Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Ну, ладно, де ваш начальник? У школі?

— Ні, вони іще вдома. Я оце по них іду.

— А чого? Він що, сам дорфги не знає?

— Та з району дзвонили... І

— Ну, якщо із району...— Xoмqнкo задумався, наче вагаючись, що далі робити, потім сказав: — Жаль, часу немає, а то я разом із тобою заїхав би... Веземо ось пораненого.

— А де це його? — Поліцай аж навшпиньки звівся, щоб роздивитися краще пораненого.

— На конезавода. Партизани напали — ледве одбилися. Поліцай іще хотів щось спитати, але Хоменко нетерпляче

махнув рукою:

— Ну, нам пора. Кланяйся своєму начальникові. Буду вертатись — заїду.

Підвода знов покотила, а поліцай все ще стояв, поглядом їх проводжаючи. Та ось рука його пірнула до кишені, дістала насіння, він знову рушив отим перевальцем, що ним ходять сільські парубки до дівчат на посиденьки. "Довго ж у тому районі чекатимуть дзвінка!" — весело подумала Неля, й глянула на Хоменка, й аж здригнулася: досі спокійне та самовдоволене обличчя Хоменкове заворушилось тривожно, а погляд став насторожено-гострий. І, глянувши в тому напрямі, куди дивився Хоменко, Неля побачила високий будинок під бляхою, великі вікна й гурт поліцаїв у дворі, коло ґанку. Холодок так і поповз поза спиною, вона судомно затиснула автомат, готова щомиті висмикнути й стріляти, тим більше що й Хоменко взяв автомат, поклав на коліна. Неля ще раз глянула на нього запитливо й трохи розгублено, але обличчя Хоменкове знову було застигло-нудьгуюче, якесь мов аж сонне.

— Хлопці, а йдіть-но сюди! — гукнув він до поліцаїв, і коли ті підійшли — оточили підводу, спитав: — Як нам до Крутоярів добратися: сюдою чи тудою?

— А ви хто такі будете? — поцікавився один з поліцаїв.

— А тобі що, повилазило? — запитав сердито Хоменко.— Сам не бачиш?

— Та бачу,— зніяковів той.

— А бачиш, то чого допитуєшся? Начальника свого спитаєш. То куди, хлопці, на Крутояри?

Поліцаї, перебиваючи один одного, стали показувати.

— Ага, знацця, праворуч. То бувайте здорові! — І до Пекельного, що сидів з таким видом, наче йому було все байдужісінько: — Паняй, чого задрімав!

— Ну, я бачу, з вами не знудьгуєшся! — сказав Микола Петрович, коли вони вибралися з села.

Хоменко лише плечима стенув. А що ж тут такого! — говорив увесь його вид, навмисне простецьке обличчя. Лише очі його й зраджували: глибоко-глибоко, десь аж при самому денці, стрибали бісенята лукаві.

Лишивши поза;гу село, зупинилися. Треба нагодувати коней та й самим поїсти, бо сьогодні навряд чи доберуться до хутора. Та й хто його зна, що їх чекає попереду.

— А коли як слід поїсти, то й помирать веселіше! — сказав Хоменко супутникам.

— Кудись подалі зашиємося? — спитав його лікар.

— Навіщо? — здивувався Хоменко.— Кого нам боятися? Партизанів катма, а свій брат поліцай нас не зачепить.

Та й вибрав зеленесенький виярок біля самої дороги, де перед війною був стан польовий, не інакше: стояла напівзруй-нована кошара, ребрами оголеними світячи, ще й невеликий ставочок поблискував, обсаджений молоденькими вербами.

— Овець тримали,— сказав Хоменко, злазячи з воза. Довкола і справді все було всіяно овечими буруб'яшками,

земля ж утоптана гостренькими копитцями. Неля попросила Корнія під'їхати до ставка, у ріденьку тінь. Хоменко ж тим часом виламав із стіни кошари два патики з рогульками, загострив їх, зачистив, забив акуратно у землю, приніс од воза відро, приміряв, чи добре висітиме,— наче тут і було! І поки Микола Петрович та Неля возилися з пораненим, перебинтовуючи його та зручніше умощуючи, поки Корній розпрягав коней та пускав на пашу, Хоменко встиг і дровець наламати, і набрати води, й засипати, й укинути все, що для кандьору належалось,— і вже клекотить, булькотить, парує, на веселому вогникові варячись, а Хоменко, урочистий, як Бог під час створення світу, помішує вариво дерев'яною ложкою.

