Втеча від себе - Самчук Улас

— Можливо, для тебе, Іване, це зветься тікання, для нас це боротьба. Нікуди ми не тікаємо. Ми ж на фронті. Тут, там, скрізь. Організації, партії, уряд. А прийде час — вернемось.

Іван нервово заторкнутий, але намагався говорити спокійно. Глянув на Нестора. — Це може ви є той уряд? — питав він глумливо, маючи на увазі комітет у Ваймарі. У відповідь Нестор зневажливо посміхнувся, але не сказав нічого. Іван вів своє: — Дозвольте довести до вашого відома, пане міністре, що вони там будують глобальну імперію і ваші тут уряди для них лиш трішки смороду. Бачили, що зробили вони з міністерствами різних балтійців? А це лиш початок. Це саме чекає і пишних французів і навіть гордих брітів. Французька ССР, Великобритійська ССР ...

— Тобі це імпонує, — перебила його Татяна.

— Не говорю до тебе, говорю до міністра, що він скаже, — продовжував Іван задирливо.

— Ось що скажу, — озвався Нестор помітно заторкнутий, ігноруючи Іванове зухвальство, — що хоча ви не любите тікати, але ви тікаєте. Від себе самого, від вашої сестри, вашого брата... Вашої покійної матері, замученого батька. Кажете — будують імперію. Що ви в тій імперії? Папірець для підтирання? І за цю так почесну функцію, ви вирікаєтесь себе. Ви ж розумієте, що вони зроблять з вами, коли ви вернетесь

Івана вдарено просто по його ідеалах, він враз зупинився, мов перегінний кінь, якого різко шарпнули за повід. Той чортів папірець. Бути начальником Ухт-Печорська — папірець? Міністром Києва —— папірець? Ореол Андрія — папірець? Газети, опера, бульвар Шевченка... Папірець?

Івана зірвало, але він мовчить, для того лобатого нахаби це папірець, зрештою... Зрештою... Які тут аргументи. Сам знає, що коли він появиться на вулиці Києва, він негайно обернеться в папірець, яка там ще мова, це істина, такі в тій імперії вулиці, істоти, що по них ходять, вирвані самі з себе, закам'янілі імітації, допасовані до вимог глобальних виробу СССР. Іван це знає, а тому мовчить.

Нестор, Татяна й Ірина бачать, що Іван мовчить, але вони його чують. Його мовчанка мекання ягняти, яке згубилось від матері і виглядало в тій його кацетній шкурі битим, загнаним, зачовганим єством не дивлячись на весь його богатирський зріст. Так і є. Він дійшов до самого краю. Всі його дороги зійшлись клином. Куди лиш не глянь.

— Нічого! Вилізем! — враз озвався Іван і вдарив кулаком по столі.

— Вилізем! — підхопив Нестор.

— Вилізем! — приєдналась Татяна.

Не озвалась лишень Ірина, але всі вони разом, мов на команду, підняли недопиті чарки. — За вилізем! — проголосила Татяна, випила чарку, кинулась до Івана, міцно його обняла, а той, мов ведмідь, заричав щось нерозбірне, незграбно обняв сестру, душив її по звіринному.

А гостина йшла далі, перейшли на мирність, Іван намагався звести розмову на Віру, Нестор обережно перечив, а коли розходились, годинник на вежі кірхи вибивав дванадцяту.

Татяна зісталась на ніч у брата, Нестор з Іриною відійшли до себе... Була гожа ніч, зорі запевняли гарну погоду, з протилежного схилу долини без перерви неслися туркоти машин Америки.

IX

У вівторок, дня наступного, Нестор знов у ,Ваймарі, йшли з Іваном й Татяною, їх супроводило чимало всілякого "ост"-у — впотілі, обвантажені, стривожені, їх червоні на грудях ознаки свідчили, що їх маршрут — "родіна". Коли підходили до мурів з брамою "Смерть фашизму", їх обличчя різко мінялися. З понурих ставали радісні, з мовчазних крикливі, до брами входили парадним кроком, за брамою зчинялись ура. Іван, Татяна, Нестор, це бачили, минали мовчазно, обличчя Іванове непроникнима маска, на устах Татяни докірлива іронія, у Нестора лишень зацікавлення.

