Рівне/Ровно (Стіна) - Ірванець Олександр
У потаємних снах своїх ви ж неодноразово проходжувались Ленінською з кінця в кінець. Хіба ні?"
"Ні!" – Ецірван вирішив бути твердим і незламним. – "Я люблю це місто, але це моє місто, і з вами я його не ділитиму."
"Воно – не ваше. І не наше. Воно спільне, воно загальне, невже ви цього не розумієте, смішний письменнику Ецірване!" – пафос у мові товариша Манасенка не зникав, а зовсім навпаки.
"Спільне у нас тільки небо й повітря." – письменник Ецірван не здавав позицій. – "А міста в нас різні. Моє місто там, за Стіною."
"Гівно у нас спільне!" – загарчав на нього перший секретар обкому КП СРУ. – "Гівно, або, як пишуть ваші побратими-писаки, лайно. По-науковому кажучи, екскременти, або ж фекалії. Ці назви я вчора з'ясував у лікарів. Отож, в нашого міста, чи, якщо бажаєте, в наших міст спільна каналізація. І щоб ви в цьому не сумнівалися!"
"Ну, припустимо. Але яке це має відношення до..."
"Ага-а! Ось ми й підходимо до найголовнішого. Каналізаційна система, на відміну від периметра Стіни, контролюється не нами. А – вами. Тобто ні, ними. І тому нам потрібна ваша допомога." – товариш Манасенко нервово схилився у кріслі на столиком, вхопив пляшку коньяку й налив собі майже повну склянку. Махнувши її, він коротко видихнув ("Нормально це робити перед, а не після вживанням алкоголю." – відзначив Шлойма мимохіть) і кілька разів гойднувся перед Шлоймою мовчки. Шлойма навіть подумав, що першому секретареві стало зле, як професорові Чмоневі сьогодні вдень тут-таки, недалеко, у холі Дому політичної роботи. Але Манасенко за мить все-таки повернувся до тями, лише трохи побуряковіло його добре, робітниче обличчя. Кілька разів коротко кашлянувши, він підвів очі на Ецірвана й продовжив свою мову – "Отож, ви повинні нам допомогти. У вас же сьогодні увечері прем'єра, чи не так?"
"Чи не так..." – підтвердив Шлойма. Заперечувати такі очевидні речі сенсу не було. – "Ви, я бачу, досить добре обізнані з моїми справами."
"Ви ж нас зовсім вже за лохів не тримайте..." – в голосі першого секретаря з'явилось незлостиве обурення й він чомусь перейшов на дещо інші теми. – "Ми ж таки люди з освітою, дещо читали... Знаємо особисто і академіка Джугалинського, до речі, земляка нашого, з Ровенщини, й того другого київського академіка, Івана Будзу. Ще в партшколі нам його працю викладали, відому таку, напівзаборонену. "Націоналізм чи українізація" називалася, як зараз пам'ятаю. Я іще по ній семінарську роботу писав. Але це я відхилився від предмета нашої розмови. Так, ми знаємо про всі ваші справи там, у західному секторі. Ми вже давно відслідковували кожен ваш крок. І вибір свій саме на вас ми зупинили недарма... Так ось, ваше завдання полягатиме в тому, щоб..." – Товариш перший секретар знову випив зі склянки, цього разу не видихаючи і нічим не закусюючи. – "Одним словом... Ми дамо вам одного ключика. Маленького ключика, який відкриває декілька дверей там, у приміщенні вашого театру. Така хитра загранична штучка. Один ключик до багатьох замків." – Ласкавим примруженим поглядом товариш Манасенко подивився на Шлойму знизу угору. – "Гей там, а налийте-но йому якогось тоніка!" – наказав він голосно, й одна з безликих постатей, підлетівши з глибини кімнати, швиденько тицьнула Шлоймі до рук високу прозору склянку. – "І стільця йому якогось дайте. Бо розмова в нас ще трохи затягнеться!" Та сама постать поставила позаду кругленького дзиґлика без спинки й на одній ніжці, притягнувши його від рояля, що дрімав у далекому затемненому кутку, праворуч від комп'ютера. Шлойма обережно опустився на оксамитову вишневу таблетку. Для спини опертя не було, тож сидіти довелося в скутій позі, випроставшись і стуливши докупи коліна. Правою рукою він стискав склянку з тоніком, а ліва зависла в повітрі, бо він не мав куди її подіти.
