Чмир (Чумазий) - Кропивницький Марко

В хаті. А ще кого тобі треба?
Марина. Більш нікого!
Демко. А Зінька в хаті нема! (Усміхається.) Марина. Еге! Тринди-ринди!..
Д е м к о. Зінько на току молотить просо. Марина. А може, я його вже й бачила? Д е м к о. Хіба?
Марина. Ну й чого б я глузувала? А ви ніби б то і не були молодими?
Д е м к о. Та був же.
Марина. То-то ж бо й є. (Хутко побігла в хату.)
Д е м к о. Гарне дівча, чепурне і моторненьке. Зінькові якраз під пару, та ще одно другому і до мислі. Коли б спромога, зараз би оце після Дмитра і за рушниками посилать. (Зітхнув.) Коли ж ні з чого потягнутись. Шкоди буде, як Марина подає рушники за іншого, а не за Зінька.

ЯВА 6

Демко і Зінько

Зінько (з ціпилном і бичем в руках). Кумедія. І півкопи проса не збив, а вже бичеві голову скрутив. Де б, тату, взять сириці, одрізать ремінчика?
Демко. Там, у коморі, на бантині.
Зінько пішов в комору.
Це вже зглядів, що Марина прийшла, то й бича не пошкодував одбити, тільки б ускочити у подвір'я та хоч переморгнутись з нею. Любляться собі, та ще й неабияк!
Зінько (виходить з комори). Треба піти в хату та взяти свого складного ножа.
Демко. Він же у тебе в кишені.
Зінько. Ба ні, в хаті...
Демко. На мого. (Дає.)
Зінько. Чи гострий же?
Демко. Ондечки брус, поточи.
Зінько (бере ножа). Цей ніж такий, тільки слава, що ніж. (Точить.)
Демко. Я піду твого винесу. Де він там лежить?
Зінько. Та там...
Демко. На якім місцеві?
Зінько. Та все одно ви не знайдете.
Демко пішов в хату.
Де ж Марина? Це її відро. (Роздивляється.) Авжеж, що її. Бігла зараз повз тік й каже на бігу: "Треба нам хутчій побачитись: лихо мене спобігло!"

ЯВА 7

Зінько і Марина.
Марина (хутко). Приходь зараз у верби, треба перебалакати.
Зінько. Про віщо?
Марина. Силують мене батько заміж за Лавріна, за дякового сина.
Зінько. Силують? А ти коза чи телиця, котру взяв за роги та й повів, куди схотів?
Марина. Еге, добре тобі казати.
Зінько. Так цебто мені має бути легко від цієї звістки? Тобі, може, однаково, чи за мене, чи за Другого?
Марина. Та ні-бо, не те... Коли б однаково, не прибігла б до тебе на пораду... Сказано, силують!..
Зінько. А в тебе у грудях дерев'яне серце чи кам'яне?
Марина. Як сказали про Лавріна, то так мене, мов у пропасниці, затрясло, і досі тремтю...
Зінько. Не знаю, як там тобі, а про себе скажу ось що. Тільки подаєш рушники за другого, тікай з села!.. Кого я кохав, опріч тебе? Всі ребра тобі поламаю!.. Душу мою ти цілком забрала!.. Не попадайся ж, усі патли обірву!.. Та мені легче в криницю сторч головою!..
Марина. Бог з тобою! (Жахається.)
Зінько. Не вспію розплющити очей* про батька-матір, може, про Бога не згадаю, одну тебе пам'ятаю! Уб'ю!..
Марина. Та нехай мене хоч печуть, хоч ріжуть!
Зінько. Нечуственна ти, ідолка!.. Хрест мене побий, уб'ю!..
Марина. Соколеньку мій, орленьку!.. Ні за кого, опріч тебе. Вийди увечері до криниці. Вийдеш? Зінько. Ще б не вийшов. Марина. Гніваєшся?
Зінько. Ні, шуткую! Бач, з шуток аж піт покотився. (Витирає рукавом лице.)
Марина (бере відро)* Приходь же. Зінько. Іди вже.
Марина. Хоч глянь же ласкаво на мене. Зінько. Про це буде увечері.
Марина пішла.
Ах ти жі.. Бач, їй неначе шуточки!.. Коли б не кохав, роздер би кляту дзигу — надвоє роздер би, на десятеро, на шматки!.. Тьху ти, аж у грудях мре... Бач, порадитись прийшла!.. Давно вже кортить мені віддубасить тебе, та рука не здіймається... Ну!..