Зараз при вході Бельведерської, товариство розходиться, Іван з Татяною йдуть далі, у них там зустріч з Миколою Водяним, тож то Нестор, повертає до права, у нього також справи, про які не здає звіту, прямує парком в напрямку Кіршберґ, помітний поспіх, під одним з кущів нариває пучок фіялок і йому приємно, що тут безлюддя, зелені дерева, зелені травники, мигливі шматки неба, сьогодні синього, теплого, спокійного, колись, напевно, це був парк повний маєстату, там то там, позначений клюмбами, покреслений доріжками, оздоблений статуетками, на південному його скраю, під кучерявим горбиком, в тіні маєстатних дубів, притулився затишний, подібний на старий медальйон, будиночок кольору моху, у якому, кажуть, створено Ґетевського "Фавста". Яка іронія. Дивишся, дивуєшся, не віриш. В цьому ідилійному ковчезі, що заплив сюди, здавалось, з океанів вічности, в ореолі мудрости, возсідав на троні слави пантократо європейської мислі і як дивно, що його знайшли тут бомби Америки, які залишили по собі три кратері біля самої, збоку, альтанки, але самого ковчегу не торкнулися.

— Як гарно! Несторе Павловичу! І фіялки! — викрикнула Віра, коли той перед нею з'явився. Вже не лежалаа півсиділа і з книжкою. Схопила фіялки й жадобо втягала в себе їх свіжість. — От, це гарно! Це так гарно! — повторяла й повторяла вона те саме.

— А ви чудова! Хоч би в танець! — захоплювався Нестор її захопленням.

— Дякую. Коли б то в танець... З вами. Але сідайте. Тут, чи ось тут, — визначала вона край ліжка. — Я там у вас?

— Вундербар! Цілу ніч бенкет, ваш батько, ваша тітка та ми з Іриною. І вам напевно гикалося, бо говорилось про вас багато.

— Вони вже знають?

— Лишень, що ви десь зникли... Але появитесь. На це чекається й недочекається, батько рве та мече, звіром таким. Я лиш танцюю гопака довкруги навприсяд.

— Як моя тітка?

— Грандіозно! — Побачите — ахнете.

— Подібна до батька?

— На милю видно.

— Хочу їх бачити. Так смачно їх пропонуєте.

— Сотворіння гідні уваги.

— Цікаво, що ви їх так бачите. Чи ви всіх так бачите?

— Я ентузіяст, зрозуміло, але не всіх. Є також винятки. Щось читаєте?

— Розмовилась зі сестрою про Америку, а та принесла ось "Проминуло з вітром". Що за типаж.

— Бурхлива Скарлет... А той цинік Батлер. Так, це Америка.

— В дитинстві зачитувалась Твейном, проливала сльози над Бічер Стоу. Хотіла б там побувати.

— Може й прийдеться. Фактично, ми під Америкою.

— Ви там ще не були?

— На жаль.

—• Як же це так. Мені здається — ви були скрізь.

— О! Миле переборщення. Трішки Берліну, Риму, Парижа...

— Заздрощу вам. Розкажіть щось про Париж. У мене в Києві був приятель... Він любив це слово.

— Воно варте уваги. Головний бастіон Европи. Мабуть знаєте — Бальзак, Мопасан, Золя. Тепер Сартр, чепурна провінція Москви.

— Що це таке той Сартр? Мій київський приятель раз-у-раз його згадував.

— Плякат Парижа. Моралізуючий буржуа. Зворотний бік Муссоліні. Доктрина, що пропонує замість дисципліни танець святого Віта. Так, принаймні, мені казали, сам я в таких тонкощах незграба, парижани люблять щось задиркувате, а я людина мирна.

— Мій київський приятель його адорує.

— Що це за такий, дозвольте знати, екстравагантний київський приятель? І як він міг появитися в країні соц-реалізму? І де він тепер?