— Скоро буде готове,— задер вусате обличчя до Нелі, яка саме підійшла.— Накривай, дочко, на стіл.

♦Стіл" був накритий недалеко од воза, теж під вербою, щоб на сонці не смажитись: брезентина, а на ній накраяний хліб і дві ложки: одна Нелина, алюмінієва, з короткою ручкою, а друга Корнія — не до кожного рота і влізе, та ще й із такою ручкою довгою, що й із-за чужої спини дістанеш. У Миколи Петровича ложки не було, в армії про те дбав, мабуть, вістовий, і він знічено одсовував ложку Хоменка: "Та ви їжте, я потім",— аж поки Неля здогадалася принести кухоль: кандьор же не дуже густий, так що можна і з кухля.

їли, аж за вухами лящало: давно не куштували вареної страви.

— Після такого кандьору й подрімати не гріх.

Корній одвалився од столу, ліг догори черевом. Неля узяла порожнє відро, кухоль, ложки, спустилася до води. А Хоменко і лікар заходилися лаштувати цигарки. Після безсонної ночі й учорашнього сум'ятливого дня їх теж хилило на сон, аж очі злипалися, але вони щосили боролися з ним, з перебільшеною увагою натрушуючи тютюн у папір. Натрусили, послинили, і в Хоменка вийшла цигарка як лялечка — і крихти не випаде, в лікаря ж не цигарка, чортзна-що: одразу видно було, що людина цигарками фабричними збалувана. В Хоменка аж долоні засвербіли: взяти й поправити, бо в усьому любив лад, але передумав: ще чого доброго образиться! Натомість викотив з багаття жарину, підхопив на долоню з такою залізною шкірою, що її не брав і вогонь, дав спершу прикурити лікареві, а тоді вже сам затягнувся димком, очі солодко мружачи, пустив кільця прямо в небо, блакитне, безжурне і таке тихе та мирне, наче війни й не було. Та й самому йому про війну не хотілося й думати: кат із нею, з війною, лихий її вигадав! — а думав Хоменко про своїх, що лишилися вдома, особливо ж про Катю, старшу дочку, якій ось-ось стукне сімнадцять. А вітру того в голові — хоч позичай!.. Хоменко згадав одразу ж Ксеню, перекладачку, чи ким там вона німцям була, і як він її вчив уму-розуму, голову між колінами затиснувши... учив, долоні своєї не жаліючи" "Довго ж вона не сяде! — усміхнувся весело.— А не тягайся, бережи свою честь! — вичитував подумки, так наче дівка ота й досі стояла поруч зарюмсана.— Це ж як твоїм нещасним батькам буде про те дізнатися?..— І знову думками — до своєї дочки: — Ні, моя не така... Моя таки порядна дитина!" Думка про те, що його Катря могла б зв'язатися з німцем, була настільки нестерпною, що Хоменко, лиш би її спекатись, повернувся до лікаря:

— А що...— Та й замовкнув, бо лікар уже спав, цигарку на землю зронивши. "Отак і до пожежі недалечко... Добре ж, що на землю, а не на сіно!" Хоменко обережно підібрав цигарку, погасив об долоню, щоб не згорав марно тютюн. "Ото наморивсь, бідолашний! — Наче він, Хоменко, і не втомився.— Що ж це мої тамечки роблять? — Переборював липучу дрімоту— Важко їм там без мене... А кому зараз легко? Хіба що поліцаям та старостам. Та й ті, якщо розібратися, теж медом чуби щоднини не мажуть. Що служба собача: людей щодня за ноги кусати, а що й хазяї дуже строгі. Хіба не повісили в Колотичах старосту за те, що зерно не вберіг! А такий, кажуть, був, що німець тільки рота розтулить, а він уже біжить-спотикається: команду виконувати... І що воно за порода падлюча? На якому гнойовищі вона й розплодилася?.." Хоменко ніяк не міг зрозуміти отих поліцаїв і старост. Німців розумів, бо то ж вороги. Тут діло ясне. А ці ж своєму сусідові-кумові рушницею межи очі тичуть! І совість їх не мучить, і сплять, наче праведники. Яку ж чорну душу треба мати — на народ свій руку піднять! І де вона в них узялася, ота чорна душа?

