Рівне/Ровно (Стіна) - Ірванець Олександр

Через це в майбутньому Шлойма часом не міг пригадати деталей з короткої новелки Борхеса чи невеликої повісті Грабала, прочитаних набагато пізніше, але сюжети всіх трьох романів Степаниди Добромолець засіли в ньому назавжди.

Двері палати номер 22 рипнули і з-за них з'явився Самчук. Вся його службова зовнішність, з обличчям включно, променилась непідробною турботою, повагою й шанобливістю.

"Значить так, Шлойма Васильович. Вона зараз приготовиться, і ви зайдете. Ми з Миколою Івановичем вас тут підождем. Це другий етаж, вікна там в палаті зарешочені, так шо даже й не думайте, другого вихода, як у ці двері, у вас нема. Пробудете, скільки потребується, тільки так, шоб не дуже утомлять старушку. І не нєрвіровать. Соглашайтеся з усим, шо вона вам скаже, про шо не попросить. Вона лежить, не встає, так шо ви коло неї сядьте, на близькому расстоянії, шоб вона вас харашо чула й бачила. Все, давайте, заходьте. Помніть, ми тут, рядом, за дверима."

Шлойма потягнув на себе двері й увійшов у напівтемний зашторений простір палати. Приміщення було вузьким і довгим. Якась квітка – чи й не фікус – похилилась у горщику на застеленій газетою табуретці біля стіни, виділяючи кисень згідно свого рослинного призначення. А далі, біля вікна, в глибині палати, на високому ортопедичному ліжку лежала, виклавши руки поверх товстої пухової ковдри й підвівши йому назустріч розкошлану голову сама помираюча й вічно жива Українська Радянська Література. Повільними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутінку палати Шлойма підійшов до узголів'я ліжка.

***

Це була величезна жінка, вагою, без сумніву, понад центнер. "Ніколи не думав, що вона така велика..." – майнуло у Шлойми в голові. – "Але ж і бачив я її кілька разів у житті, і тільки з відстані. Й років звідтоді минуло щонайменше тридцять." Туша в ліжку правильною куполоподібною горою здіймалась під ковдрою, ногами до заштореного вікна. Ліжко тоненько й жалібно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на голові Степаниди Добромолець ще зберігало сліди завивки, карі очі з-під сивуватих брів дивилися серйозно, тверезо й цілком осмислено.

Шлойма нерішуче спинився біля самого ліжка, шукачи очима, де б тут можна було присісти.

"Сідайте ось тут. Петро, дай стільця людині." – промовила письменниця неголосно, але твердо й розбірливо. І тільки зараз Шлойма помітив, що в палаті є іще хтось. В ногах ліжка, скулившись і злившись зі шторами, сидів і неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловічок з борідкою на вилицюватому обличчі психіатра-невропатолога. Почувши звернені до нього слова старої письменниці, чоловік метушливо підхопився й вийнявши з-під ліжка біле судно, в якому щось плюскотіло, перехопив його шийкою вперед і прожогом вилетів за двері палати.

"Ось, тепер ми самі." – Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лівий бік, обличчям до Шлойми, від чого ліжко протяжно верескнуло. – "Тепер можемо спокійно поговорити. Як ви доїхали? Яка там у вас погода?"

"Дякую, нормально." – Фраза вискочила зі Шлойми без жодного осмислення, як стандартна відповідь на стандартне запитання. – "Погода... як зазвичай погода у вересні."

"Ви їхали сюди автобусом, чи потягом?" – наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумілим.

"Я приїхав автом. Автомобілем, Степанидо Порфирівно." – Шлойма підійшов ще на крок ближче й не питаючи дозволу легенько опустився на краєчок ліжка в ногах у письменниці, саме на те місце, де нещодавно сидів чоловік, називаний Петром, який щось довго не ніс обіцяного стільця.

"Автомобілем... Ви маєте свій автомобіль? У вас там письменник може дозволити собі мати власний автомобіль..." – в голосі старої письменниці бринів чи то смуток, чи то погано прихована заздрість. Шлойма вирішив обережно прояснити все до кінця. Степанида Добромолець підтяглась за бильце ліжка і підбила сама собі подушку під головою, щоб краще бачити співрозмовника.

"Ні, це не моє авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат."

"У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цікаво..."

"Можна... як усяку іншу річ." Розмова котилась якимсь незрозумілим, непередбачуваним руслом, але направляти її Шлоймі не хотілося.

"Ото ж бо й воно – як усяку річ! У вас там і людина стає річчю! І людину можна взяти напрокат! А особливо – жінку! Жінка у вас стає предметом торгу! Вона змушена продавати своє тіло, потоптувати власну гідність, жіночу честь!" – Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала ці фрази кудись вгору, у стелю, чи в зашторене вікно, так що Шлойма навіть подумав про можливу наявність якихось прослуховуючих пристроїв у палаті номер 22. Він не мав що відповісти на гнівні інвективи старої письменниці, та вони, начебто, й не дуже стосувались його особисто. Принаймні, якоїсь своєї вини за пригноблене становище жінок у світі він не почував.

Тим часом напад люті в Степаниди Порфирівни минувся так само раптово, як і накотився. Вона іще кілька разів гойднулась у ліжку і втихла, ніби коротка літня буря, на піку власної активності. Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-відповідей:

"А скажіть мені, молодий чоловіче... Там, у вас, начебто, був колись, за часів моєї молодості... якийсь молодий, перспективний прозаїк. Прізвище його... прізвище на "а" закінчувалося. Причина... Плачина... Діброва... Мерега... Якесь таке прізвище. То я хотіла б у вас поцікавитись – він живий іще? Нічого з ним не трапилося? Що він пише тепер?"

