На білому коні - Самчук Улас
Привіт тобі, рідне!
З цим настроєм ми наближалися до села, віталися з першими зустрічними "добрий вечір", питали де живе пан-отець. Нам дуже чемно відповідали на привітання і старанно вказували, куди і як маємо йти. І ось ми вже проходимо вулицею поміж білими хатами з їх солом'яними стріхами, плотами, мальвами, чорнобривцями, рожами. Наш настрій тяжко зрозуміти людям, які такого не переживали, які не були вирвані з рідної стихії і не перебували багато років у примусовому віддаленні, але це було зрозуміле Гомерові, який посилав свого Одіссея у далекі світи, це було зрозуміле Овідіеві в його дакійському засланні, а вже й поготів було це зрозуміле нашому Гомерові на ім'я Тарас, коли він писав у кос-аральському безлюдді своє вимучене "І там степи і тут степи, лиш тут не такії".
Це вічна тема всіх часів і всіх людей, і ми належали якраз до тих, що пережили її у всіх її клясичних виявах і прикметах, і саме тому це наше дійство було для нас таким хвилюючим.
І вже тут, у цьому першому нашому селі, чекала на нас перша прикметна пригода, яка сигналізувала політичний клімаї цього простору. Проходячи вулицею, ми зустріли двох німецьких прикордонників у сіро-зелених поліційних одностроях. Вони були поза службою і йшли в товаристві двох жінок. Ми не були захоплені цією зустріччю, але не робили також нічого особливого з цього приводу. Прикордонники глянули на нас підозріло і пройшли далі. Вони звернули до двору однієї хати, де, мабуть, мешкали, ми спокійно продовжували нашу мандрівку, коли раптом почули ззаду відоме німецьке "гальт". Ми зупинилися. До , нас наближалися ті самі прикордонники, але вже без жінок.
— Куди ви йдете? — запитали вони нас.
— О! Лиш до пан-отця! — була наша відповідь.
— Чого? — питали вони далі.
— Відвідати. У гостину, — казали ми.
— Він вас знає? — не задовольнялися вони.
— Певно. Розуміється, — казали ми далі.
— Маєте документи? — вели ті своє.
Це було для мене не дуже приємне, бо моя перепустка була давно вже не дійсна, а мій "фремденпас" хоча і був дійсний, але не для цього краю. Але я все таки витягнув його і подав прикордонникові.
— То ви з Праги? — запитав той мене.
— Так, — відповів я.
— Письменник? — питав він далі.
— Так, — відповів я.
— Ну, гаразд! Яволь! Офідерзеен! — сказав прикордонник і повернув мені пашпорт.
Олени не турбували взагалі. Ми були вдоволені таким закінченням нашої пригоди і з легким серцем пішли своєю дорогою.
На старій, зарослій садом і квітами "фарі" отця Інокентія Ру-. девського, як тільки довідалися, хто ми такі, прийняли нас з щирим серцем. Розуміється, вони нас добре знають, моя "Волинь" давно тут побувала і зробила своє діло, як також знають Олену ще з "Вісника". На мене зробив приємне враження сам панотець — високий, аристократичного вигляду, як і його сердечна і гостинна пані добродійка та красуня дочка і невістка. Ми принесли з собою багато руху, шуму і радости. Одразу почали митися, чепуритися і одразу вечеряти. На наше бажання, ми перш за все дістали гладишку справжнього, щойно з холодного льоху, доброго кислого молока з сметаною. Після денної спеки це був для нас бальзам. Пізніше прийшли відомі смачні речі української кулінарії у вигляді смаженого, вареного і печеного у необмеженій кількості, бо сюди ще ніякі харчові картки не дійшли. Панотець запропонував мені також чарку оковитої, від якої я, а також і Олена не відмовилися. Для рівности до нас приєдналися й інші члени родини, а тому постав негайно гарний родинний настрій. Десь біля десятої години майже несподівано над селом появилися чорні хмари, у вікнах замигали сполохи блискавок, загримів грім і полив шпаркий, густий, теплий дощ, що після кількаденної спеки приніс чудову свіжість і прохолоду.
До пізньої ночі ми не могли втихомиритися; після дощу вийшли надвір, було тепло, свіжо, пахло озоном. З листя дерев і обплетеною плющем старого ґанку скапували краплі, величезні кущі квітів — білих лілей, різних рож, тютюну і м'яти, наповнювали повітря чудовим, міцним запахом.
Лягли десь біля другої години ночі. Олену, як звичайно, за-, проторили десь у глибину дівочих покоїв, а я умостився у са-льоні на старій послужливій каната і спав, як забитий. Лише не довго. Як звичайно на селі, рух починається чи не зі сходом сонця. Нас, розуміється, намагалися не розбудити, але це не було так легко зробити. І кухня, і подвір'я, і всілякі Божі тварі на чолі з таким голосним сотворінням, як півень, усе це рвалося навипередки жити тим бурхливим ранковим життям, знаним мені ще з мого домашнього часу.
Цієї ночі прибув також з-за Сяну нелегально син Рудевських, який перебував весь час на сході під більшовиками і приніс багато цікавих і приємних вісток, також страшну вість про вимордування советами при відступі майже всіх в'язнів, яких вони не мали часу вивезти, а в тому числі в самому Львові вони залишили понад дві тисячі замордованих. Тоді ще я не міг знати, що між тими замордованими правдоподібно був також і мій брат Григорій, заарештований рік тому.
