Самотній вовк - Дрозд Володимир
Вони вдвох про щось теревенили, я ж волів замислено мовчати, відбуваючись скупими іронічними дотепами. Все ж я був винагороджений. Коли ми виходили з театру, Вікторія трошки відстала від Олени і прошепотіла:
— Мені було цікаво вас слухати...
— Спасибі,— якомога зворушеніше відповів я.
Вона, можливо, чекала, що я скористаюся з нагоди. Але я мужньо промовчав, покладаючись на щасливий випадок. Завтра після футболу, завтра після футболу. "Коли жінка помітить, що ти нею зацікавився, ти уже втрачаєш в її очах",— це сказав Петро Харлан.
— Може, вас підвезти? Я возила маму на дачу і не встигла поставити машину.
— Дякую, мені зручно на метро.
Вони удвох сіли в машину, і Віка увімкнула мотор. Я самотньо стояв на краю тротуару. "Москвич" проплив повз мене, і я довго дивився йому вслід, поки два червоних ока не загубилися серед вуличних вогнів.
Королівський бал скінчився, Попелюшці час знімати золоті черевички.
Ще ніколи я не почувався таким самотнім на гомінкій вечірній вулиці. Люди, здавалося, щось підозрювали і сахалися мене. У гастрономі касирка взяла з моїх рук гроші двома пальцями, ніби я був чумний. На ескалаторі метро я жадібно втупився у стрічний потік облич, але люди дивилися крізь мене. У вагоні люди стояли, ніхто не сідав біля мене, ніби від мене на версту відгонило вовчим духом. А може, я став дуже підозріливий, і все це мені привиділося.
У Харлановій квартирі я сів біля телефону, подумки перебираючи, кому б міг зараз подзвонити,— я був один у всьому місті. Я набрав довідкове і поклав трубку, тільки-но почув голос телефоністки. Я мучився від самотності — і водночас мене дратували людські голоси. Поспіхом роздягнувся, ліг у постіль і з головою накрився ковдрою, прагнучи сну як рятунку. Уже засинаючи, я раптом підхопився і відімкнув вхідні двері: у замкненій квартирі мені було задушливо й тісно...
Зозуля у кухні (Харлан любив настінні дзиґарики з гирями, вони нагадували йому сільське дитинство) прокувала дванадцять: я спав.
Вовк солодко потягнувся, виструнчивши тіло на половину кімнати, від тахти до столу. У присмерковому світлі, що його скупо просіювало вікно, він весь сріблився. Вовк обійшов кімнату, вицокуючи нігтями по паркету, і тицьнувся головою у двері. Кімнатні двері прочинилися, голосно бамкнула кватирка, протяг залоскотав ноги вовкові, і з східцевого майданчика крізь щілину у розчахнених протягом дверях лягло на вичовганий паркет каштанове пасмо світла. Вовк прищулив вухо і пірнув, ковзаючи по слизьких сходинках, у запахи смаженої цибулі, вапна, нафталіну і прального порошку.
Просто жовточеревого (одсвіти міста, пожежа в лісі, запах горілого, але пожарищем не пахло, пахло людьми) неба глибока дрож сколотнула його, бганки пробігли по широкій спині. З поля, розмиваючи контури будинків, напливав туман. Вовк кількома стрибками перетнув асфальтовий двір. На автотрасі гострий дух смоли і бензину ще раз нагадав йому про місто, але по той бік дороги уже лежало поле, що пахло вогким туманом, нехворощю, гнилою картоплею і мишвою. Земля легко пружинила, бігти було приємно, попереду випурхнув птах, за ним стелився теплий слід. Картоплище скінчилося, тепер солом’яний дух витав над полем, крізь сіру млу забовваніли скирти.