"Не вимахуйте рукою! Ви ж не вождь!" – суворо зауважив йому Тарас Панасович і зробивши черговий ковток зі склянки та дещо зм'якшивши свій тон, продовжив розмову. – "Отож, як ви знаєте, каналізація в нашому місті розділена."
"Звідки я можу про таке знати? Я не фахівець з каналізаційних питань." – Шлойма знову намагався взяти себе в руки, опанувати перебігом розмови й повернути її у вигідне русло.
"Та це неважно! Я вам так говорю, і так воно є!" – перший секретар знову почав втрачати самовладання. – "І не перебивайте мене! У мене ще нарада сьогодні увечері, з директорами цукрозаводів області, а я все з вами ніяк не закінчу. Сидіть і слухайте! Ви думаєте, ми шо, тільки заради вас пленум скликали? У нас іще хозяйствєнних вопросів по горло!" – Тарас Панасович провів долонею на рівні свого виразного вола.
Шлойма вмовк і приготувався слухати.
"Да, так от, каналізація розділена. Це вже ваші спецслужби постаралися..." – наголоса на слові "ваші" в останньому реченні першого секретаря не зауважив би лише безнадійно глухий співрозмовник. Хоча, з іншого боку, товариш перший секретар навряд чи розмовляв би з безнадійно глухим співрозмовником. А якби розмовляв, то заздалегідь подбав би про хорошого сурдоперекладача, який швидкими змахами рук також зумів би відтворити той наголос на слові "ваші", якого не можна було не зауважити в мові товариша Манасенка. Тож Шлойма лише кивнув головою, зауваживши цей наголос. А товариш перший секретар продовжував:
"Установили, понімаєш, рєшотки, ґрати, такі, як ото ви, може, на Усті бачили. Перегородили всі труби й усі коллєктори. Одним словом, проникнуть ні в ту, ні в іншу сторону нєльзя. Єслі, конєшно, ви не криса, а нормальний чоловік... Ви ж – нормальний чоловік, письменнику Ецірван?" – знову лукавий примружений погляд, ковток зі склянки з коньяком. – "Нормальний ви, нормальний, інакше ми б до вас не обращалися. Хотя – який ви там нормальний! Ви ж – отброс, покидьок!" – емоційні перепади в мові першого секретаря обкому настільки почастішали, що вже робилися милими й майже звичними.
Шлойма підніс до рота склянку, яку затискав у правиці, й собі зробив ковток. Гіркувата рідина не потамувала спраги, а лише неприємно обволікла ротову порожнину й заструменіла в горло колючим потічком. Ецірван зусиллям проковтнув "тонік" і далі звернув свій погляд на товариша першого секретаря.
"Ви ж – покидьки! Ви, усі ті, кому вроді-би нормально живеться у тій квазі-державі, тій вашій ЗУР. Але особливі покидьки зібрались у квазі-квазі-державі, в тому вашому сраному Західному Рівному, хай йому грець! Сволочі! Врєдітєлі! Думаєте, я не зауважив, що епідемія коров'ячого сказу в Гощанському районі розпочалася одразу ж після відвідання району вашою западноровенською делегацією з гуманітарною допомогою?" – тон першого секретаря став таким вишукано-обуреним і непристойно-літературним, що Шлойму аж трішки занудило. Хоча, це й тонік міг так подіяти. Хто його зна, що вони у нього підмішали...
