Панські жарти - Франко І. Я.

А щирий, знать, був ваш поклін!

Ну, гарно, гарно, се нічого

Не шкодить вам! А пану богу

Молитва всюди мила є,

Як тільки в скрусі і любови

(Слова ті з притиском промовив)

Хто богу дух свій віддає».

Мовчали слуги, мов закляті,

А пан звернувся вже до нас:

«А дурні, дурні, дурні з вас!

Ще більше дурні, ніж завзяті!

Я ж вашу вірність трібував,

Неначе сина батько щирий,

А вас мов біс опанував

Відразу рваться до сокири!

Я ж, дурні, тільки жартував!»

Мовчали всі, мов чорна хмара,

І поспускали очі вниз.

А пан: «Самі ви завзялись

На власну шкоду! Мов отара,

Насліпо в пропасть ви прете!

Чому? Я можу вам сказати:

Вам тут погані супостати

Наговорили, мов святе,

Що швидко волю вам дарують,

Данини й панщину скасують.

А що, не правда? Ну, скажіть!»

Народ мовчав. «Ну, ну, мовчіть!

Я знаю все. На жаль великий,

Гадючі, хитрі ті язики

Одно забули вам сказать:

Як на ту волю заслужити?

Так, отже, я скажу вам се:

Той тільки варт на волі жити,

Хто над собою й гніт знесе.

От я й задумав стрібувати,

Чи варті би свободи ви?

Хотів собі зажартувати

І бачу, що ще довго ждати

І довго ще вам мандрувати

По розумець до голови».

Народ мовчав. Втім, перед пана

Отаман виступив, вклонився.

«Дарують ясний пан! Від рана

З нас кождий нині вже гонився,

Немов листок той над водою,

Двічі над смертію самою!

А то був жарт, лиш панський жарт!

Ні, ясний пане, вірних слуг

Пани так інші не трактують,

Для жарту їх не сумітують

Під хлопські п’ясті, під обух.

Тож ми хіба не мали б глузду

У пана довше ще служить;

Віднині дякуєм за службу,-

Най пану бог без нас щастить!»

Пан очі витріщив - ні слова!

Немов отаманова мова

Йому нараз усю ту річ

У іншім світлі показала.

Та ще веселість не щезала

З його лиця, і уст, і віч.

Коли нараз між мужиками

Щось застогнало і руками

Кивнуло,- люди підійшли

І перед пана привели

Попа, безсильного, слабого,

Що під час розруху цілого

Лежав простертий на земли.

Він був блідий, як труп, трусився,

Немов підтятий; з-під повік

Полумертвий вже зір світився,

І ледве чутно він прорік:

«Пан жартував, мов батько добрий

З дітьми, їх вірність трібував!

А чи і з богом теж для проби

Невинно пан пожартував?

І то був жарт, що боже свято

Пан зніс, що церков нам запер?

І то був жарт, що так завзято

Без суду і без права взято

Мене й замучено тепер?

Все те був жарт. За жарт той, пане,

Я скаргу перед божий суд

Заношу. Нині ще там стане

Мій дух, а твій, нім рік сей кане

У вічність,- теж туди позвуть.

Добро твоє в злодійські руки

Піде, й сліду не буде знать

Твого буття, сини і внуки

Сей жарт твій будуть проклинать!»

Сі ні то грозьби, ні прокльони,

Мов крила чорної опони,

Світ панові заволокли.

Він затремтів, стиснувши зуби,

То вуси торгав, то гриз губи,

А далі рік: «Плети, мели!

Безумний старець, та й по всьому!

Ану! Збирайтеся додому!»

І віддаливсь. І ми пішли.

Неначе сни тяжкі, гнітючі,

Було все те, що того дня

Ми перебули: бурі-тучі,

І вибухи чуття ревучі,

І кривда, і грізьба страшна,

А як із лісу ми на поле

Без гласу вийшли, вколо нас

Було мертве все, тихе, голе.

Снігова площа простяглась

Навкруг; безбарвна, сіра хмара

Закрила небо, вітер втих,

Лиш ген там десь синява пара

Вилась клубками з стріх сільських

І в наших грудях після тих

Страшних подій так тихо стало,

Так сумно якось, наче всі

Надії наші щось підтяло,

Мов небо нам само звіщало:

Повік вам жить на ланцюзі!

Під гнітом почуття важкого

Ми звільна, мовчки йшли в село,

Мов похоронний хід. Було

Се вчасті й так,- таж ми слабого

Попа везли. Життя плило

Із уст його струйками крови;

Весь він уже холодний став,

Лиш звільна серце билось; мови

Не стало, тільки прошептав:

«Прощайте, діти! І простіть

Йому, лишіте кару богу!

Коріться тьмі, допоки тьму

Бог на погибелі дорогу

Не виведе!»

Та ми тепер,

Уже й не радившися, знали,

Що тут кориться не пора.

Як проїздили край двора,

То бачили, як пан запер

На ретязь браму,- знать, боявся.

Щоб люд таки не спам’ятався

Та в жарт його і не роздер.

Та ми спокійно двір минули

І на попівство всі звернули;

Старого із саней знесли,

Огріли і оберегли,

А потім скаргу написали,

Пленіпотентів обібрали,

Щоб до староства вмить ішли.

Такий-то ми Новий рік мали!

Уже відправи не було.

Замість утіхи всі ридали,

А к вечору ціле село

Сходилось до попа до хати

Старого пастиря прощати,

Остатній раз поцілувати

Холодні руки. Він тепер

Ще ледве дихав, згасли очі,

А як згустіла пітьма ночі,

Він супокійно, тихо