Давнє й нове - Франко І. Я.

І не будемо ніколи,

Треба побільши́ть податки -

То й побільшуєм поволи.

Ми австрійські патріоти.

Ми для Австрії готові

Не то гроші - кров віддати,

Якби бу́ло треба крові.

Що ми скажем, люд то зробить,

Лиш як слід його стиснути.

Край великий - сто мільйонів

Можна буде ще добути!

Ми австрійські вірні діти,

Не покинем неньки свої,

Будем вірні їй до смерті,

Ні, до торби дідівської!

Хоче грошей пан міністер -

Як ми сміємо не дати?

За міністром голосуєм,

Бо ми руські депутати!

Лиш одну надію маєм,

На міністра… Ясний пане,

Чень же, хто вам вірно служить,

То й заплату той дістане?

Ми за вами, більшість з нами,

Що ви хтіли, те і буде.

Але зважте - ось о трінгельд

Просять бідні руські люди.

Просять руські депутати,

Що терпіли так багато,

Щоб ви зволили за вірність

Їм маленький трінгельд дати!

Як вода потрібна морю,

Хлопам полотняник зрібний,

Як волам потрібна паша,

Так і трінгельд нам потрібний.

Як належить богу свічка,

Хрест владиці, а серп женцям,

Так і трінгельд, ясний пане,

Нам належиться, рутенцям.

Як дощу чекає каня,

А душа спасення з неба,

Так чекаєм ми трінгельду,

Бо трінгельду всім нам треба».

Так преславний Безумович

Говорив при тій дебаті,

І пішла хороша слава

Про рутенців у палаті.

Говорили різні люди,

Говорили сюди й туди,

А міністер усміхнувся:

«Як я хочу, так і буде!»

Пан міністер усміхнувся,

І думки йому віщують:

«Безумович бере гроші,

А рутенці голосують».

Раз ворони у сусідстві

Із сороками жили,

Густо-часто в горі-бідстві

Одні другим в поміч йшли;

Та в домашні власні діла

Одні одним не встрявали,

Аж зла доля захотіла,

На забій свариться стали.

Бач, навкучило воронам,

Що сороки все цокочуть,

Що говорять острим тоном,

В чорне вбратися не хочуть,

Що хвости довжезні носять

І вертяться так чепурно,

Де їх просять і не просять,

От, звичайно, некультурно!

«Ви на нас глядіть,- казали,-

Ми в культурі вище вас,

Чорні фраки повдягали,

Крячем звільна раз по раз.

От і вам пора в культурі

Наперед вже потішаться,

То значить: до нас подібним

Стати - воронізуваться!»

Мудра рада, та дурнії

Ті сороки - ані руш!

І ворони взріли ту ж,

Що й зовсім нема надії.

«Га, не хочуть просвічаться

Менші сестри добровільно,

Ми їх змусимо насильно

Зараз воронізуваться!»

Отже ж в пориві любови

Й братства принялися вскок

До просвіти та обнови

Непросвітних тих сорок.

Ще ж їх те муляло трохи,

Що тоті ліси та пущі,

Де гніздилися сороки,

Були більші, кращі, гущі.

І поперли всі юрбою

Нести світ воронізації,

Хоч би боєм і війною,

Хоч би кривдою й без рації.

Без опіки й охорони

Власні гнізда полишали.

А вам звісно, що зискали

За той час оті ворони?

Правда, пір’я із сорок

Вискубли чимало таки,

Та культури і на крок

Не поперли чорні фраки.

А зате шуліки й кані

Власні гнізда їх напали,

Яйця їх повипивали,

Діти з’їли на снідання…

Що се дзвенить, що се гримить,

По городі лунає?

На дохід бурси для дівчат

Дрогобич бал справляє.

То доктор Генгст, a wohler jung, 3

Ту думку пропагує,

Занявся нею щиро сам

І сам бал аранжує.

А за свій труд і за свій план

Одне лише - се жарти! -

Собі прирік. Для свояків

Свободні вступні карти.

А своячок, приятельок

У нього там немало,

Так що, як балу день прийшов,

На продаж карт не стало.

Професорки, уряднички

З гніву аж в штуки рвуться,

Що вільні карти жидівкам,

А не їм дістаються.

І хоч христянським дітям мав

Припасти дохід, таки

Всі змовились не йти на бал,

І не пішли, сараки.

А жидівок прийшло май-май,

Жидків також немало,

І все те геть аж пізно вніч

І пило, і гуляло.

Числили дохід другий день,

Він досить був великий:

Буфетчик римських п’ятдесят,

І п’ятдесят музики.

Блаватні купці пару сот,

Зо сто кравець французький,

На бурсу для дівчат, мабуть,

Лишилося дві «шустки».

Все йде, все минає, і краю немає:

Хто вчора був зверху, сьогодні спадає;

Хто вчора сміявся, сьогодні заплаче;

Хто вчора скакав, нині стогне, не скаче;

Хто вчора живий був, гниє нині в трумні;

Хто вчора звавсь мудрим, пішов нині в дурні.

Отак-то недавно блищало, ясніло

Те «Зеркало» наше, зорею зоріло.

Глядівся в нім чистий - і чистий уздрівся;

Глядівся плюгавий - і стидом окрився;

Заглянув продажний - вздрів Хруня Микиту;

Жидок уздрів Швіндля й любку-оковиту;

Уздрів Лизунович свої товсті лиця,

І «Ми» тут стояли, яко опозиція. 4

Так що ж бо, почате в погідну годину,

Воно веселити хотіло родину,

Та громи за громами били нам