Рівне/Ровно (Стіна) - Ірванець Олександр

ну, я гадаю, десять відсотків вас повинно цілком влаштувати?" – в голосі письменниці знову забринів прохальний сумнів, – "...бо вже більше пятнадцяти, ну нехай двадцяти відсотків я вам запропонувати аж ніяк не можу..." – Шлойма й далі зосереджено мовчав, потрохи збагнувши, до чого хилиться розмова й все-одно нічого не розуміючи в її суті й кінцевій меті. Ліжко знову скреготливо застогнало. Це Степанида Добромолець заворушилась-захиталась усім своїм великим тілом під ковдрою, вмощуючися зручніше. Шлоймине мовчання її також нервувало, але вона з усієї сили намагалась цього не показувати. Тож далі вона заговорила знову тихим, тверезим і врівноваженим голосом:

"Ну добре, якщо хочете, можете взяти собі половину... П'ятдесят відсотків я вам ніколи б не запропонувала, якби не перебувала в такому важкому, вкрай безвихідному становищі... Ви повинні розуміти, що це мій єдиний, це мій останній шанс на..."

"Зачекайте, Степанидо Порфирівно!.." – спробував було втрутитися Шлойма в її монолог. – "Я вас не зовсім... зовсім не... я вас погано розумію..."

"Ні!"— майже верескнула стара письменниця. – "Не перебивайте мене! Пятдесят відсотків – це все, гранична межа, верхня стеля того, що я можу вам запропонувати! Бо інакше це вже буде просто грабіжництво! Адже я старалась, працювала, писала, я, можна сказати, душу вклала у цей свій твір. Тож будьте ласкаві, за половину гонорару взятись і прилаштувати його в котресь із ваших видавництв! А решту, другу половину нарахованого гонорару ви мусите... Чуєте – мусите! Мусите перерахувати сюди, в ровенську міську ощадну касу номер... у центрі, на Ленінській, біля швейної фабрики... Не пригадую номера, зараз прийде Петро, він вам усе скаже... отож – перерахувати в касу на рахунок, його номер вам теж скаже Петро... на ім'я Добромольця... Петра Степанидовича."

Степанида Добромолець замовкла, віддихуючись. Шлойма також мовчав. Він і далі все ще нічого не розумів, окрім того, що стара хоче десь опублікувати свій роман і сподівається отимати за це якусь певну суму грошової винагороди. Заперечувати не хотілося, щоб не розчаровувати її й не нервувати, не тільки тому, що це було строго заборонено Самчуком, а й з простих морально-етичних поглядів теж.

"Петро... Це мій... Це мій син." – Степанида Добромолець, видно, вирішила все прояснити до кінця, не лишати жодних недомовок. – "Отримавши цю суму, він зможе... він займеться організацією облаштування експозиції моєї квартири-музею. І це буде перша меморіальна письменницька квартира-музей у нашому... у нашому з вами місті, Шлоймо Васильовичу..." Голос старої письменниці потроху тихшав, темп мови уповільнювався, сама вона неначе непомітно поринала в сон, чи в якийсь інший трансовий стан.

Ззаду хтось торкнув Шлойму за плече. Від несподіванки Ецірван здригнувся й підхопився з краєчку ліжка, ледь не впустивши при цьому зеленої папки, яку був поклав на коліна. За спиною в нього стояв Петро. "Як нечутно він підійшов. Навіть двері не рипнули, і кроків чути не було." – встиг подумати Шлойма, доки Петро короткими оцупкувати пальцями не потягнув його до себе за ґудзика на джинсівці. – "Давайте відійдемо... Треба поговорити..."

Судна в руках у Петра вже не було, але не було й обіцяного стільця, й від рук у нього пахло суничним милом. Шлойма відійшов з ним від ліжка, всього на кілька кроків у бік дверей, іще встигнувши озирнутись на стару письменницю, яка хоч іще ворушила губами, нечутно промовляючи якісь слова йому навздогін, та вже поволі закотила очі під лоба й одноманітно, ритмічно захропла, простягаючись горілиць і випростуючи ноги під ковдрою.

"Розумієте..." – Петро Степанидович говорив схвильваним басовитим пошептом – "Розумієте... для матері... не так для матері, як для мене це єдиний шанс вирватися звідси. Повідомлю вам по секрету – я науковець. І мої напрацювання... мої дослідження в галузі порівняльної психіатрії, якщо я зможу виїхати звідси, безперечно зацікавлять моїх колег, фахівців у західному світі... Але для цього... для цього я мушу виїхати безперешкодно, як син знаної письменниці, щоб мені дали вивезти весь мій архів, десятки папок з дослідженнями... Сподіваюсь, ви нам допоможете... Мати покладала такі великі... величезні надії на цю зустріч з вами..."

Петро Степанидович натужно дихав, відпрацьоване повітря з його бороди виривалось затхлим і несвіжим, очі світились неприхованим хвилюванням. Шлойма пригадав невідь-коли прочитану в якійсь книзі думку, що лікарі-психіатри потрохи набираються хворобливого стану від своїх пацієнтів. Не без зусилля відірвавши сильну руку Петра Степанидовича від свого ґудзика, він про всяк випадок відступив на крок, і з цієї дистанції відказав у широке бородате обличчя із усією можливою серйозністю:

"Я спробую зробити усе, що в моїх силах..."

Обличчя Петра Степанидовича зраділо просяяло, з-під бороди навіть вистромилась несвіжа, сірувата усмішка:

"Ой, я дякую, дякую вам наперед!" – він раптом посерйознішав, неначе пригадавши щось. – "А про форму оплати, я сподіваюсь, мати з вами не забула домовитися?.."

