Самотній вовк - Дрозд Володимир
Уже тоді Харлан рвався до столиці, а я нікуди не рвався, лінькувато креслив проект реконструкції цегельні, який потім потрапив до Георгія Васильовича, сподобався йому, і мене забрали на роботу до Києва, в контору. Багато що забулося, а чорні Петрові руки запам’яталися...
"Тисяч вісім дадуть за будинок, але ж половина дому — вітчимова, а він міцний дідуган, і мене переживе. Мати має не одну сотню на ощадній книжці. Але сотні ті — лише через шість місяців по...— такий закон. Отже, близько чотирьох тисяч. Втім у тестя — не лише зв’язки, знайдуться і збереження..."
Нарешті я завважив: плету в думках казна-що, ніби й справді їду на материн похорон. Зосередився і спробував виштовхати із свідомості напосідливу ідею, але вона вперто не давалася до рук, наче вертке щученя на мілководді. Тоді я заштовхав її глибше в свідомість, натомість пригадуючи, коли востаннє їхав цією дорогою. Ще у лютому, матері якраз виповнилось п’ятдесять п’ять, ішла на пенсію і дуже просила приїхати. Я погодився не вельми охоче — не любив домувати: при зустрічах мати з надією зазирала мені в обличчя, ждучи радісних вістей. Усе життя вона сподівалася на мої казкові успіхи. Натомість було звичайне забезпечене холостяцьке існування без карколомних злетів, зате й без падінь. Мати розчаровано бурмотіла, коли перехиляла келишок з вином, що син удався не в неї, а в свого флегматичного батька. Не знаходячи поживи своїм шанолюбним мріям, вигадувала, фантазувала, висповідуючи фантазії перед сусідами та родичами. Я знав про це і почувався в Мрині кепсько.
Одного разу ми з матір’ю пішли на гостину, а там... "Я дозволю собі відчайдушний, але блискучий крок, так би мовити, красиво зіграю на публіку. Якщо в понеділок з квартирою Харлана буде вирішено на мою користь, а воно так і буде,— до мене вернулася звична самовпевненість,— я того ж дня подам нову заяву! Мовляв, красненько дякую керівництву, але вважаю, що квартира зараз потрібніша Юркові та Льольці, а я поки що переконаний холостяк, загартований по голосіївських кутках, тому прошу виділену мені житлоплощу передати молодій сім’ї...— Я аж пашів од щасливої ідеї.— Цей стратегічний хід створить мені популярність і серед начальства, і серед загалу. Адже нікому і в голову не прийде, що я раптом успадкував чотирикімнатний котедж..."
Я ледве відмахнувся від тих причепливих марень і з тривогою подумав, чи й справді не сталося чого лихого з матір’ю, може, це інтуїція? Смуток і тривога були зараз дуже на часі. Я вхопився за них, бо таки любив матір — почувався запущеним у піднебесся аеростатом, якого тільки тонка шворка єднала з землею, а ту шворку тримали материні руки. Від самої думки про нещастя очі зволожилися, я задивився у вікно, на придесенські заплави, аби приховати од шофера свою смутну розчуленість.
І десь по тому (саме переїздили міст через ріку, і крізь чавунні рамена холодно заясніла вода в окрайці з червонобурої шелюги) поріг свідомості переступила нахабна гостя. Я ще здалеку почув її гупання, але не мав сили боронитися, став збоку й застиг, вражено спостерігаючи, як та думка порядкує у моєму власному мозкові. "Спадок одразу вирішує для мене стільки проблем! Мати завжди хотіла, аби я став кимось значимішим, ніж досі. Втім, навіть біологічно усе правильно — старе дерево одмирає, аби коріння живило і гнало угору молоду парость..."
В’їжджали у Мрин.
Просто шляху на зеленому пагорбку височіла церква. Білі площини її стін стрімко злітали в небо, що його заволочувало пір’ясте низькохмар’я; під хмарами той політ віншували легкі, золоті, сонячні бані. Шлях тицявся в узгір’я, оббігав його, і церква ніби ширяла над подорожніми, розпростерши ясно-білі крила.
— Уміли будувати! — проказав директор, повертаючись усім тілом, аби довше бачити храм.— Дивишся — і, здається, піднімає тебе, звеличує...
— Ілюзія! — з нежданою злістю проказав я, аж Георгій Васильович подивовано зиркнув на мене.— Уміли впливати на психіку, тільки одривали людей од землі. Ніби десь щось іще є.
— Воно звичайно...— Директор притих, дивлячись тепер просто себе — в асфальтову стрічку вулиці.
Я розумів: сьогоднішня поїздка не зблизила мене з директором, скоріше навпаки. Що ж, Георгій Васильович відчув мою вовкодухість, але відчув і силу! Ще Харлан хвалився, що директор іноді пасує перед ним. Моя нестримна, наступальна (будьмо відверті — нахабнувата) енергія лякала його. Хай швидше дає дорогу, хай поступається місцем, інакше я і йому покажу зуби. Георгій Васильович потрібен мені лише як сходинка. І як щит супроти Прагнімака. Бо тому поки що зубів не покажеш — виб’є. Від згадки про заступника директора у мене підупав настрій...
Зі справами впоралися ми швидко, тут я вже постарався. Помітивши мою запопадливість у роботі, Георгій Васильович злагіднів:
— Ну, козаче, годину-дві, поки ми тут з товаришем згадуватимемо наші молоді літа, погостюй у матері. Скажи шоферові, хай підкотить тебе під неньчині вікна. Але не запізнюйся, бо автобусом нас наздоганятимеш — футбол!
