На білому коні - Самчук Улас
Яка неймовірна ситуація. Ще не так давно я в це не вірила . .. Властиво, я завжди вірила. Лише боялася. Я не знаю, як це виразніше сказати. Цей день для мене найбільший день усього мого життя. І я дуже щаслива, що ви також зі мною . . . Що можете мене розуміти.
— А гляньте, — кажу, — як сходить сонце.
— Чудово!
— Може це для нас?
— Напевно! Я вірю в призначення ... Я вірю! Я вірю! Інколи це до болю виразно. Інколи душа так на сторожі .. . Людина шукає когось у тих хвилях життя і знаходить скорше, ніж того сподівалася. Цієї безсонної ночі я багато передумала. Знаєте що? Мені здається, що я вже назад не вернуся, що я зістануся там назавжди .. . Не можу сказати, що станеться, але що б не сталося — я лишуся там... І також думала про вас. Ви для мене загадка ... Ви дуже інший від усіх нас, ви між нами — якби чужий, ви думаєте зовсім не по-нашому, і тому ви будете мати між нами багато клопотів. Наскільки я ці явища вичувала і розуміла, ми, українці, а між тим також я сама, — ми люди справді не реального, якогось поза реальним засятом думання і діяння. Я думаю, що саме через це ми знаходимось у віковій, безплідній, самознищуючій боротьбі самі з собою і навіть самі в собі. Ви ж належите до якоїсь іншої расової групи людей, мені здається, фінської . .. Людей, що думають і діють узгіднено з логікою буття і не вичувають у собі контроверсійних настроїв.
У цьому тоні і дусі велася розмова, ми мали філософський, злегка мрійливий настрій, згадували минуле, яке в цей час здавалося справді минулим, згадували рідних, близьких, знайомих . .. Прага, Варшава, останні роки перед війною. Переїжджаючи Велічку, Бохню і Тарнів, до слова приходжу я з моїми військовими спогадами, мандрівками до Поремби, де і тепер, мабуть, живе "моя" Августа. Особливо цікавила Олену моя спор-това епопея і моя дезертирська одіссея геть зо всіма її наслідками.
І яка шкода, що час так скоро тікає. Біля половини дванадцятої наш потяг уже на Ярославському двірці, і це кінець нашої розкішної мандрівки. Перед нами Сян, границя, а далі бездоріжжя, якихнебудь сімдесят з лишком кілометрів, які ми мусимо взяти либонь власними ногами, бож там ще нема залізни-чого руху.
У Ярославі вже нема того руху, як це було місяць тому. Тоді це був вихідний, ударний пункт великого воєнного фронту, тепер — мале, затишне, спорожніле провояційне містечко. На двірці вийшло пара десятків пасажирів, на вулицях спокій і порожнеча.
І велика спека, від якої нам з Оленою, після недоспаної ночі, не дуже вигідно рухатися. Але нема часу про це думати, одразу шукаємо потрібну нам адресу і одразу безуспішно, бо потрібних нам людей не знаходимо. Казали нам ще зайти після обіду, а тим часом знову вулиця, знову спека, і єдине, що нас радує, — це велика кількість крамниць з українськими написами і українськими прізвищами. Мандруємо головною вулицею, оглядаємо, що можна оглянути, заходимо на базар, де більше руху, купуємо якісь ягоди, всідаємося на кам'яній лавці, спостерігаємо рух, їмо ягоди і сміємося, згадуючи Краків і нраков'ян.
Далі перед нами проблема обіду, і проблема поважна, бо між усіма тими чисельними крамницями майже не видно ресторанів. Що це за таке безресторанне місто? Питаємо людей, як залагодити цю справу і довідуємося, що десь там є якась їдальня, та негайно починаємо розшукувати її. За якийсь час наші зусилля, як кажуть, увінчалися успіхами, знаходимо невеличкий, подібний на селянський будинок з відповідним написом і відповідною кімнатою, заставленою столами і стільцями. Але тут зовсім порожньо .. . Лише нас двоє гостей. З сусідньої кімнати, мабуть, кухні, виходить дівчина. Обідати справді можна і навіть без карток, але щойно за півгодини. А покищо можна отам посидіги. Чи є щось пити? Ні. Немає. Так таки нічого? Навіть чаю? Навіть чаю. Чи якоїбудь лімонади? Нема й лімонади.
Досить сумна картина. Попросили звичайної води, присіли до першого^ліпшого столика і почали писати картки. Олена до свого Михайлика в Кракові, а я до своєї Марусі в Празі. Збігом певних обставин картка Олени з досить невиразним, сумним "загальним виглядом" княжого Ярослава збереглася в моїх архівах і звучить вона так: "Дорогий Михайлику! Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід у ресторації. Наразі почуваємо себе добре, хоч ще не застали дома кого було треба. їхалося добре. Надіємося, що все буде гаразд. Ти теж не турбуйся. Цілую міцно, міцно, Твоя Олена". З моєю допискою: "Пані Олена ще нічого не згубила. У. Сам.". Змісту моєї картки не пам'ятаю.
