Панські жарти - Франко І. Я.

І в’яже, й до циркулу шле».

Що й говорить вам про той страх,

В якім жило село ціле

Весь тиждень після тих подій!

В якій непевності, тривозі

Ми ждали з дня на день, хто в тій

Війні зістане в перемозі?

Чи наші сповнять намір свій,

Чи де їх зловлять у дорозі?

На другий тиждень вість іде:

Зловили наших! Боже правий!

Як затремтіли ми! Тверде

Каміння б дрогнуло! А бравий

Наш пан аж голову підняв,

Коли почув, що три дні тому

Знайомий пан послів спіймав

І під сторожею післав

Не до циркулу, а «додому».

«Розумний той почтивий Стах! -

Сказав наш пан.- Зробив до ладу!

Гальо, скликайте всю громаду,

Нехай у всіх на їх очах

Посли дістануть шоколаду,

Най бачать і най мають страх!»

Зізвали нас - кого з роботи,

Кого із хат, старих, малих;

Жінок, дітей нещасних тих

Пленіпотентів в перший ряд

Велів пан ставить, хай уздрять,

Як будуть їх батьків пороти,

Нехай і внуків пізніх вчать,

Що хлопу пана не збороти.

Ось їх, нещасних, привели

Пов’язаних, блідих, нужденних,

Обдертих, змарганих, струджених.

А як до пана підійшли,

Пан гайдукам дав знак рукою

І крикнув: «В сніг їх! На земли

Кладіть і бийте, поки я

Не скажу: годі!»

І в спокою

Він став свистати. А двірня

У сніг нещасних повалила,

На кождого чотири їх,

Один на голову сіда,

На ноги другий, інші ж два

Ну молотить, що може сила.

Спершу неначе на мертвих

Удари сипались, бо, в сніг

Лицем привалені, й кричати

Не здужали, лиш тіла їх

Метались, мов хробак розтятий.

Пан свище, а двірня січе.

Вже кров крізь шмаття виступає,

Потічками на сніг тече,

І з снігу, наче з-під землі,

Болющий хрип глухий лунає.

Пан свище, мов не замічає.

А втім, жінки й дітки малі

Катованих ураз юрбою

З плачем, риданням і мольбою

Поверглись панові до ніг.

Пан свище, мов не бачить їх.

Одна дрижачими устами,

На колінках підповзши, пана

Хотіла в ноги цілувать,

Своїми кровними сльозами

Той панський чобіт обливать,-

Та пан, все свищучи, носком

Її в уста штовхнув, аж впала

В сніг горілиць і застогнала,

І кров із уст пішла цюрком.

Аж по страшенно довгій хвили,

Коли вже біль почав глушить

Крик мучених, пан рік: «Досить!»

Їх підняли, снігом обмили,

Та не було вже в бідних сили,

Щоб удержаться на ногах,

Їх слуги мусили держати.

«Ну, що,- став пан до них казати,-

Пізнали ви до Львова шлях?

І знаєте, чим то смакує,

Як проти пана хлоп бунтує?

Ще ви пізнаєте не так!

Се вам від мене лиш завдаток,

В циркулі жде вас ще додаток.

Ведіть їх, хлопці, в добрий спряток,

В шпихлір, і на один личак

Усіх зв’яжіть і дайте їсти!

Потому нам розкажуть вісти

Про подорож. Ми ще прийдем

Балакать з ними два-три слова,

А як навкучить нам розмова,

Їх до циркулу відведем».

А ми стояли, мов мертвії,

І нічичирк. Всі ті події

Остатню крихточку надії

Нам відняли. Що нам робить?

Бороться з паном ми не в силах,

В губернію хіба на крилах

Жалоба наша долетить,

А з паном староста держить.

Нам лиш лишається мовчати,

А ні, то поле й дім кидати

І світ за очі утікати.

А пан, вповні щоб довершить

Свою побіду, обернувся

До нас і гордо огризнувся:

«Ви бачили, яка моя

За бунт заплата? Чей, надалі

Всі будете докладно знали,

Як скоботати вмію я.

Жалійтеся, хто хоче більше,

А я потрафлю ще й сильніше

Полоскотать. Кому своя

Не мила шкура - най трібує!

І ще одно: ваш пан комісар

Вам набрехав, що швидко цісар

Чи хто - вам панщину дарує.

Що там комісару за те

Припаде, се ще ви вздрите,-

А я кажу виразно вам:

Не вірте, хто вам се голосить,

Бо він не волю вам приносить,

Але біду. Ні цар, ні сам

Із неба бог не має права

Те дарувати, що моє!

Ні, ні, се не цісарська справа!

Ні бог, ні цісар не дає

Того, чого і сам не має.

Так слухайте ж, що скажу вам:

Най жадна воля вам не сниться!

Не цісар вам її ховає,

І поки я тут, не явиться

Вона, хіба я сам вам дам!»

Так богохульними устами

Він вимовив і в двір пішов.

Здається, сими він словами

Бажав нас пригнітить, немов

Тяжким камінням; та противно -

По тих словах в нас дух ввійшов.

«Сліпий, сліпий! - ми погадали.-

Ти думаєш, що світ увесь

В руках держиш, а доля дивно

Тебе веде і вскісь, і всклесь,

І сам не зглянешся, як пасмо

Твоєї гордості урвесь».

І вже не страшно нам, не жасно

Було, коли щось по двох днях

Пленіпотентів наших бідних

Ледве живих на битий шлях

У путах повели. Як рідних,

Ми їх прощали і кричали:

«Не бійтесь, браття! Бог благий.

Не дасть, щоб без кінця ширшали

На світі наші вороги!»

Нам не страшна була й та чутка,

Що до циркулу