Е-хе-хе! Закрутилося, завертілося — не розбереш, що й до чого._ Поспати .й собі, щоб потім рота не дерти.

І тільки ліг, тільки очі заплющив — Неля тихенько:

— Ви не спите?

І щось таке було в її голосі, що з Хоменка сон як змело.

— Що тобі, дочко?

В Нелі радісно губи тремтіли. І світло лилося з очей.

— Степан отямився!

— Буди лікаря! — Хоменко зірвався, не чекаючи, поки Неля добудиться лікаря, побіг до підводи.

Степан лежав, як і досі, на спині. Білий кокон бинтів, жовте обличчя. Тільки щось у ньому змінилося, в тому обличчі,— воно вже не було непорушне й застигле, як у мерця, воно здригалось, посмикувалося, а з темних проваль, з моторошних чорних западин жагуче і гаряче блищали очі. І коли Хоменко підійшов, коли нахилився над ним, очі ворухнулись, здригнулися, і чорні, болісно розширені зіниці повільно попливли в його бік. Так повільно, наче Степан їх підштовхував. Ось вони смикнулися, стрілися з очима Хоменка, прикипіли — поранений наче хапався щосили за Хоменків погляд, видираючись із страждання, із небуття, що підступало, навалювалось, одсікало його від усього живого. І Хоменко, не знаючи, що йому зробити, що віддати, аби погляд оцей не погас, не зачахнув, схилився ще нижче й аж руки простер над пораненим...

Потім вони знову котили дорогою, і Хоменко думками був на хуторі, він уже непокоївся тим, що їх там чекає, хоч до хутора ще треба добратися, а в дорозі могло статися все.-Хоменко не знав, скільки їм доведеться пробути на хуторі, може, тиждень, а може, й місяць чи й більше і за цей час Ганжа та Світличний посадять-таки усіх партизанів на коней, і навчать триматися в сідлах, а не падати додолу мішками.

І ось він — перший кінний партизанський загін, що народивсь на Полтавщині, на її неозорих степах, де тільки швидкість і виручить, де — сьогодні тут, а завтра вже там, за сто, а то й більше кілометрів. Ось він, кінний партизанський загін, вирушає на першу бойову операцію. Риссю, риссю вилітають коні з невеликого гаю, Іде вони днювали, вилітають у простір, повитий сизими сутінками, що гуснуть на очах, а небо вже засівається перлими зорями Риссю, риссю, по чотири у ряд, стремено в стремено, лікоть до ліктя. Риссю, риссю — прямо у степ, де лиш тріскіт бадилля, лиш тупіт копит, лише вітер темний в обличчя, і нікого ні справа, ні зліва, тільки іноді блимне вовчим вогником десь аж при обрії, блимне і згасне, ховаючись, вікно не вікно, село не село,— спробуй здогадайся! Риссю, риссю — до невеликої станції, що причаїлася посеред степу, тримаючись за дві нитки чавунні, щоб зовсім не загубитися в темряві, одна дорога простяглася до Києва, а друга — в Полтаву і на Харків. І по них чахкотять, стугонять, вицокують великі й малі ешелони,— на схід, на схід, на схід, на захід, на захід, на захід — день у день, ніч у ніч, мимо станції, обдаючи її вугільним димом і пилом: ешелони, які пролітають не зупиняючись, так, мабуть, ніколи веселим отим воякам в мишиного кольору мундирах, із засуканими рукавами по лікті; а які й зупиняться — напитись води, і тоді паровози вщчахкуються, мов загнані коні, аж боками залізними поводячи, і похмурі машиністи, біля яких обов'язково — солдат з автоматом, простягають не дивлячись руку за жезлом.