Я заскочив у кондитерську, купив торт і пляшку мускату для вітчима. Хоч вітчима, може, й не буде вдома, у когось майструє, ремонтний сезон, вікна-двері-печі, він до всього вдатний. Машина пронеслася куцими центральними вулицями міста і звернула на бруківку, яка брала приступом піщані згір’я. З обох боків бруківки стояли одноповерхові, часом ще давні, з високими підмурівками будиночки; вилинялі на сонці ясно-коричневі, руді чи зеленкуваті дахи, стіни й загорожі, що їх мережили тьмяним багрянцем кучматі верхів’я садків. На ушулах воріт незворушно дрімали коти, паперові квіти рожевіли на свіжій ваті між подвійними рамами. Уздовж бруківки попід парканами вилискували стежки.
Це вже був світ мого дитинства, і серце забилося швидше. А коли машина за моїм знаком шмигнула в бокову вуличку — я геть розчулився. Від недавніх думок, що гнітили в дорозі, лишилася тільки щемлива, але вже не така обтяжлива готовність до сумної несподіванки, проте мати моя, жива й дужа, стояла на ґанку і, щойно шофер загальмував, сплеснула руками та побігла до хвіртки. Я вийшов з машини, недбало кресонувши дверима, ніби то була для мене буденна справа — виходити з "Волги", і тепло усміхнувся до матері. Вона обійняла мене, потяглася цілуватись. Я ніколи не любив цих ритуальних поцілунків при зустрічах, все ж пересилив себе і цмокнув біля материного вуха, упіймавши себе на чіткій думці: "Тільки-но я думав про материну смерть..." Проте в душі не відчув ні огиди до себе, ні розпачу — лише твереза, холодна байдужість. Вернувся до машини, запросив шофера перекусити, але той мовчки похитав головою: машину чекав директор. Я спогорда кивнув, ніби дозволив їхати, мати стежила за кожним моїм рухом, через паркани зиркали сусіди.
— По тебе приїдуть? — ревниво запитала мати.
— Акумулятори сіли, ледве дотяглися,— сказав перше, що спало на думку, аби не розчаровувати її.— Послав у майстерню, мо’, трохи підзарядять, звідти й поїдемо. Лайдакуватий шофер трапився, треба гнати в три шиї. Руки до всього не доходять, роботи по горло. Я — на годинку...
— Ну, як там у тебе, розказуй,— похопилася мати, щойно ми ступили у двір,— як з квартирою? Ми ранком листа твого одержали. Я вже ж так наплакалася! А старий свариться. Ревеш, каже, як корова, із добра, і з горя. Я ж йому одвічаю: як не плакати, коли така радість. Он, кажу, деякі, з ким Андрійко до школи ходив, пиво в ларках жлуктять та валяються під парканами. А нашому, кажу, дав Бог світлу голівоньку...
— Квартиру одержав, живу, але ще не прописаний,— пробасував я.— Робота, звичайно, відповідальна, думати за багатьох доводиться.
— Ти вже ж так, синочку, я тобі скажу: про службу дбай, тільки й здоров’я бережи. Бо як згубиш здоров’я, то нікому тоді не будеш потрібен...
Мати примусила мене тут же, в дворі, намалювати патичком обриси квартири, розпитала, де яка мебля стане, чи просторий балкон і куди виходять вікна. Я аж упрів, задовольняючи материну цікавість, але ж мусив сьогодні виканючити чималі гроші і поклав бути терплячим. Від платні лишилося карбованців двадцять, а при моїх планах двадцять нічого не важить. Нарешті зайшли до хати. У вітальні бенкетували вітчим та його брат, колишній шофер, що жив по сусідству. Обоє були вже напідпитку.
— А, синок! — почав балакучий після чарки вітчим.— А ми думаємо, що то за міністр приїхав на "Волзі". Ну, здоров, здоров! Сідай до столу, братеник уточку встрелив, дичинкою закуси. Може, воно й не так культурно, як у столичних рестораціях, а смачно й дешево. Сам встрелив, сам з’їв. Так що, мати каже, уже косо розписуєшся?
— Як то? — спохмурнів я: мене дратувала непоштива вітчимова мова.
— А то ж є поговір. Сусід сусідові, чиї сини десь там у городах, по канцеляріях, і каже: "Так що, Пантелію, твій син усе ще прямо розписується?" — "Прямо..." — зітхає Пантелій. "А мій пішов угору, уже косо!" — хвалиться сусіда. Ну, резолюції різні там накладає на бомагах, біля начальства треться. Так я питаю і тебе: косо чи прямо?
— Косо...
— Ну, так давай вип’ємо, що й ти нарешті косо, бо мати тут переживала...
— Андрійко наш — уже заместітель директора,— втрутилася мати, якій кортіло похвалитися перед шуряком.— Ось вам і "Солом’яники", різним тут носа і втерли...
— Не заступник, мамо, а поки що лише помічник,— скромно уточнив я. Але вітчимів брат не дослухався, йому кортіло виговоритися перед свіжою людиною.
— Був у нас заместітель директора по хозчасті. Ну й шельма був. Тягнув усе, що під руку попадало. Передчував, що ось-ось виженуть, так нічого не понімав, як шкодливий кіт, зробився. Визиває раз мене, вивези, каже, мила ящик, тебе на прохідній не потрощать, довіряють. А я не боюся, одвічаю, бо уже всі знали, що попруть його: "Не хочу за шматок мила в міліцію попадати. Ти, кажу, черево набиватимеш, а я — по тюрмах?" Так він як визвіриться: "Тепер ти в мене промиєш машину спиртом! Знаю, як ти промиваєш!" А тут кінець місяця, я заявку на півлітра спирту в контору. А він, шельма, пише: "Видать літру авіаційного бензину". Я до головного, головний посміявся і виписав спирт. Так що ж ви думаєте, вигнали його, а недавно біля пивного ларка стрічаю. Пізнав, з п’яних очей обніматися лізе.
