Рівне/Ровно (Стіна) - Ірванець Олександр

Це з'ясувалось під час відкритого уроку з біології, де були присутніми вчителі з сільських шкіл Ровенського району, а також інспектори райвно і міськвно. Пелех, потенційний золотий медаліст, застуканий зненацька, хвацько шпарив біля дошки відповідь про еволюційний розвиток біологічних видів, непомітно підглядаючи в шпаргалку і вживаючи тільки прізвище вченого, а коли роздратована такою неповагою вчителька попросила його таки називати дослідника на ім'я, зам'явся. Вирішивши допомогти учневі виплутатись, щоб і самій не потрапляти в незручне становище, біологічка наважилась на підказку: "Його звали так само, як кіноартиста Чапліна. Знаєш Чапліна? То як його звали?" Пелех, не вагаючись, випалив у відповідь: "Чарлі!" Відкритий урок вчительці біології оцінили на "відмінно".

Микола Іванович, сидячи поряд біля Самчука, який кермує "волгою", раптом обернувся до тебе на заднє сидіння й усміхаючись, попросив ще одну сигарету іностранну, якшо остались, канєшно ж. Ти помацав по кишенях джинсівки, але пачка "Галуазу" виявилась чомусь у лівій кишені, хоча ти завжди мав звичку класти її в праву. Та й сигарет у ній відчутно поменшало. Лишилося їх там п'ять чи шість, одну з них ти простягнув Миколі Івановичу, другу запалив сам. Курилося смачно, але потім швидко почало піднуджувати – чи то від голоду, чи тому, що давно не палив.

Погода, про яку нещодавно запитувала Степанида Добромолець, почала змінюватись. Замість сонячно-туманного ранкового сфумато, яке тривало й до пообідньої пори, зараз небо затяглося серйозніше, й навіть дрібні, мікроскопічні краплі мжички росою осідають он на вітровому склі "волжани".

З Московської на останньому перехресті, за квартал від Стіни, біля гуртожитку медучилища ви звернули праворуч, на Кузнєцова, промчали вгору просто попід вікнами наріжної квартири Бляшаних на другому поверсі, над аптекою, ти ще встиг озирнутись: ану, чи не палить там на балконі, схилившись на поруччя, пенсіонер-патологоанатом І.Бляшаний? Ліворуч, за гранітним парапетом простилається парк, ти там вже був сьогодні, власне, саме звідси, від цього парапету ти й почав сьогоднішню свою прогулянку, таку бажану, довго очікувану й таку невдалу. Але ж тебе немарно тягло сюди. Ти справді потребував, справді мусив побувати тут. Мусив вдихнути цього повітря, пройтися затінком цих дерев, нерівним асфальтом цих алейок. Бо хоч бував ти і в тихому берлінському Тіргартені, і на залюднених краківських Плантах, і в мюнхенському Енґліше Гартені переступав через тіла нудистів понад вузенькою притокою річечки Ізар, і Люксембурзький Сад в Парижі, й Літній Сад у Петербурзі стелили перед тобою жорству своїх доріжок, та саме цей парк живе у тобі, зринає в свідомості при односкладовому слові з чотирьох літер "п.а.р.к." Чотири літери, з них три глухих приголосних... "Пха-р-рк!" – неначе звук розриву, роздирання тканини, і в продерту високу вузьку щілину видно той інший, затишний, безповоротно втрачений, спокійний милий світ, в якому все погане перебувало десь далеко, там, за океаном, в тому страшному чужому, продажному світі, де правив бал Жовтий Диявол, де пентагонівські яструби висиджували атомну бомбу, де трудящі вишиковувались у довжелезні черги на біржу праці, щоб знайти хоча б якусь роботу і хоч якось прогодувати свою родину. А тут синові-другокласникові давали десять копійок на дитячий сеанс – і він чимчикував собі парком до найближчого кінотеатру ім.Шевченка чи до "Юності", трохи далі, в центрі, і нічого з ним не траплялося – це ж вам не Сентрел Парк в Нью-Йорку!.. Й назад повертався надвечір, добряче потинявшись містом, також через парк. Нехай гуляє дитина, надворі ж така гарна пора, а по телевізору зовсім нічого дивитися: по першій програмі "Сельский час", а по другій "Таланти твої, Україно!" Ну а ввечері, після програми "Час" ще фільм якийсь покажуть, чи то молдавський, про лаутарів, чи кіностудії "Узбекфільм", а потім, вже зовсім пізно – "Документальный экран", що веде отой відомий російський поет, який затинається, або "Камера смотрит в мир" – там такі страхи показують, про демонстрації безробітних, і як їх поліція лупцює, а в Ізраїлі знову жиди з арабами чубляться, і що вони там хочуть? А от Міна Бенционівна з другого під'їзду, та, що в списку мешканців на першому поверсі пишеться, як Ніна Борисівна, з Ізраїлю посилку отримала. Там і шуба нова з натурального хутра, й хустка, і дві шапки, і всякої легкої одежі повно. Але в листі, який був до посилки вкладений, родичі пишуть, що все в них дуже дорого, й вони собі не дуже багато можуть дозволити купити... А ще в них жінок в армію забирають, хай бог милує, в казармі жити, онучі прати, з автомата стріляти мабуть теж заставляють!.. Тут і так живеш, як на війні...