ЯВА 8

Демко і Зінько.
Демко. Полагодив? Зінько. Кого? Демко. Ціпа.
Зінько, Я й забув. Зараз полагоджу. (Бере ціпилно і бич.)
Демко. Де ж це Маринине відро? І Марини нема, де вона?
Зінько. А чорт її зна! Демко. Це ж за віщо?
Зінько (іде на тік). Та ну її к бісовому батькові.
Демко. З якого ж це часу?
Зінько. Хоч би повік її не бачити. (Пішов.) .
Демко. Еге; як бачу то пора вже Зінька оженити, пора. Коли почав лютувать, то це вже прикмета, що серце в ньому загорілося і вже палахтітиме, доки його не загасиш... Знаю, знаю по собі.

ЯВА 9

Демко і Вареник.
Вареник. Розбезсовісной ти животной! Та ще .й ось що я тобі, Демку, скажу: як говорить начистоту, так тебе й падлєцом мало назвать! Я з тобою по-людськи, даже по-благо-родньому, а ти... Та другий, котрий себе соблюда, так отак харкнув би та й плюнув тобі у самісіньку пику... (Плює набік.)
Демко. Я ж вам сказав, що зараз після обід прийду.
Вареник. Я вже давно пообідав.
Демко. А я ще й не думав.
Вареник. Що за народ такий вилуплюється! Совісті, що називається, аніже ані на макове зерно. І куди тільки та совість поділася? Як я, то кожному погоджаю, кожному потрапляю, щоб якнайкраще!.. Ну, скажи, коли я тобі не зробив приятності, коли?
Демко. Та що й казать?
Вареник. І перед Різдвом, і перед Великоднем, і коли завгодно, завжди даю набір. Бери та знай мою добрість — о! Закон, щоб набір чи під заклад, ані Боже мій! А в мене закон у моїй совісті... Монополька ще сонце не зайшло, а вже замкнена, а у мене хоч опівночі прийди, рад стараться!..
Демко. Що й казать.
Вареник. О, бачиш? Скажи, коли я не дав тобі набір, коли?
Демко. А коли я вам не відробив?
Вареник. Тут не в тім рощот, а що совість у мене!.. Ех, розбезсовісний жівотной! Тепер мені треба буряки і капусту класти, а кадки течуть.
Демко. Та ось я зараз ложку-другу борщу з'їм та й прийду.
Вареник. Як кому нужда, то всі до Овсія Харитоновича: дикий такий, немазаний, дай набір, дай під заклад, поборгуй!.. А як Овсію Харитоновичу що треба, так тоді іди, Овсію Харитоновичу, та покланяйся. І куди тільки совість людська поділася — навдивовижу! Прийдеш?
Демко. Тадже ж сказав.
Вареник. Скоріше ж! (Спокійно.) Там ще дві клепки треба буде перемінить у діжці, що з водою... Я вже тобі дам восьмуху;
Демко (усміхається). Та гаразд.
Вареник. Бач, усміхаєшся та облизуєшся? Хто б вас пожалів, якби не я, хто б зарятував при нужді! Піди до монопольщика — чи зарятує? Коли-небудь у серцях візьму та й занехаю вас, перейду у друге село, де у людей совість є, плакатимете за мною. Я вам, як отець рідний, он як догоджаю. Що, у мене хіба горілка не купована, чи я її сам роблю?.. Прощавай, треба ще до колісника забігти, і той теж вже четвертий день колесо лагодить... А як вам припаде нужда, так зараз до Овсія Харитоновича: "Овсій Харитонович! батьку рідний, благодітель, всип хоч півбутилочки..." Ех, розбезсовісной животной! Приходь же! (Пішов.)
Демко. О, ти щедрий! Тільки що через твою щедрість не то що зайвої мірки хліба, а й кожушини на нашій спині скоро не зостанеться... Ні, годі вже! Коли б Господь допоміг діждати великого посту, покину пити, хай їй абищо. Як така нечисть та щодня має паскудити тебе своїм гидким язиком!..
Варка (з хати). Чого той песиголовець знов тут дер свою горлянку?
Демко. Міцне горло, через те й дере.
Варка. Ти ж казав, що вже нічого не винен йому, що відробив.
Демко. Та відробив же, а це помінився за вигоду обтягнути дві бочки.
Варка. Неначе за гроші; там процент, а тут вигода?
Демко. Тадже ж.
Варка. Он яке завелося здирство.
Демко (нюха з ріжка). Як тільки діжду пилипівки, покину пить і зарік дам, щоб ніколи й до губів її не доторкнути. Варка. Зарікався вже ти не раз.
Демко. Та невидержка ж! Оказія яка чи случай, ну й... Попробуй не випить на весіллі або у бесіді, зараз скажуть: загордував!.. А випив одну, то вже від другої і неловко відмовитись!.. А там вже й піде.
Варка. Воно таки правда, що інший, Господи, як улесливо припрошує, так що й незчуєшся, як вип'єш! А все ж краще б не пить.
Демко. Кінь на чотирьох ногах та й той спотикається. Бува ж і так, що чоловік скільки годів пантеличиться, а потім і схаменеться. А може, мені наврочено або починено? Я таки помічав за собою не раз: іноді зовсім наважуся не пить, отже, немов чую, як щось невидиме прямо насильно тягне тебе до Овсія... Ну, й підеш...
Варка. Розказують, що десь тут, на хуторях, проявилася така знахарка, що вишіптує від перепою.
Демко. Коли б вона сюди придибала, вже б і я пристав на те, щоб пошептала... У нас їй гарний був би заробіток: п'яниць і на пальцях не перелічиш. Як тільки згадаю, скільки день моїх марно пройшло, що одних понеділків прогуляно, то аж страшно тобі стане!
Варка. А лайка, а сварка, а гармидер?
Д и м к о. І біда! Хай їй враг, залишу! От дивись, Варко. Пив я, пив? А тепер годі, як відрубав! Шабаш!..

