Самотній вовк - Дрозд Володимир
Вони дедалі частішали і зливалися у безладну стрілянину, ніби ліс уже оточено і мисливці полохкають звіра сліпими залпами, женучи його до стрільців, що причаїлися на вовчих стежках. Я різко випростався, сповнений тривоги й страху, шарпнувся убік — сусіда по кріслу ледве встиг підхопити свої окуляри. Без окулярів він був смішний і безпорадний. Я весело клацнув зубами біля його обличчя. Тоді, наступаючи на ноги, перечіплюючись об коліна, рвонув до виходу. Зала поступово наповнювалася світлом...
У туалетній кімнаті вмився і витер обличчя хусткою — холодна вода привела до тями. Лиш тепер зрозумів, що там, у залі, накоїв дурниць, привернув до себе увагу. Зупинився біля дзеркала, спробував дати лад обличчю. Воно підкорялося найменшим вольовим зусиллям, а ще ж допомагав пальцями, ніби мав справу з пластиліном чи гончарною глиною. Обличчя, ніби на замовлення, ставало енергійним, бадьорим, як у простецького, рекламно щирого, "наського" хлопця. Після кількох репетицій елегійний смуток сповивав моє високе чоло, а куточки губ меланхолійно опускалися. Я місив свої пухкі шоки, зсовував до перенісся брови — і вочевидь народжувався новий Шишига: серйозний, заглиблений у себе, внутрішньо складний — жінки так полюбляють індивідуальність! А в очах — утома і затаєна пристрасть...
Гра мені подобалась, але до туалету вже заходили, і я вибрав останнє: меланхолійну, з натяком на розумний скептицизм, заглибленість у себе. Це найбільше пасувало хвилині, до якої готувався, і мусило заінтригувати Вікторію. Я бачив у дзеркалі, як важчає, стає проникливішим мій погляд, як звужуються зіниці, наче у звіра, що виходить на нічне полювання. Порівняння із звіром уже не лякало мене. Почав був думати про Вікторію, проте обличчя одразу ж втратило чіткі обриси, і я мусив напружитися, мобілізувати волю, щоб зберегти форму, в яку втілився. Безперервний жорстокий контроль над собою. Я позаздрив Харланові, котрий мав вольове, ніби витесане з каменю, лице. "У тебе, Шишиго, дуже безформне личко,— штрикав, бувало, Петро.— Одразу видно твоє соціальне походження. Ніби зазираєш до паспорта. Ти — із службовців. Із тих, що служать..."
Я вийшов у фойє, влився у пішу кавалькаду. Спогорда проминув буфет, ковзнувши по бутербродах ситим поглядом, столики, де густо зеленіли пляшки з-під пива та лимонаду, вітрину з фотографіями акторів. Виписавши півколо, механічно — почувався частинкою потоку — повернув назад і нарешті побачив Олену. Власне, спершу я помітив Віку. Цибата, сухорлява постать у білому кримпленовому платті, що лишало оголеними гострі, засмаглі плечі. Вікторія була приємно дисгармонійна. "Вона вродлива,— відзначив я з холодною тверезістю,— але це не звичайна собі привабливість жіночого обличчя. Це інтелектуальна вродливість, саме інтелектуальна. Запам’ятати і при нагоді сказати їй..." Неповторності обличчю Віки надавали не лише очі — великі, виразні, з живим блиском, а й високе чоло, чутливі лінії губ, навіть брови, що, здавалося, жили осібним нервовим життям: то запитально вигиналися, то ламались на крихітні хвильки, і ті хвильки уперто бились об незворушний берег скронь, то ставали раптом спокійними та лагідними, як вересневе осоння. Олена поруч із Вікою програвала, банальнувате лице не молодої вже жінки, втім, вона ніколи мені й не подобалася, це була лише гра, тепер уже непотрібна, але треба вдавати, що нічого не змінилося, жінки мстиві. Я радісно усміхнувся назустріч Олені:
— Добрий вечір!..