"Волга" закладає поворот ліворуч, повз кооперативний технікум та міськраду, повз кіноафішу на стіні швейної фабрики, а тепер і праворуч, на вулицю Пушкіна, тут ще сьогодні ти не був. За металевою огорожею пропливає міськвідділ внутрішніх справ, навряд чи твої супроводжувачі підлягають саме цьому управлінню, вони з іншого відомства. На розі за міліційним управлінням тулиться штукатурений на рожево одноповерховий старенький "ввір", тепер ти встигаєш розгледіти на таблиці ту дивовижну абревіатуру ОУЗВМН, чи не звідси прийшов тобі сьогодні вранці лист, підписаний інспектором Колтунцем, який два тижні перед тим лежав на головпошті, просто під Стіною, чекаючи, доки "по мірі накопичення" збереться повний контейнер кореспонденції до західного сектора.

Ліворуч промайнула облицьована світлою плиткою сумнівно престижна п'ятнадцята школа, тут, колись писала Уляна, навчається Ілько. Ти не бачив племінника невідь скільки, він вже в третьому, чи, може, й в четвертому класі. Лишається тільки сподіватись, що йому підійдуть джинси, куплені сьогодні вранці абсолютно наосліп, ти так і сказав продавцеві – "На хлопчика десяти років." Чи він високий, чи низенький, ти знати вже не міг. А колись, за часів єдиного міста ти мав звичку привозити племінникові майки з малюнком на грудях – з Афін і Праги, з Берліна й Бонна. Тоді ти постійно мав хлопця перед очима, то й проблем з розміром не виникало.

Колись ти й місто своє постійно мав перед очима, все, в цілості, воно було співмірним тобі, а ти – йому, який їхав, таке й здибав, ти щиро хотів бути співцем цього краю, цього міста, достатньо безликого, достатньо байдужого, та все ж таки рідного, свого, якому вибачаєш все тільки з причини порідненості. Ти намагався писати про нього вірші й прозу, виходило не дуже, можливо, бо недуже було про що писати. Дрібні теми й дрібненькі-дрібнюсінькі варіації на них. Потім ти написав кілька п'єс, у яких взагалі не було реального антуражу – і тобі вдалося. Ті п'єси переклали, поставили, і далі ти писав вже тільки так – вимислюючи світ з його деталями, підробицями, заселяючи його так само вимисленими, штучними персонажами. Створити уявний світ виявилось легше, ніж давати ради світові реальному.

Праворуч, в оточенні ялинок, ялівцю і ще якоїсь ялової зелені – управління лісів. Чи – лісами, хто його зна, як правильно. Чи, може, господарства, також лісового. Адже Ровенщина – край лісовий, як, до речі, й Волинь, куди ти сьогодні вранці збирався запросити Ізабеллу й Маульвюрфа на гриби. Скільки ж це часу минуло з того сонячно-туманного ранку, в який, здається, ніщо не віщувало... Ось і знов літературщина поперла з тебе, письменнику Ецірване...

Ліворуч, у глибині вулички з похиленою серед тротуатру вербою – готель "Мир", огороджений количим дротом. Напевно, правду розповідають, що в цей готель, який нависає над Стіною своїми дев'ятьма поверхами, не поселяють нікого, крім співробітників органів, переважно приїжджих з Києва, і що вони, ці співробітники ведуть з готелю спостереження й прослуховування західного сектора. А он попереду вже й викрут Стіни, попід ним постаті в плащах кольору хакі. Вони бачать ваше авто й відступають під саму Стіну, на крок назад, кивають Самчукові, який пригальмовує і ледь відчинивши дверцята, про щось перемовляється з одним плащем. В цей час Микола Іванович відкручує праве віконечко й викидає за нього недопалка, якого вже давно загасив, але тримав у долоні, бо у "волзі" немає попільнички. Ти свого бичка просто непомітно притоптав на ґумовому килимку під ногами. Некультурно, але ж твоєї вини у відсутності попільнички немає ніякої. Цікаво, чи вчинив би ти так само там, у себе, по той бік Стіни? Чи це вже тутешня атмосфера так на тебе вплинула?.. Шлойма подумав, що не може відповісти на це питання з певністю.

Самчук зачинив дверцята, підгазував і повільно завертаючи ліворуч, під'їхав вздовж Стіни до сходів перед розчинениими навстіж, на обидві свої половини дверима Дому політичної роботи. Тут ти вже був сьогодні, десь в обідню пору. Коло замкнулося.

***

Хоча до вечора було іще далеко, хол Дому політичної роботи вже світився зсередини всіма своїми лампами й ліхтарями. Парти, за якими сьогодні вдень сиділи письменники, зараз були в три поверхи складені одна на одну під глухою стіною, а вільний простір заповнювала публіка. Одягнуті в однакові костюми-двійки, контролери в дверях перевіряли наявність запрошень. Шлойму і його почет вони пропустили безперешкодно, багатозначно перезирнувшись. Із глибини холу їм назустріч з'явився Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників СРУ. Зі щирою силуваною усмішкою він жестом, не ручкаючись, запросив Шлойму йти за ним. ("Немов заразного..." – промайнула думка в голові). Самчук і Микола Іванович одразу ж відстали, немов розчинились у юрбі. Та їхні погляди на своїй потилиці Шлойма відчував безперестанку впродовж усього вечора.

Зубчук, все ще всміхаючись, провів письменника Ецірвана не дуже довгим бічним коридором до "Актового залу" ("Цікаво, що ж це за "акти" тут відбуваються?" – промайнула думка в голові) – високе й просторе приміщення, досить таки слабенько освітлене люмінесцентними лампами, було майже ущерть заповнене трудящими. Про те, що це таки й справді трудящі, свідчили орденські колодочки на лівій стороні грудей у багатьох з них, а також сам стан їхнього одягу – злежаного в шафах і скринях, а сьогодні просто вийнятого й розправленого, через що складки в місцях згинів чітко виділялись на брюках і піджаках.