На білому коні - Самчук Улас
Бо це не були бездушні, казьонні, бюрократичні уряди з різними бундючними, бляшаними фразами і гаслами, а живі, самобутні, народні ляборато-рії і верстати праці, які протягом короткого часу, проти волі і великого нестгрияння державних чинників безземельну і занедбану країну тііднесли на рівень імпонуючого розвитку народної культури і господарства. Яка шкода, що цей такий надійний процес розбудови не мав доступу до східніх земель України і був так нагло, жорстоко і варварськи обірваний бездушною, окупаційною системою комунізму.
Але ось я знову на вулицях Львова і на цей раз у зовсім іншій ролі, ніж тоді. Тепер це для мене не захід, а схід і вже не моя остаточна мета, а етап до мети. Ми тут у ролі підземної армії, яка стягає свої сили і резерви, щоб бути готовим для боротьби з завойовниками. Нас тут повно. Нами пронизаний весь простір, і ми готові на великі жертви.
На вулиці Тарнавського невелика, але важлива клітина цієї сили. На вулиці Академічній — одна з наших баз. Я живу з моїми друзями. Ми знову разом з давнім другом, колегою і братом (бо одного разу ми "побраталися") Олегом Ольжичем, з яким провели багато днів у Празі, на Закарпатті і ось тут. Пригадуються наші безконечні розмови у студентському домі на Альбертові, наші довгі мандрівки по парках, по околицях Праги, наша робота і наше спільне мешкання на вулиці Вузькій у Хусті, коли ми щоранку, встаючи і миючись, співали наш улюблений дует про вдову, він баритоном, я тенором, або вели наради сливе з кожного приводу і кожного рішення. Ми не завжди мали тотожні погляди на речі, але ніколи не діяли розбіжно, і я дуже хотів би, щоб ми всі у нашій суспільній роботі могли виробити подібний тон мови і поведінки, як це нам з ним завжди вдавалося ... Пригадую його м'яку манеру говорити, його делікатні і завжди дуже щирі аргументи, а коли доходило до гостріших тонів, він підходив, брав мене за лікоть і казав: — Нічого, У ласе! Ми ще це передумаєм! Я мав до нього великий респект, як також відчував подібний його респект до мене. Ніколи ані натяку на фамільярність, грубість або нещирість. Думаю, що ці його особливості вдачі помогли йому стати дуже помітним політиком нашого часу, і коли б не нагла смерть мученика, він продовжив би свою кар'єру багато далі.
Також весь мій час проходив у товаристві Олени. Але це вже зовсім інша, вибухова, нестримна вдача. Вона вміла бути винятково жіночою, майже наївною, дуже ніжною, але разом... Це був кремінь, що викресував іскри. Пригадую її вічні турботи за свою зовнішність. Вона хотіла бути завжди у формі і завжди блищати. Вона гостро реагувала, коли хтось робив їй з цього приводу негативні зауваження. І дбала не лише за себе, але й за інших біля себе. Вона пробирала мене за недбалість моєї крават-ки-метелика, з якою я справді не міг дати собі повної ради, і була мені дуже приємною помічною силою. — Ви мусите виглядати! На вас дивляться! Дивіться, як виглядають ваші чоботи! —
Снідали ми щось дома, щось, що приносили з собою з міста і що нелегко було в цей час роздобути. Одного разу це була, пам'ятаю, совєтська сушена риба, яку ми звали "вобла", що нагадувала тараню, якої ми роздобули цілу купу, бо львов'яни, видно, не мали до неї великого зацікавлення... Обідали звичайно в організаційній їдальні, але дуже скромно, завжди малувато, після чого, як тільки мали час, шукали щастя по каварнях і ресторанах і інколи щось десь знаходили.
У дерним нашим завданням були зустрічі й розмови, так зване шукання спільної мови або "приласкування", як сміялась Олена, з людьми, що зісталися після советів, яких у Львові було чимало і які переважно були заанґажовані нашими контрагентами, але найударнішою справою була справа нашого виступу на тере-ні Спілки українських письменників, що нам не ладилося, бо нам сказали, що над спілкою так само, як і скрізь, дуже виразно помічався контроль наших політичних противників, які мали претенсії особливо до Олени, бо вона свого часу належала до них, а після під впливом Ольжича їх залишила, що на ті часи вважалося не більш і не менш, як "зрада" ...
Заходи Ольжича у цьому напрямі виразно гамувалися невідомими нам чинниками, а коли ми з Оленою пішли з особистою візитою до голови спілки Миколи Голубця, нас там дуже холодно зустріли. Нашу пропозицію виступу прийняли ухильно, байдуже, Голубець весь час говорив лише зі мною, до Олени сидів боком і ні разу до неї не заговорив, що її виразно шокувало, і вона ледве стримувалася, щоб не вибухнути на місці, а коли ми вийшли, вона не могла спокійно говорити. Я цитував її ж слова:
Чекає все: і розпач і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
— Але це нечуване! Де він виховувався?
— Так. Нечуване. Але це дійсність. І до неї мусимо бути приготовані. Може бути ще гірше. Може вам одного разу заборонять взагалі писати, як це не раз практикується у нашому просторі.
Одначе це пояснення Олені не багато казало.