ЯВА 10

Ті ж і П а н а с
Панас (біжить з току). Тату, тату! Демко. А що там?
Панас. До нас у тік Конашеві бики вперлися; чисто стіжок жита розвернули. Варка. Чи не капосні!
Демко. Побіжи ж та вижени. А де ж Зінько? Панас. Пішов чогось у верби. Може, загнать биків у обору?
Демко. Віджени до Конаша та скажи, щоб не пускали удруге, бо штрап заплатять. Біжи ж швидші
Панас побіг.
Чого б то Зінько пішов у верби?
Варка. Там Марина коноплі витята з води. Оце ж свіжо прибігала.
Демко. Так що?
Варка. Хіба не помітив, яка збентежена? Я чула, як вона шепнула Вусті, що має хтось її сватати!.. Демко. Так?.. Он воно що! Шкода!.. Варка. Шкода, як Марина не буде нам за невістку. Демко. Ще й як Шкода!
Варка. Чи не позичив би Конаш карбованців з тридцяток, щоб весілля справить? По наших достатках можна б і тридцятком обійтись.
Демко. У Конаша посереду зими льоду не випросиш, а візьми у Вареника, то надінеш собі ярмо довіку.

ЯВА 11

Ті ж, староста і волосний писар.
Староста. Здрастуйте, з вівторком!
Варка і Демко. Спасибі, будьте й ви здорові!
Староста (до писаря). Здіймайте з них допроси, по всій правилі. А ви на всякий опит кажіть настоящу правду.
Волосний писар (до Демка). Як вашого отця звали?
Демко. Василем.
Волосний писар. Так. А діда вашого, батькового батька?
Демко. Семеном. Волосний писар. Так.
Демко. Ви це чинш прийшли править? Поборгуйте, будь ласка, от зберу по людях...
Волосний писар. Не перебивайте. Був у вашого отця син ще, і як його звали?
Демко. Авжеж, був. А, це за подушне знов прийшла бамага? Годів з п'ятнадцять теж присікалися були до мене за подушне, так я справив їх на братове жительство.
Волосний писар. Ви слухайте і не прикословте. Отвічайте, де ваш брат?
Демко. Як покійні батько померли, царство їм небесне, вічний покій, мені тоді було годів з десяток, не більш; а старшому братові, либонь, чотирнадцять.
Волосний писар. Як старшого вашого брата звали?
Демко. Андрієм.
Волосний писар.