т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Д. Самійло. Обижають... А завіщо, спитати?
Д. Палькарась. Чужі люди, чоловіче... Чужі люди... Чужий чужого постоянно обижає... Не плач, дівчино, буде ще од чого плакать, це ще не біда. Іди та танцюй, поки кості молоді... Ач, як награють. Це вже до світу гратимуть. А спать коли? Ех, що то молоді літа. Усю ніч тобі співатиме, а цілий день робитиме і свіже, а старе чи ступило, чи не ступило, а кості вже болять.
Д. Самійло. Ая... Старість... Годі, доню... Най уже так, я вже й не казатиму нічого... Ей, біда-біда жить на світі!
Д. Палькарась. З Поділля сами?
Д. Самійло. З Поділля, з Поділля... Гайсинського в’єзду...
Д. Палькарась. З ваших країв мало сюди ходять.
Д. Самійло. Погоріли ми... Вигоріло все до щенту. Ая. Так, як змело...
Д. Палькарась. Горять люди... Горять тепер... (Прислухається уліво, дивується.) О! Сюди йдуть...
Іде помалу.
Виходить процесія. Попереду всіх Тетяна в вінку з соломи, на плечах якась рядюжка. Поруч Тимошка в піджаку на опашку, босий, шапка на-бакир. За ними дружки, з перев’язаними хустками руками, з гіллям, на якому начіплено ганчірки. Тут-же й дружки. За ними музики. Позад усіх юрба робітників. У всіх на лицях здержаний сміх, балакають тихо, прискаючи, і поглядають на Ганю.
Тимошка (уклоняючись Палькарасеві до землі). Просимо, дядушка Карась, на весілля до нас.
Д. Палькарась (добродушно). А? Та це весілля справляєте!
В юрбі сміх.
Тимошка (строго назад). Ану, ви! (До Палькарася.) Да, да... Пожалуста, здєлайте милость. От моя молода, а я молодий. Ми - не простого званія, а миколаєвських босяків... Гей, трясіться, рубці, дивітеся, молодці, хоч сорочки не маю, женитися думаю.
З юрби: Де ж ви вінчалися. Тут же й попа немає?
Тимошка. Дурний мазепа! Ето у вас із попом вінчаються, у нас на смітнику вінчаються. Ти думаєш как?
Ганя окам’яніло дивиться.
Д. Палькарась. Ех, хлопче, гляди, смійсь та помалу, щоб часом не повінчався справді десь... на смітнику.
Тимошка. Та ми ж уже повінчалися! (До Тетяни.) Ганю! Чи то пак, Тетяно, проси дядюшку на весілля.
Тетяна (кланяється). Просю вашої милости... (Приськає сміхом.)
Д. Самійло (непокійно тупчиться коло Гані). Ходім звідси, доню... Ходім дитино...
Ганя. Ні, нехай. Чекайте.
Тимошка (назад). Дружки, дівчата! Весільної! От які... Сами нічого не знають. Усе приказуй їм. У мужиків сами знають.
Дівчата, сміючись і прискаючись, зараз же співають:
Ой, попе, попе Гордію,
Не дзвони рано в неділю,
А задзвони раненько в суботу
Перебий дівочкам роботу.
Ой, попе, попе, батьку наш,
Одчини церковцю задля нас,
Звінчай Ганюсю в добрий час…
Тимошка й Тетяна важно, помалу ходять по сцені кружка, проходячи близько коло Гані. За ними дружки й музики. Юрба стоїть на місці, гуде розмовами і сміхом, поглядаючи на Ганю.
Тимошка (зупиняючись). Ну, годі! Тепер уже весілля танцювать... Музики! Польки! Та ловкої, щоб уся босяцька команда аж упарилась. Що все мужикам та мужикам. А нам?!
Музики грають польки. Всі починають танцювать напів серйозно, напів жартливо. Тимошка й Тетяна виробляють кумедні вихиляси, викрикуючи: «Це в нас так у Миколаєві танцюють». Д. Самійло декільки раз нахиляється до Гані й щось говорить - умовляє, але та кам’яно сидить, навіть не одповідає нічого.
Тимошка. Стой, стой! Годі! Годі цеї... Треба все позакону дєлать... Розійдись... Дружки сюди. Ставай тут... Дружки - тут. Музика. Кружка всі... Молода моя, ставайте тут. (Ставить проти себе.) Не понімають нашого миколаєвського закону... Наче прості мужики. Тьху, народ…
Крики: Та що буде? Для чого?
Тимошка. Не розговарюй, как не понімаєш: «Кицю» будем справлять. Ето сама наша весільна, Миколаєвська!
Сміх і крики: Кицю, кицю… Хлопці, кицю...
Тимошка. Ну, за мною... А ви, молода моя, тоже спольняйте закон, де нада.
Тетяна. Здєлайте милость. (Уклоняється й регоче.)
Тимошка. Ну!
Співає, за ним весь гурт робить тільки «А! А! А!» на різні тони. Музики беруть одривисті ноти, одна скрипка тягне за Тимошкою. Він співає й танцює разом із Тетяною:
Ішла киця по водицю
Та й упала у криницю
Гурт і музика: А! А! А!
Прийшов котик рятувати
Став Ганюсю цілувати.
Темп прискорюється. Ухкають і ахкають все з більшим жаром і завзяттям.
Тетяна (підхоплює):
Ой, ти котик, а я киця
Нам любитися годиться.
Ой, ти Семен, а я Ганя,
Нас на смітті повінчали.
Тимошка:
Ой, не люблю я ту Душку,
Бо у неї ніс із грушу.
Ой, ти киця, а я кіт,
В мене серденько болить.
Д. Самійло схоплюється і швидко, з рішучою погрозою йде крізь танцюючих уліво.
Тимошка. А ви куди, дядю? Хочете потанцювати у нас? Здєлайте милость! Музики, грай козака, дядько танцювать будуть.
Д. Самійло (захльобуючись). Ти... лайдаче... ти... Ти лучче пусти мене... Я тобі... Ти в мене потанцюєш!
Тимошка. Ха - ха - ха! (Обнімає його.) Козака! Швидше!
Настрій юрби підвищується. Крики:
- Козака! Грай! Тю-у!.. Козака! Держи його, хай танцює! Бери й ту, чого сидить!
Музики грають козака.