— Звідки він там появився, це і для мене питання, а загубила я його вже тут. Він би міг бути і для вас цікавим.

— Що значить тут? У Ваймарі? Можливо, я вам його також знайду.

— Ні. Це сталося в Ляйпціґу.

— Якщо він живий — знайдеться. Запевняю. До нашого комітету все тягнеться. Як його величати?

— Олександер Рокита.

— Рокита? А ви знаєте, що я десь читав... Ні, ні, ні.

Це не те. Вибачте, — пригадав Нестор спогади одного совєтського політв'язня, слідчий якого мав таке прізвище.

— Дуже цікавий. Сартр, Джойс... Не визнає Толстого.

— І носить бороду.

— Ні. Ще ні.

— Але буде. Без бороди ці індивіди почуваються наго.

— Ви, бачу, їх не дуже милуєте. Здається, Толстой мав також бороду.

— Ні, я нейтральний, борода-неборода, для мене це туманність і справа, мабуть, в тому, що наше покоління намагається вискочити зі своїх штанів вище, ніж може і наслідок жовта пляма.

— О! Аж так. Сашко вважає, що це поступ.

— Це той Рокита? Не лишень він. Перелякані марксизмом буржуа хапаються за що будь. Сталін показав їм їх лице, тоді вони екзистенціаналізувалися. Ваш Сашко, видно, ще не був в Парижі.

— Але ж Париж ще не весь світ, — намагалась Вір перечити, їй хотілося цю розмову продовжити, після Сашка, ніхто з нею так не говорив.

— Мова не про весь світ, — зниженим тоном продовжував Нестор, йому натомість, хотілось з цим скінчити. — Та й Париж не самий Сартр. Там ще височіє могикан муссолінізму месьє де Ґоль. Але дух, але дух. Сартр та Пікассо, та Кашен. Але, Вірочко! Куди нас занесло?

То ж мене там чекають, — спохватився Нестор.

— Несторе Павловичу! Я ще нічого не сказала про себе.

— То кажіть, то кажіть.

— Ви, бачу, втікаєте.

— Не я, а час. Вірочко, тікає час.

— Але ви напевно розумієте, що це все для мене значить. Я потрапила у вир, де стратився час. Рятуйте! Перед вами потопаючий.

— Нічого. Перед нами світ. Лиш скорше приходьте до себе... І скорше виходьте. Коли це може статися.

— Завтра, позавтра. Чи батько дуже хвилюється.

— Дуже. Але слухайтесь лікаря. Там треба здоров'я. Чи вас відвідують?

— Був Ганс, Емма. Але вас це не звільняє. Чекаю на фіялки. Я ще нічого не сказала про себе. Ви мене не знаєте, може я монстр, а ви танцюєте. То коли? Завтра? — Вона протягнула делікатну, бліду руку, Нестор її делікатно потиснув. — Так домовлено? — запитала вона на прощання. — Аж поки ми звідсіль не вийдемо, — відповів він і залишив лікарню.

Він робив це трохи з поспіхом, мов би від чогось тікав, йому здавалось, що його пацієнтка незвично вражлива, сильно повзбуджена, в хоровитому стані духа, це передумова для різних несподіванок її поведінки. Єдине, що його рятувало від паніки, це свідомість, що його самаританська місія доходить кінця, залишається ї тільки звести і на тому фініта. Непокоїла Іванова справа, але це їх особисте, до чого йому не слід втручатися. При найближчій зустрічі з Вірою він це вирішить. Дякую.

Хоча в дійсності... При обіді в "Елефант"-і, Нестор, хоч-не-хоч, ще раз і ще раз, повертається в думці до того самого. Стільки довкруги диво-дивного, питання ,,родіни" набирає фатальности, відбуваються процеси вирішального значення, ці ось довкруги людські істоти їх наслідки... Вирвані, викинуті, їх дух збентежено, їх сумління ранено, їх надії знівечено... Ними терзає комплекс роздвоєння, суґестія вини, параліч страху, туга минулого.