Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Ступаючи тими черевиками царськими, Хоменко підійшов до колодязя, взяв відро, позолочене чи й зовсім викуте з золота, непоквапом став опускати вглиб (чи могла подумати Тетяна, що за кілька хвилин Хоменко лежатиме за отією цямриною, од німців одстрілюючись!)... Виважив потім відро, схилився над ним, аж на воду дмухнув, аж губи наставив,— напитися, та враз передумав — став лити воду в корито. І вода лилася, мов золото, й корито відсвічувало золотом,— все аж буяло од золота, що його невтомно сипало сонце на землю, покривало все суще на ній... А Хоменко тягав і тягав із колодязя, лив і лив у бездонне корито, наче хотів напоїти всю землю, і Тетяна подумала, що то він не в спромозі одірватися од милої серцю роботи. І, всміхаючись до Хоменка, хоч він усміх її навряд чи й помітив, вона теж ступила на землю, в спориш. І той її крок був останній в оцій святковій прозорості, в оцій тиші, мирній та лагідній, бо враз загуло, заревіло, і Хоменко, кинувши додолу відро, метнувсь од колодязя:

— Німці!

Тетяна так і обмерла (потім вона довіку не зможе простити собі миттєвої оцієї розгубленості — втрачених дорогоцінних секунд), в неї й серце зупинилося, а Хоменко вже вискочив із хати з кулеметом у руках і, пробігаючи мимо Тетяни, гукнув

ДО неї:

— Рятуйте поранених! Добіг до колодязя, впав.

А Тетяна все ще стояла на місці. Стояла й дивилася, усім тілом холонучи, як по дорозі повзли тупорилі, повні солдатні машини. І лише тоді, як бабахнуло, голосно й різко, як застукотів, завищав довжелезною чергою кулемет у Хоменка, як зупинилися одразу ж машини і посипалися: солдати на землю, а з хати мимо неї пробігли Неля й Кррній, прошкутильгав, далеко відставляючи милиці, Микола Петрович, Тетяна зірвалася з місця. Побігла до клуні, а звідти вже вискочив з автоматом Степан, війнув їй в очі оббинтованим лівим плечем: "Куди ви, ховайтеся!" — лише зараз почула Тетяна, як тьохкає, чмокає в стіну і густо сиплеться глина. Пригнувшись, вона підбігла до дверей, і чорні дошки були вже геть подзьобані, двері тріщали, скрипіли голосно й болісно, а позаду, за спиною, аж клекотіло од пострілів. Тетяна вскочила в клуню і одразу ж побачила Галю та Нелю: зігнувшись, вони волокли на плащ-наметі Олеся. Тетяна підбігла до них — помогти, але тут на неї крикнув Микола Петрович: "Сина!.. Сина рятуйте!"

— "Івась!" — так і зойкнула Тетяна і метнулася у двір.

І машини, й німці, що розсипалися в цеп, і колодязь, і Хоменко з Степаном за цямриною — все це було вихоплено бічним зором, мигцем,— Тетяна щодуху бігла до хати, незважаючи на кулі, що густо роїлися довкола,— Івась, Івась, думка лише про нього відчайдушно билася в ній, керувала усіма її вчинками. А хата вже горіла, хата вже корчилася, намагаючись скинути, зірвати із себе солом'яну шапку, облиту вогнем, хата німо кричала назустріч Тетяні: вибитими вікнами, одчиненими навстіж дверима. Задихаючись, стогнучи, Тетяна ускочила в сіни, у дим, рвонула на себе двері до кімнати.

— Івасю!.. Івасю!..— їй здалося, що Івася немає.

І побачила сина: схилившись наперед, Івась щось робив біля вікна. Потовчене скло гостро блищало довкола, воно застряло навіть у Івасевій чуприні, та він, мабуть, того не помічав, страшенно зайнятий чимось,— лише зараз побачила Тетяна в руках у нього гвинтівку,— раз по раз пересмикуючи затвор, він припадав до приклада й стріляв через вікно.