"Нічого не зрозумів. Де це – "там у вас"? І коли були часи її молодості? Чому я мушу про це пам'ятати? Та й прізвище таке нічогісінько мені не каже – Кручина, Дрючина... " – Всі ці думки безпорадно пролетіли в голові у Шлойми, й він, аби хоч щось відповісти, пробурмотів після паузи: "Він... він працює. Пише, видається. Критика його хвалить." Бо розчаровувати й нервувати стару письменницю не хотілося, згідно вказівок Самчука, який чекав за порогом. Та вона й сама, здається, вже забула своє попереднє запитання, бо на кілька хвилин знову зосереджено замовкла, потім довгим зусиллям-рухом дістала звідкись із-за спини прозору пластикову кисневу маску зі шлангом і піднісши її до обличчя, зробила кілька тяжких, хрипких, глибоких вдихів.

"Розумієте, я тут вже давно..." – Вона знову серйозно й осмислено подивилася Шлоймі в очі, відвівши маску від рота. – "І напевно, вже тут і залишуся. Так ось, я сьогодні подзвонила в обком, зв'язалася особисто з товаришем Манасенком, і він дав добро на цю нашу зустріч. Так-так, не дивуйтесь! Ви, напевно, чули, що Степанида Добромолець постійно перебуває в опалі, в опа... опозиції... Але й тут, у нас вміють прислухатись до думки письменника... інколи. Коли бувають змушені до цього. Й навіть роблять відповідні кроки назустріч. Якщо виявити характер, і на цьому наполягти."

"Так, я це помітив." – Шлойма подумав, що таки треба щось відповідати, і вліпив це своє речення, відверто недоречне. Степанида Добромолець на ці його слова покривилась, ніби від зубного болю. Роздратування знову зненацька охопило її.

"Так ось, слухайте мене й не перебивайте!" – Верескнувши цілком непритаманним собі високим тоном, стара письменниця зробила коротку й уїдливу паузу, в якій Шлойма внутрішньо зіщулився й від відчуття незручності аж підібгав пальці в черевиках. – "Я вас запросила сюди не просто так. Не теревені з вами правити. Зараз я вам передам одну річ. Це мій твір. Мій останній твір. Мій головний твір. Твір усього мого життя." Степанида Добромолець знову крекнувши, повернулась у ліжку і з-за спини, з-під ковдри, із бездонних надрів свого неосяжного ложа витягла акуратну зелену папку з зав'язочками, зверху ще й перетягнуту резинкою. Білий картонний квадратик, наклеєний на папку, був у два рядки змережений друкованими від руки чорнильними літерами: "С.ДОБРОМОЛЕЦЬ. ПОЛІСЬКА САГА." Потримавши в руках, похилитавши, неначе зваживши папку, Степанида Добромолець, ледь-ледь підвівшись у ліжку, простягла її Шлоймі:

"Ось. Вручаю вам цю працю. Ввіряю і довіряю вам!" – Голос її звучав досить-таки урочисто. – "Візьміть. Збережіть цей мій твір. Перевезіть його туди, у ваш світ..." – понизивши голос до шепотіння, стара письменниця раптом хрипко кашлянула й не без зусилля видушила з себе продовження своєї урочистої промови – "У вільний світ... У той, що ви його називаєте вільним!.. Можливо, там, у вас вдасться опублікувати... цей мій твір. Хочу, дуже хочу, щоб він дійшов до людей, для яких я його сотворила!"

Шлойма прийняв папку до рук – вона тягла не менше, як на півтора кіло, а то й на всі два. Неначе всередині був не папір, а якась значно важча речовина. Та відкривати папку просто при авторці було незручно. Хоча й цікавість вже точила його – що ж це за сагу сотворила Степанида Порфирівна? Чи не є цей твір продовженням трилогії "Шлях до волі"? Бо жодних інших творів, окрім трилогії, стара письменниця ніколи не писала й не видавала, що, як це не дивно, спрацьовувало їй на користь, бо дозволяло критикам порівнювати її з класиком російської прози Михайлом Шолоховим.

"Я закінчувала його вже тут, у лікарні..." – письменниця невідривно дивилась на папку в руках у Шлойми, – "Писала навіть не в шухляду, а сюди, в ліжко. Творила під себе..." – останні слова вона вимовила з гідністю й гордістю.

Шлойма мовчав, надалі боячись ляпнути якусь недоречність.

"Іще я хотіла б вам сказати..." – після свого попереднього пасажу Степанида Добромолець дещо знітилась, тон її мови став нерішучим, в голосі забриніли нотки чи то сумніву, чи прохання – "Якщо за видання цього твору буде заплачено... буде нараховано якийсь... якийсь гонорар..." Стара письменниця замовкла і втупилась вже дещо осклілим поглядом Шлоймі в перенісся. Він мовчав, не знаючи, що відповісти, не розуміючи, куди хилиться тема розмови.

Витримавши тривалу паузу, Степанида Добромолець незадоволено, але вже не так нерішуче (трепетний тон в голосі щез) продовжила свою думку:

"Тож, якщо вдасться отримати якийсь гонорар, – а я не сумніваюсь, що мій твір, коли його видати, безперечно користуватиметься популярністю й збере неабиякі тиражі, – я хотіла б, аби всю суму гонорару ви..." – вона зробила чіткий і виразний наголос на останньому займенникові – "після відрахування собі належних комісійних...