"У майбутньому, після нашої остаточної перемоги..." – вже засвоював якусь нову свою думку товариш перший секретар – "... після неминучої нашої перемоги, ми, напевно, залишимо для вас і таких, як ви, певні, конкретно визначені гетто. Виберемо для цього міста... яких не шкода... частини міст... Західне Рівне, Західний Львів. Можливо, Західний Луцьк, або Тернопіль... Ми також можемо бути великодушними. Якщо ворог не здається – його відселяють. Та й скільки вас там є, тих патріотів-маргіналів..." (Шлойма, хоча вже й почав звикати, все ж здивовано звів брови догори від такої лексики.) "Так-так, нам і такі слова відомі, ви не думайте, ми в партшколі не бомки били. Щось таки читали. І Колара цитуємо з усієї сили, і Шафарика, і Ганка, і в слав'янофіли... Можемо, коли схочемо. Ну а стосовно тих міст, які я щойно перелічив, то ви ж самі розумієте, що Рівного... тобто – Ровно в цьому списку бути не може. Уран, це, як ви знаєте, не тільки античний бог підземного світу, а й досить конкретний метал, хімічний елемент, номер 92! І він, цей елемент може бути використаний не тільки в західних, наскрізь прогнилих, буржуазних атомних електростанціях і бомбах, але і в наших, передових, прогресивних, таких, що несуть... пардон, ви самі знаєте, як важко в українській мові з герундієвими формами, я ж не можу сказати "несучих", тому кажу – "таких, що несуть", а несуть вони світові добро і благо, всім і кожному. І тяжко пригнобленим безробітним багатодітним неграм у кам'яних джунглях Нью-Йорка, і невільникам-індіанам у справжніх джунглях Латинської Америки, і південнокорейським, в'єтнамським, китайським, тайваньським, бірманським, сінгапурським, гонконзьким знедоленим селянам, рикшам і кулі, і погоничам слонів в Індії і на Цейлоні, і грецьким патріотам, і курдським повстанцям, і палестинським борцям за незалежність, котрі саме зараз заново відвойовують собі Східний Єрусалим, і багатьом іншим національно-визвольним рухам у всіх куточках нашої неосяжної планети... "
"Це вже скидається на розширену політінформацію." – подумав Шлойма, стискаючи в долоні склянку з тоніком на денці. Товариш перший секретар також, здається, збагнув, що захопився, і швиденько актуалізував та конкретизував свою промову.
"Отож, слухайте мене уважно. Ось цього ключика..." – жовтий шматочок металу зблиснув у його пальцях і знову сховався в долоні – "ми дамо вам сьогодні. Ним ви зможете ввімкнути рух театрального ліфта у підвал, де ви сьогодні вже побували вранці. (Шлойму нарешті вже не здивувала його обізнаність.) Ним же, цим самим ключиком, ви відчините металеві двері з написом "Аттеншин!" Сподіваюсь, ви їх помітили, коли йшли сьогодні вранці підвальним коридором. З постовими перед дверима попробуйте договориться, я думаю, це буде несложно. Одразу за дверима знаходиться перемикач, а простіше кажучи – рубильник. Ввімкнувши його, себто піднявши його ручку знизу догори, ви приведете в рух ґрати, які розділяють нашу каналізацію. Вони, ці ґрати також піднімуться, й наші спецпідрозділи в спеціальних протигівняних костюмах (а в гівні нам плавати, як ви розумієте – не впєрвой!) за кілька хвилин проникнуть, охоплять і захоплять ваше наскрізь прогниле, буржуазне, капіталістичне, прокляте західне Рівне, яке ганебним тавром, невиліковною роз'ятреною виразкою гниє на здоровому тілі СРУ!"
Шлойма мовчав, слухаючи й подумки оцінюючи вміння товариша Манасенка балансувати між високим стилем політзаняття й дещо нижчим стилем вербувальної балачки.
