На білому коні - Самчук Улас
Олена слухала ці свої власні слова, які я їй деклямував, і в її очах світилася екстаза.
Ми пробули тут'з годину, сиділи у густій траві, ділилися враженнями, мріяли про майбутнє. Розуміється, ми уявляли його значно привабливішим, ніж воно було в дійсності. Уявляли Київ, наші нові зустрічі, особливо з нашими колегами, нашу там працю, відвідини театру. Олена вже бачила себе в льожі Київської опери у товаристві когось з її улюблених поетів, у своїй пишній, варшавській сукні. У цей час ми якось забули, що на іілянеті бушує епохальна боротьба жорстоких суперечностей, у якій ми також творимо якусь маленьку частинку, але ця мить мала в собі стільки особливого змісту, чару, несподіваности, що можна було забути і за війну. Я намагався закріпити топ стовпчик на фотознімці, але він так соромливо і дискретно заховався у високій траві, що до нього не легко було дістатися.
— Обіцяйте мені, — казала Олена, — що ми разом дійдемо до самого Києва!
— Обіцяю! — сказав я на це.
А по деякому часі ми вже сиділи у кімнаті пан-отця Качма-рика у селі Стібному, адресу якого ми дістали у СоснипД. Але тут було зовсім інше, ніж там, за Сяном. Мешкання пан-отця було сливе порожнє, холодне, занедбане. Він розповів нам про свої переживання минулих років. Його часто "викликали", брали на допит. І до цього часу в його мові помітна депресія. З села вивезено майже всю молодь. Одних на Сибір, інших до війська, ще інші пішли самі за Сян. У селі залишилося дуже небагато худоби, майже зовсім нема коней, але і це ще добре, бо сусідні села здовж Сяну знищені зовсім, бо там проходила мертва, гранична смуга. Селяни намагаються втримати свої зруйновані господарства, щоб якось оминути голод.
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле, Щоб кинуть серце у крижаний протяг: Усе нове... і до старої вишні Не вийде мати радісно напроти...
пророчила свого часу моя супутниця. Але:
Не треба смутку! Зберемось одразу, Щоб далі йти дорогою одною.
Ми так і зробили. Ми вислухали мову пан-отця, скромно перекусили, сказали не шукати для нас ніякої підводи, забрали все своє майно і пішли "дорогою одною" здовж Сяну на віддалі від нього від трьох до п'яти кілометрів, зарослою шпоришем, Петровим батогом, лопухами; по ній майже ніхто не їздив, бо всі прибережні села, як Халупки, Торки, були дощенту зруйновані, а на їх місці стирчали лише димарі, на яких лелеки поробили свої гнізда, та бурхливо^ буяли здичілі, знищені сади та кущі бузку. Дорогою, яка колись, видно, була дуже гарною, пишною, зеленою. За час моїх мандрів по нашій малій і тісній Европі я багато пересік різних границь здовж і впоперек, деякі з них ділили пополам міста, села, але там скрізь вони були лише нормальними границями між двома державами, через які переїздили, переходили, торгували. І тільки оце вперше бачу якусь незвичну границю, сливе в центрі Европи з таким ось краєвидом. Ті вигорілі димарі, зруйновані до основ стіни німо говорять про ріки сліз і безодню горя, що його тут пережито. І де ті живі люди, що будували ці будови, садили сади і тішилися життям? І як знайти дефініцію такого ладу і таких моральних основ, на яких щось подібне на землі мусить існувати. Тисячі кілометрів таких границь, проложених такими важкими людськими жертвами в ім'я таких мізерних вислідів. Могли ж жити поруч німці і поляки, дармащо їх міста інколи сходилися вулиця з вулицею, могли жити французи і німці, коли їх границя розтинала іноді заселені пункти пополам, не дивлячись на те, що вони ворогували століттями ... Не могли тільки жити нормальним людським життям оці "СОЦІАЛІСТИЧНІ" сусіди, і ці "народні" держави, щоб не відгородитися від решти світу китайськими мурами "мертвих зон". Яка страхітливо дика ситуація і як нелегко знайти їй пояснення; воістину мав рацію Тютчев, коли вирікав своє відоме твердження: "умом Росии не понять" ...
Протягом нашого п'ятнадцятикілометрового мандру серед цих руїн ми лише раз натрапили на живих людей. Коло однієї з, руїн ми побачили на кілках плоту настромлені для просушки глечики, як це роблять господині по всій Україні, а в самій руїні помітили якесь завішене ряднами логовисько, на подобу печерних часів, у якому жили люди. Звідти підносився дим і недалеко у бур'янах бавилося двоє дітей. І це було все.
Ця наша невесела дорога тривала, можливо, довше, ніж можна було сподіватися. Ми не спішили. Ма мали час. Була гарна погода. Ми відпочивали, розмовляли, робили знімки. Аж під вечір добрели до невеликого містечка Медика і зайшли на адресу знову таки місцевого пан-отця Маленького. І знов тут нас гарно вітати, гостили, дали нічліг і багато добрих порад. Звідсіля йдуть уже до Львова потяги, але лиш для війська. І тут також я вперше роздобув для себе особистий документ, бо мій "фремден-пас" на цій території був абсолютно не на місці. Добрячий панотець виручив мене, виписавши мені мою метрику з справжньою печаткою, дискретно замінивши лише місце мого народження. Для людей, що звикли ДО' твердих норм, така операція може здатися дивовижною, але на цій землі і в цей час така маленька неформальність не могла нікого разити і, крім доброго, нічого злого не могла принести. І хай буде до речі сказано, що ніколи ще на цій території так мало когось цікавили особисті документи, як це було тепер. Завойовники не мали для цього часу, а взагалі у цьому загальному вавилонському стовпотворенні якийсь там папірець з якоюсь печаткою не робив особливого ефекту. Таких папірців і таких печаток намножилася незчисленна кількість, і це дуже помогло нашій еміграції повернутися додому.
