов холодок. Жінка, похожа на Ксеню, почала цілувати Вадима і одночасно плакать. Потім закрила лице хвартухом і пригорнулась до брата.

— Ну от! — сказав Вадим жартівливо, стараючись сховати хвилювання. — У жіночої нації програмна стріч однакова скрізь. Ну, покажись хоч, яка ти тут стала, може, й я заплачу.

Він одняв її руки з лиця і подивився. Від колишньої краси "чарівниці Ксені" лишились тільки очі, чорні, м'ягкі, глибокі. А лоб пожовк і вкрився зморшками, щоки погрубіли, розмнякли, ніс став ширший, губи зів'яли. Вся вона зробилась занадто широкою й плескуватою.

— Що, гарна стала? — витираючи сльози, сказала Ксеня. — Заплакать можна?

— Плакать не плакать, а радіти, то правда, нема чого…

— Ну, ходім туди, а то з кухні холод іде в хату. А ми як раз дитину купаємо.

Ось уже пройшов. Вадим пішов за Ксеньою й зачинив за собою двері. На його пахнуло зараз же милом, парою, пелюшками і спертим повітрям хати, де багато людей. Посеред хати на стільцях стояли великі ночви з водою, в яких лежало маленьке жовто-червоне тільце дитини. Олена Іванівна одною рукою піддержувала його під спинку, а другою рукою плескала йому на грудки й на голову водою. Вона тільки на мент глянула на Вадима, закивала йому головою, посміхнулась і знов нахилилась до дитини. Дитина слабо, неуміло водила ніжками в воді і задоволено пхикала, здивовано й довірчиво водячи очима то на бабцю, то на матір, яка стала в ногах її.

— Господи помилуй, Господи помилуй! — приговорювала Олена Іванівна, не перестаючи хлюпати.

— Ой, Боже мій, Боже мій, як же ми любимо купочки...

По обидва боки ночов чорніли й жовтіли чотирі дитячі голови, одна одної нижче. Найнижча голівка була під ночвами й великими чорними оченятами цікаво дивилась на Вадима. Останні тільки гостро зиркали й зараз же одвертались. Найбільша дівчинка год восьми держала в руках губку, яку їй певно дала Олена Іванівна.

— Сідай, Вадю, де небудь! — сказала Ксеня. От, Боже мій, як раз ми з купанням тут розходились.

— Нічого! — обізвалась мати грубоватим ніжним голосом, — підожде, не великий пан. Ми його довше ждали. Підбав, доню, водички гарячої, щоб не застудити, храни Цариця Небесна. Ой, Господи, Господи, які у нас ноги великі та дужі!.. Ух, ух, ух!.. Лий, лий, ще трошки... Господи помилуй, Господи помилуй.

Вадим сів біля груби, від якої пахло димом та паленою глиною, і став дивитись. Йому було видно всіх, навіть Ося, який сів по другий бік на ліжко й дивився на купання. На стільці стояла лямпа й освітлювала обличчя так, що тіні лягали вгору. І особливо Вадима вразив вираз лиця у матері та брата. Мати була вся осяяна ніжностю й любовью. Кожний рух її очей, губ, випромінював стільки зворушення, напруженої турботи, руки її так бережно ходили біля мокрої голівки дитини, що те проти волі заражало всіх. Це було щастя, не думаюче, не бажаюче думать, не потребуюче цього, щастя, старше від всяких дум, віковічне й вічно молоде.

Брат теж змінився. Завше тісно стулені тонкі губи його розкрилися, й це зразу надало лицю характер дитячости, м'ягкости. Очі несвідомо посміхалися, слідкуючи за пацанням ніжок і безладним мотанням червоних пухких рученят, які плутались, наче ноги п'яного. Один раз Осеві, видно, здалось, що дитина має виприснути з рук, і він злякано напружився, готовий кинутись на поміч. Але це була помилка: старі покручені руки матері знали, що робили.

— От, сину, вчись! — щасливим голосом сказала Олена Іванівна, повертаючи до Вадима голову. — Іди сюди, подивись, якого молодця-племінника маєш... Дивись, які руки. О! А ну, Лусю, дай дядькові кулаком.

Дітячі голівки засміялись, соромливо поглядаючи то на Вадима, що підійшов до ночов, то на маленьке пухке тіло Луся, яке немов судорожно вовтузилось у воді.

Вадим похилився до його й клацнувши язиком, торкнув пальцем за підборіддя. Лусь зразу перестав пацяти ніжками й здивовано-серйозно задивився на руду бороду чужого чоловіка. Потім перевів оченята до мами, немов питаючи: "що воно таке?" Але тут же, забувши про все, весело й несподівано для себе пискнув і так ляпнув ручкою по воді, що бризки полетіли на Вадима, на дітей і навіть на бабуню. Всі голосно засміялись. Лусь хутко подивився на всіх, наче спішучи й собі побачити те смішне, й знов забув і забив ручкою по воді.

— Дійсно, герой! — сказав Вадим, не помічаючи, що сам весь час посміхається тою ж посмішкою, що й мати, й сестра, брат і дітлоха.

Олена Іванівна обережно набрала в жменю води й полила голівку Лусеві. Вода полилась по лиці. Така несподіванка здивувала й образила Луся. Він скривив губи і незадоволено пхикнув. Але тут тепло захлюпало йому по грудках, і це примирило його з бідою. Він замотав рученятами й знов пискнув.

В цей час Вадим почув, що щось лізе йому за халяву. Він озирнувся й побачив чорну як вугіль голівку, що уважно схилилась до його чобота.