Голосно й різко тріснув, присідаючи, сволок, до кімнати повалив густо дим, і Тетята, боячись, що от-от обвалиться стеля, метнулася до сина. Ухопила за лікоть, потягнула щосили — геть од вікна, у яке так і влітали кулі,— до іншої кімнати, що виходила вікном на город,— подалі од смерті, подалі од пострілів, геть-геть із хати, яка от-от завалиться! — а він упирався щосили, тягнучи за собою гвинтівку.

Підбігла до вікна: шибки були цілі, то ж ніхто ще по них не стріляв, виглянула, але, окрім вишні, нічого не побачила. Вишня була молоденька, розложиста й рясна — вона затуляла

28*

867

весь краєвид. Не відпускаючи синової руки, прислухалася: стріляли по той бік, а тут начебто спокійно, лише все дужче гоготить і тріщить, і дим наповзає уже й до цієї кімнати. Тетяна, поторгала раму, намагаючись одчинити вікно, але рама мов прикипіла до лутки. Тоді вона натиснула дужче... ще дужче... щосили. Одчинила, виставила голову: мовби нікого. "Лізь!" — сказала Івасеві. "Лізь ти!" — уперся він. "Лізь!" — закричала на сина Тетяна, ладна його зараз побити.

Тягнучи за собою гвинтівку, Івась подерся на підвіконня. "Та кинь цю прокляту рушницю!" Тетяна хотіла одібрати у сина, але він щосили вчепився у неї. "Господи, а як німці побачать! Нікого не видно?" — спитала сина, що був уже у вікні. Івась заперечно крутнув головою і стрибнув донизу.

Слідом за ним полізла у вікно й Тетяна. Стрибнула, замалим не наступивши на сина: Івась уже лежав, пильно дивлячись перед собою, Тетяна теж туди глянула і одразу ж упала на землю: там були німці. Збившись у гурт, вони когось обступили, щось роблячи, а поруч білів бинтами непорушний Олесь, а ще трохи далі, притулившись спиною до яблуні, сидів Микола Петрович: милиці валялися поруч, потрощені, він упирався руками в землю, і голова його була низько звішена, і на груди йому, на гімнастерку, лилась густо кров. Але не на нього — на німців дивилася Тетяна, на їхні спини, обтягнуті короткими мундирами, як вони все товклися, пхаючись досередини,— ось хоч один із них оглянеться й одразу ж їх побачить... Тетяна зацьковано кинула погляд на тернові кущі, що густо росли довкола саду. І, вже ні про що більше не думаючи, смикнула за руку сина, показала очима: "Туди!"

Івась швидко поповз, а Тетяна — слідом за сином. Повзла і холонучою спиною відчувала присутність німців позаду. Повзла і молилася: "Господи!.. Господи!.. Хоча б вони не обернулися!.. Хоча б не побачили!. А як побачать, то хай тільки в мене стріляють!.. Тільки в мене!.. Та кинь цю жахливу рушницю!" — закричала подумки на сина, який ніяк не хотів розставатися з гвинтівкою.

Вони вже доповзали до кущів, до густого колючого терня, вони вже були майже поруч, як враз щось змінилося. Тетяна заклякла, боячись оглянутись, а Івась оглянувся в бік матері і щось тихо сказав. І хоч Тетяна не почула його, вона вже зрозуміла й сама: постріли!.. Там, у дворі, перестали стріляти. "Повзи!.. Швидше повзи!.." — наказала очима, і тут їх ударив у спину страшний Галин крию

— Не треба!.. Не треба!.. Ой,| що ви, людоньки, робите!.. Полізли в кущі. Колюччя впивалося в шкіру, рвало волосся,

дерло одяг, а вони повзли й повзли — глибше, глибше, поки й опинилися в неглибокій западині. Колись тут був, мабуть, рів, стінки давно обвалилися, дно запливло землею, засипалося листом,— запах гнилі та сирості огорнув їх одразу, а вони лежали, обезсилілі, неспроможні поворухнутися. Тетяна вже тремтіла всім тілом, дрож бив її й бив, і вона нічого не могла з собою подіяти. "Лежи!.. Лежи!.." — сичала на сина, бо він все намагався звести голову.