Шлойма, міцніше притиснувши до грудей зелену папку, перевів на неї погляда й підморгнув, показуючи, що все о-кей, все залагоджено. Петро Степанидович хотів було знову вхопити його за ґудзика, та в останню мить, вже піднісши руку, стримав себе і взяв Ецірвана під лікоть. Взяв міцно, трішки розвернув і повільно-повільно повів до виходу, конфіденційно бурмочучи:

"А якщо у вас раптом, не приведи що трапиться тут у нас, у місті, то ви тільки знайдіть спосіб зв'язатися зі мною, і я також маю змогу надати вам якнайширшу допомогу... Я можу, наприклад, якщо виникне така потреба... провести вам освідчення... експертизу вашого психічного стану, й визнати вас непідсудним за будь-яких обставин... Майте це на увазі, будь ласка."

Шлойма, якому вдалось-таки нарешті звільнити свій лікоть з пальців психіатра й сина старої письменниці, саме пригадав неначе вві сні прослуханий божевільний текст протокола, зачитаного йому Миколою Івановичем кілька хвилин тому в передбаннику томографа, відсторонився і трохи нахилившися вперед, відказав секретним півголосом:

"Я безперечно матиму це на увазі. Це й справді може мені знадобитись, навіть найближчим часом. Самі розумієте, життя таке складне. Всяке в ньому трапляється, слід бути готовим до всього."

Петро Степанидович подивився на Шлойму знизу вгору дослідницько-випробовуючим поглядом, як справжній експерт-психіатр на пацієнта, котрий косить під дурочку. По обличчю було помітно, що він не до кінця вірить ецірвановим словам, вбачаючи (або, швидше, вчуваючи) у них якусь приховану чи то пастку, чи то частку іронії, цілком безпідставно, що слід зазначити окремо. Але сказати щось у відповідь Петро Добромолець вже не спромігся, бо вони повільним-повільним кроком вже підійшли під самі двері палати, й з-за цих дверей було чути шурхотіння – це Самчук з Миколою Івановичем там, за дверима нетерпляче переступали з ноги на ногу. Петро Степанидович вхопив Шлойму за долоню правої руки і стис її з такою силою, що в письменника аж пальці злиплися. Обоє чоловіків мовчки подивились один одному в очі й так само мовчки на прощання кивнули один одному. Вийшов наче взаємний уклін, японський самурайський ритуал. Після поклонів Петро Степанидович так само без жодного слова видобув з кишені штанів квадратову картонну картку, точнісінько таку, як та, що була наклеєна поверх зеленої папки, й підніс її Шлоймі перед очі. На картці квадратовими друкованими літерами акуратно було виведено два номери – ощадної каси й ощадної книжки у ній. Надалі не промовивши ні слова, Петро Степанидович елегантно запхав картку до нагрудної кишені шлойминої джинсівки.

Немов на прощання стара письменниця, на ліжку під вікном, іще раз потягнувшись, протяжно неголосно пукнула, але Шлойма, котрий був уже біля дверей, сприйняв це лиш, як благословення. Петро кинувся в глибину палати, біля ліжка, заметушився, підтикаючи ковдру й поправляючи подушку під головою хворої. А Шлойма Ецірван штовхнув двері й виступив за них, притискаючи до живота зелену папку, стягнуту резинкою. Він відбув важливу зустріч, він вийшов назустріч своїм квадратноплечим провожатим. Самчук і Микола Іванович обоє з майже радісними виразами облич повернулись до письменника. В поглядах читалася вдячність за те, що він таки вийшов сам, без примусу, не намагаючись втекти через вікно, яке не було загратованим усупереч попереджувальному Самчуковому твердженню, й навіть кватирка в ньому була відчинена, хоча повітря в палаті таки було порядно затхлим, тобто користі від кватирки було нуль.

Шлойма відітхнув з легень останній ковток цього затхлого повітря й запитально подивився на Самчука й Миколу Івановича.

"Ну, куди тепер?"

***

А тепер знову назад, туди, звідки тебе й привезли, поза дворами, якимись партизанськими вулицями Мірющенка-Остафова-Приходька-Бегми, що в них ізроду не було попередніх назв, бо вони постали вже по війні, забудувались і заселилися людьми, прийшлими з навколишніх сіл, і через це зберегли й сільську мораль, і сільський характер взаємин, хоча тепер ними проходять маршрути автобусів і навіть тролейбусів. Але місцеві господині ще й сьогодні можуть собі дозволити просто в капцях перебігти перед носом у тролейбуса до сусідки через дорогу позичити солі чи перепитати рецепта квашення огірків. Везуть тебе вже не міліцейським уазиком, а тією самою сірою "волжаною", якою забирали і зі Струтинської, з помешкання батьків. Коли ви залишали ліксанупр, авто вже стояло перед входом до корпусу, в затінку яблуньки, й водія у ньому не було. На колінах у тебе лежить, підстрибуючи, папка, стягнута резинкою, а за вікном легковика пропливає спершу одноповерховий приватний сектор, а далі й п'ятповерхові цегляні хрущовки, верхня забудова по вулиці Московській, забудова другої половини шістдесятих. Тут також минала твоя юність, не все ж було парком валандатися. Сюдою пролягав твій шлях до школи, з Остафова ще слід було звернути на коротеньку вуличку, що носила ім'я прогресивного дослідника природи Дарвіна. Саме так, "Дарвіна", без імені, й тебе страшенно здивувало і насмішило, коли в дев'ятому класі Колька Пелех, який мешкав саме на цій вулиці, не знав, як звали сера Чарльза на ім'я.