Був чудовий, блискучий, свіжий ранок. Після нічної бурі все цвіло і буяло. Милися ми у квітнику і, не зважаючи, що мало спали, почували себе свіжо й бадьоро. Сумні вісті з-за Сяну внесли до цього дисонанс, але разом з тим ми також довідалися, що там скрізь уже функціонує українська адміністрація, що нам дуже імпонувало, хоча разом з тим наповняло певними турботами, бо все це переважно під контролем бандерівців, які напевно будуть чинити нам деякі прикрощі. Наш господар також поділяв наші клопоти, бо він знав ту дійсність, що в цей тяжкий час ^анувала на нашій землі.
Але перед нами границя, Сян і дорога далі. Біля десятої ми вже почали збиратися. Ціла родина шляхетного отця Рудевського брала в цьому участь. Довідавшися, що у нас не дуже багато грошей, пан-отець папропонував нам у позичку тридцять злотих, яку ми мали йому повернути пізніше. Потім нас докладно поінформовано про саму границю, як і де найкраще її переходити. Разом ми виробили такий плян: було покликано з села жінку з малим хлопчиком, яка мала б забрати у рядно наші речі і нести їх, ніби прання до річки. З нею має бігти також її хлопчик, щоб виглядало це менш підозріло. О першій годині по полудні звичайно міняється гранична варта, і тоді границя найменш пильнована. До границі нас мала б проводити панна Рудевська, щоб виглядало це на звичайну прогулянку. А далі вже брід і наша доля. Зла, або добра.
Перед відходом Олена лишила для свого Михайлика у Рудев-ських таку картку: "16. VII. Мій дорогий Михайлику! Пишу Тобі за хвилину до переходу. Сиджу у надзвичайно симпатичного панства, родини п. о. Рудевського в Сосницях, звідки переходимо. Тут ми були кілька годин і ніч, як у себе дома. Якби Ти мав колись переходити — зайди конечно сюди. Ніде так не було мило і затишно ... Надіємося, що перейдемо річку щасливо, здається — тут нічого не чекає злого. При першій же оказії передай мені ку-ферок і поклади туди сірий капелюх. А головне — збирайся і сам". Без підпису. Напевно забула. До цієї картки пан-отець зробив дописку: "Пишу тих пару слів, бо хочу Вас повідомити, що Ваша Пані щасливо перейшла сьогодні о 13.00 год. Рудев-ський". Як бачите, у ті часи не дуже ще пильнували конспірацію. Картка йшла відкритою поштою, і на ній, синім олівцем, з обох боків були позначені великі літери "У" (українською мовою).
А перед першою годиною, після доброго обіду, ми розпрощалися з нашими дорогими друзями. Вони, цілою родиною, провели нас аж до границі своєї левади, а далі вже вниз, зеленими гаями, гарною поетичною стежкою поміж густими кущами ліщини, ми пішли до річки. Далеко перед нами йшла жінка з великим клунком на плечах, за нею біг її малий Василько, далі, безжурно і весело, під руку, швидко йшли дві жінки, а я ззаду з своїм фотоапаратом робив знимки. Сян виступив перед нами несподівано. Невелика, поетично "заросла річка кроків п'ядесят шириною. На всі боки оглянулися — із Богом. Швидко скинули взуття, я забрав свої й Оленині речі ... Вода була тепла, трохи бурхливіша і каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною. На середині вода сягала сливе до пояса, але ми швидко її перебрили. За нами з берега слідкували очі наших друзів, а коли ми вирвалися на другий берег і оглянулися назад, вони помахали нам домовленими рухами, що все безпечно, і зникли в кущах. Ми також метнулися у кущі і спонтанно кинулись у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!
Знайти потрібні слова, щоб висловити урочисту схвильованість наших душ, той полум'яний салют, гостре збентеження і пекуче щастя, нема змоги. Ми так розгубилися, що на хвилину забули про небезпеку. Але довкруги було тихо і порожньо. Ми швидко привели себе до порядку і рушили вперед через луг, без стежки, навмання, густою, високою, зеленою травою.. Я йшов попереду, пробивав стежку, ніс усҐнаші речі. Перед нами на обрії в яскравому промінні сонця майоріло село.. . Було тут так гарно, так безпечно, так свіжо, що хотілося довше побути серед цієї краси. І абсолютна тиша, абсолютне безлюддя, лише стрекотіли в траві коники і співали в небі жайворонки.
В одному місці ми натрапили на невеликий стовпчик, що ледве визирав з високої трави з випаленими на ньому літерами СССР і знаком серпа і молота. Тут ми вирішили зупинитися. Було дивно, чудно, незбагненно. Тож це була та заборонена, заворожена, суворо бережена мертва смуга на шіянеті, яка ділила світ на дві непримиренні частини. Ми оглядали той дивовижний стовпчик, вдивлялися у безлюдний простір, на обрії якого здовж річки лежали зруйновані і зарослі бур'янами села. Ми дивувалися, що нам судилося бачити і переживати це своїми очима і своєю душею без ніяких чужих дозволів, ніяких прохань, ніяких віз.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, —
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди, А завтра прийдемо до свого міста! Захоплять владно зголоднілі груди Своє повітря — тепле та іскристе.
О, як це точно, до подробиць, до найглибших тонів було нею наперед вичуте, і яке чудо, що все це так здійснилося.