— Вечір добрий! — Олена щиро мені зраділа, вона вже не сподівалася побачити мене в театрі.
На Віку я не дивився, бо ще вдень продумав сценарій знайомства.
— Ви не знайомі? — швидше ствердила, аніж запитала Олена, і лише тепер я дозволив собі перевести погляд на Віку. Погляд навмисно байдужий, зосереджений на чомусь глибшому й істотнішому, аніж театральні знайомства. І раптом завіса упала, вир давно тамованого, невтоленого почуття зануртував у моїх очах. На коротку хвилю я навіть перестав стежити за своїм обличчям, я усього себе вклав у цей погляд. Віка зарум’яніла, подала руку.
— Майже знайомі. Киваємо одне одному трохи не щоранку крізь скло автомашини. Хоч ви такий діловитий, що не помічаєте легковажних студенток...
— Бо в робочий час я — тільки клерк.
— А хто ви зараз? — Вона вже з цікавістю дивилась на мене.
— Людина...— Я ледве спромігся вимовити це слово, таке чуже й неприємне було воно мені. Щоб приховати сум’яття, я легенько торкнувся її тоненьких холодних пальців: — Андрій Шишига звуся. Шишига — злий дух за слов’янською міфологією. Отже, стережіться!
— Вікторія. Самі символи, цікаво, правда?
Я усміхнувся: вона ще бавилася в життя, як недавно — у ляльки. Тепер ми пішли разом — я, Вікторія та Олена. Але фойє було завузьке для трьох, бо назустріч теж лився людський потік, і Олена скоро лишила нас наодинці, приєднавшись до гурту знайомих.
— Як вам сьогодні Калиновська?
"Капиновська, калина, калинове дерево, узлісся, калиновий цвіт, червона калина, червона кров, вечір, вечірня газета, фотографія — так, це популярна балерина..."
— Ефектно, але прісно, згодьтеся, Віко. Мавка у драмі уособлює природу. А природа — вічне боріння злих, непримиренних, мстивих сил. Це страшні пристрасті,— я стиснув зуби,— а не солоденька елегія.
— З вашого боку — це суб’єктивізм.— Я трохи не розсміявся, так серйозно, менторськи прозвучали її слова.— Є усталене, традиційне розуміння образу. І не завжди, тим більше на балетній сцені, вмотивоване власне його трактування. Для мене, як і для більшості, з дитинства Мавка — щось дуже світле і ніжне. Мавка Калиновської така, якою ми звикли і хочемо її бачити. А техніка в неї дивовижна!
— Мистецтво — це оголений нерв, а не дешеві сентименти,— я криво посміхнувся.— Сентиментальність — од неповноцінності. Життя — хаос, колотнеча світла й пітьми, а тут оксамитові крісельця, затишненька зала, картонні кущики, мальовані краєвидики, приємна музичка, приємні балеринки — ненавиджу!
— Ви такий пристрасний, хіба не можна спокійніше...
— Ви хочете сказати — байдужіше? Не можу, не вмію. Кожному з нас доводиться заново будувати світ, починаючи з першого дня творіння до останнього. А байдуже творити не можна.
— Чому б вам не жити у світі, який збудовано до вас? Добрий вечір, Андрію Семеновичу! Пробачте, Київ — велике село, обов’язково зустрінеш знайомих.
— Справді, чому? — У моєму голосі бриніла гіркота людини, яку не хочуть розуміти.— Будь маленьким клерком, скоро станеш більшим — і вже не ти, а тебе зустрічатимуть біля контори, або раптом поталанить — і випадок піднесе тебе на щабель вище. Мене, наприклад, нещодавно запрошували в наше управління, відповідальна перспективна посада (я кинув це ніби між іншим, треба бути прогресивним, але перспективним, хай коліщатка її мозку зафіксують і це). Але ні, ви надто розумна особистість (не сказав — жінка, бо в поділі на статі є якесь приниження), щоб не розуміти елементарних речей. Для вас цей світ теж затісний, я відчуваю, але він надто затишно обставлений, щоб бажати просторішого. Я кажу правду, так чи ні?