А вже другого ранку ми урочисто покидали Медику на вимощеній соломою і застеленій килимком селянській підводі, пригадуючи собі ті далекі часи, коли на таких підводах їздили "до міста", в гостину, до церкви. Отець Маленький благословив нас на дорогу, а ми сердечно дякували йому і усій його родині за щирість їх серця, за їх гостинне тепло і велику до нас приязнь.
їхали ми вже звичайною битою дорогою і не зруйнованими селами, але скрізь було тихо, порожньо і навіть, здавалося, скучно. Здовж дороги місцями понуро стояли залишені танки — мертві сталеві велетні, що нагадували собою допотопові сотворіння ... Казали, що ці об'єкти совєтської воєнної машинерії майже не були в боях і му сіли залишитися тут просто тому, що для них не вистачило пального. Були вони трохи затяжкі для операцій "блискавичної війни".
Лише в містечку Мостиськах, до якого ми дотягнулися десь біля полудня, ми знайшли більше руху і більше ознак життя. Скрізь бачили вивіски з тризубами, жовто-сині прапори.. . Нас лише трохи турбувало, хто тут при владі — "наші" чи "не каші". Біля однієї з більших будівель було чимало' народу, переважно молоді, з тризубчиками на мазепинках. Ми запитали, де тут є якась їдальня, і нам показали на саму будову. Ми відпустили нашого візника і зайшли до будови. Тут, мабуть, головна централя якоїсь організації і тут також була їдальня, заповнена людьми. Доля хотіла, щоб тут, зовсім несподівано, я зустрів старого, ще з Праги, знайомого адвоката д-ра Юськова, якого я знав ще з Рахова на Закарпатті, де він мав адвокатську канцелярію, а після угорської навали був у Празі і належав до діяльних членів УНО. Виявилося, що він тут начальство — "уряду-ючий комісар", і від нього тут багато залежить. Єдиного ми не могли знати — до кого саме тепер д-р Юськів "належить" і це нас трохи бентежило. Але наша зустріч була зовсім райдужна, ми бурхливо привіталися, нам одразу замовили обід, не вимагаючи заплати. Вістка про наше прибуття дуже швидко поширилася, і до нас почали зголошуватися різні незнані нам люди, які нас приємно вітали. Але коли ми заговорили про нову підводу, яка б підвезла нас трохи далі у напрямку Львова, уряду-ючий комісар д-р Юськів, посміхаючись, почав пригадувати мені один давно забутий мною епізод, у якому ми з ним відогра-вали велику ролю. Свого часу я був головою почесного суду УНО. і так сталося, що ми мусі ли, не пам'ятаю вже за що, шановного доктора Юськова судити. І засудили. Це була, мабуть, якась догана чи щось подібне. Я це, розуміється, давно забув, але не забув цього пошкоджений, який мені цей гріх пригадав. Але тепер Юськів виявив багато шляхетности. На моє збентеження він лише відповів, що це було давно і тепер не такі часи, щоб пригадувати минуле, що він не бере мені того "за зле" і що підводу ми, саме собою, дістанемо. Правда, не тут, у місті, бо тут ніякої підводи не можна знайти, але там десь далі, у Ляшках Гостинцевих, куди нас мас завезти наш старий візник, який ще не встиг від'їхати.
Ми зайшли до уряду шановного комісара, і тут його секретар настрочив на маїпинці такий документ, який зберігається в моєму архіві як реліквія: "До місцевої Національної Ради в Ляшках Гостинцевих! — звучав цей епохальний наказ. — Доручителеві цього письма, українському письменникові Уласові Самчукові просимо дати підводу до Судової Вишні. Просимо виконати це невідклично зараз. Мостиська, дня 17. 7. 1941 р. Д-р Юськів — урядуючий комісар. Шевчик Василь — секретар".
Великодушно і шляхетно. Не зважаючи на всі мої провини . .. І ніхто нас не питав, до кого ми належимо. В документі лише значилось "українському письменникові", що мене дуже радувало і за що я вдячний докторові Юськову.
І все так сталося, як велів наказ. Ми дістали підводу — такий саме віз, така ж солома, такий килимок і такий же візник. І дорога з такими ж танками і зустрічні люди, що вітаються "слава Йсу-Христу", на що ми відповідали — "Навіки слава". І мені здавалося, що на світі нема чемніших, щиріших і чесніших селян, як у нашій чудовій Галичині. І приємно було, що ми їдемо цією дорогою. Це ж бо наші автентичні села і наші люди. Культура побуту всіх частин нашої батьківщини так наближена. Та сама архітектура, той самий людський тип, та сама мовна семантика і лише незначні дДялектні відміни та деякі впливи відмінних чужих мов, відрізняють наші провінції одну від одної.
За цей день ми перейшли ряд сіл: Шегині, Лялька Воля, Ляшки Гостинцеві, Цвіржа, Солом'янка, містечко Судова Вишня, аж до Довгомостиськ, яких сорок п'ять кілометрів, час від часу зупиняючися, розмовляючи з людьми, роблячи знімки. Насолоджуючись близькістю рідної стихії, яка була для нас органічною.
У Судовій Вишні зупинилися лише на хвилинку, а ніч провели у Довгомостиськах, у селянській хаті під опікою місцевого учителя, прізвище якого вже забулося.