Із двору, од саду, доносилися різкі голоси: німці чи то на когось кричали, чи поміж собою сварилися, збуджені боєм. Ось ляснули постріли: раз... удруге... утретє... Тетяні здалося, що то стріляють по них, вона аж наперед проповзла, щоб затулити своїм тілом Івася, але то — не по них, по них стали стріляти згодом, і то — по кущах, наосліп, навмання, раз по раз вигукуючи: "Партізанен!.. Ком!.. Виході!.." Кулі зрізали гілля і листя, впивалися поруч, перед очима, у землю, огидно вицмокуючи, бризкаючи груддям в обличчя. "Господи, тільки не в Івася!" — аж стогнала Тетяна, ладна прийняти у себе всі кулі. Усі до одної.

Покричали, постріляли — затихли. Згодом, чутно, пішли...

— Ма, вже пішли! — прошепотів до Тетяни Івась: звівся на коліна — хотів, мабуть, виглянути, чи й справді вже німці забралися геть.

І в цю ж мить од хати ударила черга. Остання, наосліп, послана німцем, що вже біг, мабуть, до машини. Івась голосно схлипнув, упав як підкошений.

Він упав донизу лицем і забився в конвульсіях, а на спині, поміж гострими лопатками, стала розповзатися темна, паруюча пляма. Тетяна кинулася до нього, обхопила, одірвала од землі (їй раптом здалося, що Івась, зарившись обличчям у листя, задихається, що ось вона його переверне на спину і йому враз полегшає)... Тетяна перевернула Івася горілиць, — і він уже хрипів їй прямо в обличчя, і губи його бралися кривавою піною, і вигинався дугою, впираючись потилицею в землю. "Івасю, Івасю!" — гукала, кликала сина Тетяна, а він не чув, він хрипів, і в широко розплющених очах вже мерехтіла безтяма. Тетяна оглянулася дико, шукаючи порятунку для сина, одразу ж згадала про лікаря. Поповзла з терня, аж затріщала шкіра, не думала навіть про німців, а якби їх побачила, то не ховалась би. Кинулася б до них, хапала б за руки, за ноги: "Ой люди, ой милі, рятуйте Івася!.." Хрипіла, стогнала, шарпаючи терня, що впивалося в обличчя, у голову, в спину, шматувало шкіру. Не од болю стогнала: навряд чи й відчувала той біль: в голові билася, ячала, горіла думка про Йвася.

. Видерлася нарешті з кущів, уся геть скривавлена, не розібрати, що то з неї звисає: лахміття чи шкіра. Кинулася до яблуні, де сидів щойно лікар,— там було порожньо... Тільки гоготів довкола вогонь, пожираючи хату, клуню, сарай, — Тетяна оббігла весь двір, але кругом було порожньо... "Я зараз, Івасю, я зараз!" — метнулась назад, до кущів...

Син уже не хрипів, не вигинався дугою. Лежав занімілий, дивився застиглими очима на матір. Худе обличчя його ще більше мов схудло, риси враз загострилися, а поміж рожевими од піни губами біліли болісно зціплені зуби.

І страшно закричала Тетяна, і впала на сина, і забилася в конвульсіях. І їй уже здавалося, що й вона помирає, стікаючи криком.

Заніміла, застигла. Скільки пролежала отак, нерухома, не знала й сама. Потім звелася на коліна. Голова трусилася, як у столітньої, виплакані очі сухо горіли. Підважила Івася під плечі, обережно потягнула з кущів. Пильнувала, щоб жодна колючка його не дряпнула, жодна гілка не упала на нього.

Сонце стояло вже на заході, хоч Тетяна навряд чи й бачила сонце. Просто на синове нерухоме обличчя, од якого вона не одривала очей, лягла тінь, поповзла важко донизу. На шию, на груди, на руки, на ноги.