Раптом сторчакуваті вуха вовка ворухнулися. Низьке, закличне, збуджуюче виття пробилося крізь повсть туману. Вовк ошкірився і вперся лапами у вогку землю, прислухаючись до ночі. Ніч мовчала, зате вітер, що котив клуби туману на жовклий пухир міста, приніс далекі запахи, і вони наповнили вовка солодкою тривогою: пахло лісом і звіром у лісі. Він усіма чотирма лапами відштовхнувся від землі і крупною риссю, напрямки, через видолки, межі, канави, рівчаки, бур’янища пустирів почкурів од себе, од людей, од самотності — до вовчої тічки, до своїх...
...Коли наситилися, розляглися на пагорбку й ліниво гризли кістки. Вовк дрімав неподалік вовчиці, поклавши голову на лапи, і прислухався до ситого вуркотіння в шлункові. Приємна млість склепувала очі, солодко розтікалася по притомленому нічною мандрівкою тілі. Запахи прілого листу, сіна, осиччя і дубових яблучок, грибів, болотяної твані лоскотали ніздрі, навівали думки прості й легкі. Ось тут він нарешті мав усе, до чого поривався. Пливло перед очима, ніби в тумані: ланцюжок вогнів на узгір’ї — дачне селище, вовчі тіні на сірому піску, хмаристе небо, лаз під парканом, голубі блимавки на довгастій морді, спалахи пострілів, гонитва по лугу...
Зненацька в селищі по той бік болота кукурікнули півні, і зграя схопилася. Спершу звірі трималися гурту, навскачки огинаючи ліс, але скоро тічка розсипалася, і вовк залишився сам. Натрапивши на власний слід, він уже не стримував бігу, а щодуху мчав у бік міста, над яким все яскравіше займалося небо.
Другі півні застукали його поблизу міста, на картоплищі, звідки уперше вчув тужливий поклик вовчиці.
Третіх півнів, що заголосили в сарайчиках робітничого передмістя, вовк уже не чув.
Глава шоста
Лише тепер, коли директорова машина вихопилася із лабіринту міських магістралей на Мринське шосе і назустріч попливли розлогі сосни та двоповерхові котеджі, а не стільники житлових масивів, Шишига відчув, як він стомився від міста. Так навесні, звільнившись від зимового пальта, шапки й теплих черевиків, дивуєшся раптовій легкості, а ще більше своєму кількамісячному подвижництву. "Місто — це морське дно, всіяне перлинами,— подумав він, розкидаючи руки і вмощуючись зручніше, аби ввібрати в очі більше мерхлої осінньої зелені.— Ми ж — ловці перлів. Пірнувши в глибини, швидше рвемося нагору, щоб ухопити повітря..." А він дивувався, що Петро Харлан кожні три місяці навідувався у свій задрипаний Пакуль, хоч там у нього, окрім старих тіток, до яких давно збайдужів, нікого не лишилося.
Андрій зласкавілим поглядом проводжав зелені парканчики передмістя, зелені віконниці, білизну на шворках через усе подвір’я, голуб’ятники у глибині дворів, сизі голови капусти на грядках. Затишні провінційні декорації зворушували його. Він став згадувати супокійне, старосвітське передмістя Мрина, де проминуло його дитинство. Але непомітно ідилічні, підфарбовані пам’яттю картини затишного міського дитинства відпливали й гасли, їх настирливо застили чорно-білі, гравюрно чіткі пакульські спогади Петра Харлана: чорні лінії соняшників на занесеному снігом городі, чорні, аж сиві, дерев’яні комори на колгоспному дворі, чорне зоране поле, на якому він, грузнучи по щиколотки в ріллі, збирав торішню картоплю — на крохмаль, в’язкий, поліський чорнозем обсадженого вербами шляху на Шептаки, куди Харлан ходив у восьмий, дев’ятий і десятий класи,— три роки, десять тисяч кілометрів, чверть екватора, чуні, в яких хлюпає вода. І раптом — як спалах: рожева, в білих квітках куля під сволоком, у приземкуватій хатці, її залишив хлопчик з міста, що літував у Пакулі; коли тітки затоплювали в печі і теплий дух ішов по хаті, куля крутилася на нитці, наче жар-птиця літала під стелею, жарптиця, котра випадком залетіла з недосяжно далекого кольорового міста і зазимувала...