Минає півгодина, і проходить обід. Вишукано скромний і педантично веґетаріянеький. Тарілка кислої, рабарбарової юшки плюс якісь дивовижні, капустяні, січені котлетки, і все це без карток, але й без хліба. Гостей дуже мало, двоє-троє, видно, випадкових, як і ми. Котлеток замовляємо по дві порції і навіть дістаємо, здається, справжній чай. Але настрій наш мажорний, все і все згадуємо Краків і все і все маємо веселу тему. Наші обличчя горячі від спеки і мокрі від поту. Мої гусарські чоботи дуже не "по сезону", а Оленині косметичні чари жорстоко терплять від діяння стихії. По обіді мусимо кудись іти, але не знаємо куди. Найкраще б на якийсь луг чи в сад, у якусь тінь, прилягти, подрімати, але нічого такого ніде не бачимо. Беремо своє
"омнія меа" і знов мандруємо тими самими хідниками здовж крамниць з написами "Продаж шкіри", "Споживчі товари", "Залізні вироби", які в цей час звучать трохи парадоксально, бож усі ці товари тепер дуже рідкісні, хоча, на наше здивування, їх тут значно більше, ніж, скажемо, там, на заході. Особливо багато такого добра, як косметика, парфумерія, різні жіночі оздоби. І, не дивлячись на спеку, все це бурхливо торгує.
Пізніше ми сидимо на знаній гарячій кам'яній лавці, що побіля базару, і міркуємо над тим, що буде, як наш організаційний провідник взагалі не появиться і нам доведеться розв'язувати свої проблеми самотужки. Сян ось на досяг руки, але нам уже сказали, що недавні дощі зробили з нього досить бурхливе видовище. "Перейдемо убрід бурхливі води", — цитую з вірша Олени і дивлюсь, яке це робить враження на авторку. Вона лише посміхається і мовчазно дає зрозуміти, що ця перспектива також перспектива, якщо не буде іншої.
Потім пробуємо ще раз щастя з нашою адресою і знову безуспішно. Знову "не застали дома кого було треба". Але певний поступ зроблено. Нас запроваджено до однієї вельми симпатичної родини — Івана, Стефи і їх дочки Ганни — Конюхів. Перше враження від цієї події — це решето великих чорних, соковитих черешень, на які ми хижо накидаємось і з'їдаємо неймовірну кількість. Це нас по-райськи відсвіжує, а трохи згодом ми дістаємо королівську вечерю, яка цілковито вирівняла ситуацію.
По вечері нова несподіванка: люди почали масово вибігати на вулицю або заповняти вікна своїх мешкань. Що сталося? Ми вибігли також надвір і вперше бачили макабричне видовище — велику валку совєтських полонених, що складалася з самих жидів. їх, видно, гнали здалека, і вони мали дуже трагічний вигляд. Всі ми уявляли собі долю цих нещасних людей, ніхто нічого не говорив, але вираз обличчя кожного говорив сам за себе.
Потім ще перед заходом сонця йдемо з Оленою до міста, на цей раз до парку. По дорозі натрапили на ще одну дивовижу: на розі двох вулиць стояли дві зовсім новенькі, захисного кольору совєтські протилетунські гармати. Бачимо такі речі вперше, а з огляду на їх походження ці металеві прилади викликають у нас окреме зацікавлення. Старанно їх оглядаємо і намагаємося вгадати, чи було з них хоч раз вистрілено. На перший погляд ока видавалося, що їх бойова невинність досконало збережена.
Мандруючи доріжками досить гарного, з старими тінистими деревами парку, філософуємо на тему Схід-Захід, намагаємося розібратися у цій проблематиці Европи, що стільки віків цікавила не лише нас, ставимо те саме питання: що буде далі? Хто переможе? Чим і як закінчиться ця світова метушня. Загально наші прогнози не дуже оптимістичні, але закінчуємо мову тим самим фіналом: будемо вірити, що все вийде на добре!
Пізніше переходимо знову на наш націоналізм, а також на саму організацію. Олена, як звичайно, невдоволена, що наша частина організації так мляво діє, ось навіть нема тут до кого звернутися, все діється, мовляв, самопасом. Я ж повторюю їй ту саму істину: надіятися більше "на власні сили", і тоді будемо почувати себе певніше на плянеті.
Повернулися вже затемна і спали цієї ночі сном блаженних. Олена десь там далеко у задніх душних кімнатах, а я у гостинній, на канапі при відчинених вікнах, де було свіжо і приємно. А рано другого дня до Конюхів прибули знайомі, а між ними симпатичний молодий панич Іван Кукіль з фотоапаратом. Пізніше на городчику з рожами, мальвами і порічками ми гуртом і поодинці на всі лади фотографувалися, пізніше всі спільно обідали, а ще пізніше вибиралися в дальшу дорогу.
Виявилося, що потрібної нам людини так і не вдалося побачити, а інші фахові у цих справах люди радили нам переїхати трохи далі вгору Сяном за Радимно до села Сосниці, де, мовляв, значно краще переходити річку.
Ми так і зробили. Цього ж таки дня під вечір, о 6 годині ЗО, малим льокальним потяжком, що курсує між Ярославом і Малим Перемишлем, ми вирушили далі в путь-дорогу. Вікна нашого вагона були відкриті, перед очима стелилися краєвиди, залиті зеленою пшеницею, теплий, з запахом пшеничного квіту вітер дув у вічі, ми відпочили, були піднесені й захоплені. Десь біля восьмої години, ще сонце було на небі, ми висіли серед відкритого поля на зупинці Сосниця і помандрували навпростець стежкою через поля в напрямку села, що лежало там, далі на обрії, зелене й кучеряве, яких три кілометри перед нами. Яскраве сонце поволі западало десь там за нашими плечима, останнє його сяйво заливало нашу дорогу, обсаджену типовими українськими головатими вербами, довгі тіні від наших постатей простягалися перед нами, велике, синє з білими хмаринками небо прикривало все це тихою, лагідною, м'якою передвечірньою покрівлею. Нам хотілося продовжити нашу дорогу, ми зупинялися, рвали в пшениці волошки, під однією вербою фотографувалися і назвали цю подію — "в степу під вербою". Перед нами перше справжнє українське село — символ і основа нашої національної природи.