Але гіркоту цієї візити нам винагородила інша візита, на цей раз на горі св. Юра у великого митрополита Шептицького. Ми збиралися вже давно зробити таку візиту, але одного недільного ранку, 20 липня, ми взяли візника і поїхали. Митрополит граф Андрей Шептицький на своєму свято-юрському троні зустрів і привітав нас справді по-княжому. Здавалося, що його вік, його становище не давали йому багато часу віддаватися таким справам, як література, але він був гаразд поінформований про нас, пригадав, що читав мою "Волинь", пригадав Олениного батька, питав, де він тепер, що робить, і сказав, що такі люди будуть потрібні тепер тут, питав, де ми зупинилися, що робимо і що думаємо робити далі. Як на свій високий вік, як на всі труднощі, ним пережиті, особливо за останні роки, не зважаючи на спаралізовану руку, він виглядав дуже добре, мав чистий звучний голос, добру пам'ять і ясну, просту, логічну мову.
Ми сердечно попрощалися з цією великою людиною, а вийшовши з палати, не могли наговоритися про ці відвідини. На тлі нашого хворого клімату війни, на тлі подразнених амбіцій це був шматок нормального, щирого і здорового життя, що освіжив наше почуття і підкріпив нас вірою.
Цього ж дня по обіді, о 6 годині 15 хв., я мав ще одну приємність — поговорити чверть години до наших земляків на сході по радіо. Мені було приємно говорити з цього місця ще й тому, що свого часу нас старанно не допускали до цієї трибуни. Тільки раз на тиждень, і не зі Львова, а з Варшави, польське радіо подавало якусь лімонадно-безбарвну годину нашою мовою. Мені ж, вигнанцеві, не можна було про щось подібне навіть мріяти. Ані за Речі-Посполитої, ані за "братського визволення". Не пригадую точно складу редакції українських радіопересилань, але головним редактором їх, здасться, був журналіст Ярослав Шавяк, а диктором Зенон Тарнавський. Пізніше я мав ще нагоду говорити з цього місця, як також промовляла й Олена.
Винятково скандальну і дуже своєрідну комедію пережили ми з Оленою три дні пізніше1, у середу 23 липня, коли у домівці Спілки українських письменників все таки відбулася, як говорилося в повідомленні, "зустріч з культурно-мистецькими силами Львова українських письменників: Олени Теліги, У ласа Сам-чука, Олега Штуля" ... "Тема зустрічі: "Українська духовість на переломі"". Повідомлення підписав М. Голубець як голова і Я. Цурковський як секретар. Це було видовище гідне богів. У моєму нотатнику лише зазначено: "Скандальний виступ у Т-ві пи-сьмеників і журналістів". Але в пам'яті до цього часу ввижається не дуже велика заля, по вінця заповнена обличчями, переважно дуже молодими, переважно одного віку, які з першого погляду зраджували, що вони ані з "культурою", ані тим більше з "мистецтвом" не мають нічого спільного, а належать, очевидно, до якихось ударних боївок однієї частини з наших ОУН. Лише у передніх рядах сиділо кілька десятків більше чи менше знаних осіб мистецького світу Львова.
З виразу тих облич і глухої мовчанки, що панувала у залі, можна було вичути наперед загальний настрій. Він був льодово-холодний і в'язнично-непривітний. Головував над усім цим трагікомічним видовищем добрячий, маленький, сливе безрадний, знаний на львівському ґрунті поет Василь Пачовський, невиразна постать якого майже розчинялась і зникала на тлі цієї жорстоко-настовбурченої арени.
Не пам'ятаю чому, але виступали тут лише ми з Оленою, без Штуля. Наші реферати не мали в собі нічого провокуючого, нічого з безпосередньої політики, нічого, щоб у якийсь спосіб заторкало наші невідрадні міжпартійні відносини. Це була моя улюблена тема, яку я так часто у різних місцях повторював; вона викликала завжди цікаву дискусію і давала мені багато сатисфакції. Мовилося про те, що вже настав час, коли ми в цілій нашій духовості, нашій ментальності і щоденній життьовій практиці повинні переходити від чисто емоційних, сантиментальних, романтичних і теоретичних способів діяння і загальної поведінки до більш уточнених, реальних і конкретних норм життя, особливо тепер, коли перед нами стоять нові складні, реальні і конкретні завдання, викликані останніми подіями на нашому континенті.
Олена мала, як звичайно, більш романтичну й емоційну тему, щось, здасться, про героїчний тип у нашій літературі чи щось подібне. У загальному це була, як не академічна, то в кожному разі абсолютно нейтральна філософська мова, але не так сприйняла її наша публіка. Зрештою, здавалася, нашої мови ніхто й не слухав, бо у тому застиглому просторі від самого початку панувала та сама льодова атмосфера, яка, здавалося, лише напружувалася, щоб вибухнути і зірвати нас у повітря. І дійсно, як тільки ми скінчили, в ту саму мить ліс рук піднісся "за словом", так що бідний Пачовський зовсім розгубився, не знаючи, кому першому таке слово уділяти. А як тільки слово було уділене, його власник з місця почав крити нас найдивовижніши-ми аргументами, ні словом не торкаючися самої теми. Що ми не компетентні про такі справи говорити, що ми десь там вешталися поза кордонами, що ми сиділи по каварнях, що ми нічого про наш край не знаємо, а вони тут жорстоко страждали, протягом цілого часу не проспали спокійно ні одної ночі, їх без перерви тягнули на допити, масу їх виарештували і вивезли, а інших отам по тюрмах вистріляли.