— То що, твій товариш жениться, в бояри йдеш? — несподівано запитав Георгій Васильович.
Чорні птахи спогадів спурхнули і розлетілися, наче галки з пакульської церкви, він знову усвідомив себе Андрієм Шишигою, який бігав до школи на сусідню вулицю, мав у дитинстві окрему кімнату, встелену оксамитовими на дотик доріжками, з барвистим килимом на стіні, з червоним абажуром під стелею, і навіть мав блискучий спортивний велосипед: мати з вітчимом нічого для нього не шкодували, аби тільки вчився на "відмінно" та вступив до інституту.
— Не такий уже він мені й товариш,— обережно мовив.— В одному гуртожитку студентами жили, тільки й того. І не він жениться, а його женять. Знаєте, Льолька...
— А де ж вони житимуть?
— На Подолі кімнатку зняли. Кооператив будуватимуть. Льольчина мати — директор школи, допоможе.
— Але конструктор з нього тямущий, хіба ні?
— Тямущий, божа іскра є, лише...— Андрія сколихнуло передчуття небезпеки.
Повів вітру приніс на узлісся дух людини, людського житла і хатнього вогнища — чорні нічні марення прокинулись, зануртували на споді свідомості. "Навіщо директорові моя думка про Великого Механіка і уся ця розмова?" — сполошно билося в голові.
— Лише не дисциплінований?
— Це ви точно сказали — недисциплінований, у думках своїх недисциплінований! Ніколи не знаєш, що від нього чекати, гальм не має. І з тим цехом — пам’ятаєте — ніби він і правий, а таку бучу зняти, та ще через голову керівництва, ніби він найрозумніший у конторі, а всі інші — дурні...— Шишига панікував: можливо, йдеться про квартиру чи й про посаду завідуючого відділом. Такі тихенькі довго плентаються у хвості, вівцями прикидаються, а потім так рвонуть, що лише курява вслід.— Часом не добереш, справді він хворий на голову чи прикидається. Ще в інституті, пам’ятаю, тижнями, було, не їсть, не п’є, на лекції не з’являється — вічний двигун винаходить. Уночі в коридорі чи в умивальнику на підвіконні прилаштується — і креслить. Тоді його Великим Механіком прозвали, так і прилипло. Та він увесь такий — сюди смик, туди смик. Механічний факультет закінчив, у медицині ані бум-бум, а оце ось куди, ви думаєте, впрягся — в онкологію! Ніби це хобі у нього, а яке відношення має це хобі до основної роботи? Намірився синтезувати усе, що відомо про рак, і відкрити людству шлях, шо веде в Мекку... А ти, людство, вдячно аплодуй Великому Механікові та виливай з чистісінького золота його сухоребру постать.
Шишига примовк, очікуючи, як директор прореагує на випад, але той незворушно шелестів газетами. Йому б загнуздати емоції, але страх, що Георгій Васильович справді має відносно Юрка якісь плани, позбавляв здорового глузду.
— Звичайно, його самодіяльна онкологія — загальщина, дилетантство. Це не вісімнадцятий вік, коли можна було займатися науками, не підводячись з-за письмового столу, і знаходити істини на кінчику пера. В основі сучасної науки — складнющі експерименти. Онкологія як хобі — принаймні смішно. Бачте, він збирає факти і узагальнює їх! Новітній Гегель...— Андрій говорив уже злостиво, а що Георгій Васильович мовчав, то монолог його ставав підозріливо пристрасним.— Буцім таке безглузде борсання в книжковій повені дає йому право почуватися на голову вище од інших! Ніколи я не любив книжників, які нехтують реальним життям.