Я зазирав Вікторії у вічі, я не давав їй отямитись, отут я вже диктував! Але рибка, загнана на мілководдя, раптом стрибнула через волочок і зникла в каламутній, збитій чобітьми рибалок воді.
— Вечір добрий, Маргарито Семенівно! Як Анатолій Григорович? Мама казала, що в нього був інфаркт... Боже, який жах! Вітайте його од мене. Ні, мама на дачі. Вона у неділю повернеться. На все краще... Бачили, які у неї круглі очі? Знак, що моє нове плаття подобається. Ви, чоловіки, не розумієте, що жінка стомлюється од емансипації і навіть од інтелектуальних розмов. їй хочеться час від часу почувати себе справжньою леді, вбранням якої захоплювалися б і якій цілували б ручку. Лев Толстой геніально відчув це. Пам’ятаєте перший бал Наташі Ростової? Ця сцена досі п’янить мене, хоч я майже дійшла тої межі, коли літературу сприймаєш лише розумом. Навіть у нашому фільмі вона зворушлива. А пам’ятаєте...
Голос Віки звучав десь поруч, але я вже не розбирав слів, я був уже не з нею, а наодинці з собою. Я бачив себе збоку: гарно вбраний мужчина, певний себе, трохи агресивний потяг до благополуччя. Добрий вечір, вечір добрий, ви завтра у нас будете? Я не знала, що ви уже повернулися з дачі, я вам завтра потелефоную, дякую, він поїхав за кордон, знаєте, він так стомився від цих поїздок, йому треба відпочити, я пропоную влітку відпочити в Болгарії, на Золотих Пісках, так, мені казали, що нічого особливого, але принаймні не нудно, а минуле літо я просиділа в Гагрі, дочка страшенно нудилася, до завтра, вітайте тата, він буде на прем’єрі? Що ви, на початку місяця захищає докторську, і зараз не вилазить з кабінету, по вуха в книжках, ви бачили його монографію? Дуже гарне оформлення, береш у руки і одразу відчуваєш, що це наукова праця, я погрожую, що скоро знайду коханця, вітай маму, на цім тижні я до вас заїду...
Підлога в керамічнім мереживі, люстри — як маленькі сонця, вогні тріумфальної дороги, по якій котиться колісниця завойовника-переможця Андрія Шишиги, город, узятий на щит, щасливе відчуття влади над матерією і часом, відчуття скульптора, руки якого виліплять з глини усе, що заманеться розумові, навколишність — це глина, розумний той, хто розумно діє, живий організм, якщо він діє розумно, поводить себе так, щоб підтримувати у собі життя, це теж симбіоз, агресивність Петра Харлана плюс розум Андрія Шишиги.
А між тим, уколисуючи себе солодкими видіннями, я був схожий на ледачкуватого хлібороба, який сипнув у ріллю пригоршню проса і солодко захріп у передчутті пшоняної каші, горобці тим часом поклювали просо, це далебі з казки.
— Ага, ви хотіли втекти, а я вас наздогнала! — Олена взяла мене під руку.
Незадоволений собою, я похмуро мовчав. Уже дзвонив другий дзвоник. Антракт було втрачено. Я заколисав себе мріями, коли треба було діяти. Я ще повиставлявся, сидячи між Оленою та Вікою у партері (трапилося вільне місце). Сховав підборіддя в долоні, наче тамував враження од музики й танцю: як глибоко і пристрасно я можу відчувати! А очима косував на Вікторію, ловлячи на собі її зацікавлені погляди. Проте в другому антракті Олена не залишала нас ні на хвилину.
