Дяк - Марко Вовчок
Батька я не зазнаю свого: я народивсь, а він хутчій вмирати заходився; кажуть - ніби з переляку, що бог сина дав... кажуть-то так, а на певність - не знаю. Зостався я з матір’ю - на втіху, мовляла, єдину їй. З свого віку дитячого поперед усього пам’ятаю нашу хату білу та матусині сльози тихі, а ще - дзвона церковного - тонкого, жалібного.
Ріс я та ріс; мати плакала та плакала надо мною, та ще й побивалася.
- Ой сину, мій сину! Який же ти вдався на виріст і на вроду - та важка недоля твоя буде!
І що рік мені прибуде, то мати гірш мною вбивається, а я таки гоню, мов верба лугова.
- Чого, мамо, журитеся?..- було, звідовуюсь.
- Годі, дитино моя мила, годі! - одкаже,- тобі ще рано!
Да так славно пригорне, укриє тебе, що й послухаєш, втихнеш.
Ну, а що бачу, того не забуваю і за теє думаю. Було оце узимку, зимними узденьми, надворі мороз лускає, сиджу з мамою, зоря вечірня розгорілася,- то й кажеш собі: що се на світі за лихо таке? Що се за журба така буває? Признакомлюватись і мені з нею, бачиться! І як мені з нею буде? Чи вже таки не розважусь я й тоді, як куплю собі коника строкатого? Ні,- думка була,- якось я да втечу того смутку! Та було й засну в матері на руках... і присниться коник строкатий. Як правду вам сказавши, то й досі строкаті коники ще сняться,- не знаю, як іншим.
В нашому селі був священиком старушок древній дуже, а в його жінка в недузі лежала. Лежала вона вже кілька літ на ліжку та стогнала, а часом так їй трудно доходилось, що наймичка прийде було вже на неї плащмечко 1 міряє, і усе вже давно було їй на смерть наготоване - тільки вмирать. А вона не вмирала, сохла; дак те споряджене плащмо і лежить дурно. Приміряють - широке, ушиють; їй полегшає, то і знов сховають. Наймичка тая да було й насуравиться за се: «Оце ж! Нащо ж я з скрині дістаю та вшиваю! Скільки ниток марно іде... Лучче б лежали!»
Була ся наймичка людина розсудливая: все обміркує, усе виважить; а не боялася нічого - ні корів лихих борикання, ні непогоди, ні хвороби: не знала і не дивилась. Сама була висока з себе, огрядна; брови мала чорні, широкі та густі, як з сукна; очі карі,- і дивилася на кожного так, буцім добирала, що з його треба виробити - чи садовину, чи городину? Звали її Явдохою, а по чоловіку - удовою Павлютихою. Жила вже Павлютиха кілька років у попаді, усім заправляючи господарством: шила і мила і білила, ткала і пряла, пекла і варила,- хіба неділею, святним днем, до церкви піде. Як її на очі зоглядаю: вийде і йде було, не хапаючись, а постигне саме впору - у свойому червоному очіпку з чорним окрайцем, у білій намітці... Вона і до церкви йшла, як до доброго батька і господаря, бо як чого не скінчить у тиждень, що вже казала собі скінчити, то не йметься і до церкви - така! Та й сього припадало дуже порідку; а то ще було і одпочине суботнього вечора на неділю. Одробившися зовсім, уступить до недужої господині і на низесенькому ослінчику собі сяде.
Мати моя часто було до попаді йдуть, аби трохи по вигоді їм випало, а в неділю і мене брали з собою.
Прийдем було у кімнаточку, душну таку, ліками пахущу. На високій кроваті, у подушках, лежить недужа - жовта, як з воску, і тихо слабі очі дивляться; у кутку тліє свічечка перед матір’ю божою уквітчаною; під божничком стіл, застеляний скатіркою білою. Коло ліжка сидить моя мати з журботою своєю; а подаль од ліжка Павлютиха процвітає, червоновида, ополиста, поважна. Мати моя зітхає важенько, хора тихенько стогне. Із часу до часу прочиняються двері ошатненько, вигляне ласкаве, невпокійне обличчя з білою бородою або й сам піп старий уступить; подивиться - постоїть, і, як увійшов, так нечутно і вийде. Довго і довго мовчки сидимо, доки аж Павлютиха не зачне розповідати про які дива господарські, а мати їй на одказ зітхати стане, а попадя стогнать.
- Чого зітхаєте раз у раз? - тоді Павлютиха запита одважно.
- Боже, боже! Як мені вже не зітхнути, не пожуритись - то й кому! - каже мати моя.
- Кожному, хто веселився, треба колись посмутувати! А то ж як! Покоштував солодкого, споживляйсь гірким!
- Трудно мені! - простогне попадя стиха.
- Авжеж, трудно, як здоровля нема! То що вдіяти! Відома річ, що недуги не тішать. Здужали і ви колись, теперки хорієте: світове так всеє переходя живе.
- Трудно мені! Бога гнівлю... смерті бажаю!
- Оце! чого ж бажать! коли й так сама прийде!
- Ой, удово, удово! Такої уваги не має мій жаль, як ти радиш! - каже мати.
- Коли терпиш - страждаєш, сльози сиплються нелічені, небого!..- подасть мову попадя.
- Хто у чім зван, у тім і пробувай! - одкаже повагом наймичка.
Розказували, мовби мати Явдошина, як поховала чоловіка, сиділа увечері пізно в своїй хаті - пряла, плачучи,- коли у двері щось стук-стук! Одчинила: чумачило-кремез перед нею стоїть і питає: «Чи дома ваш чоловік Йосип?» - «Вмер Йосип»,- ледве одмовила йому з переляку.- «Вмер? Бач, і не дождав мене! Та всі там будемо!.. Ну зоставайтеся ж здорові!» - та й пішов до воза, і чуть було, як на воли загукав: начебто Йосип, його не заждавши, на весілля сам пішов абощо. Переполошилася дуже жінка, і дочка в неї уродилася схожа,- як у око впала,- на того чумака-кремеза, що ото її батька покійного питав.
От як тая Павлютиха покине нас самих, то мати з попадею за плач мерщій, і добре, у смак, наплачуться собі.
Тужать та тужать,- мати, розважаючи попадю, а тая - жалкуючись. Розважаючи ж другого, не можна, щоб і своєї туги не оповістити. От мати їй частенько нагадують про мене та мою долю приплакують.
А попадя одного разу й каже на мою матір.
- Став ти його,- каже,- на дяки!
