Біль і гнів - Дімаров Анатолій

І хоч Ганжа був упевнений, що німці будуть їхати тільки дорогою, нікуди не звернуть, аж поки наткнуться на своїх, на побитих, він насамперед подумав про партизанів, які спали.

— Біжи вниз, піднімай усіх! — наказав партизанові, який його розбудив.— Стривай! — Бо той уже рвонув донизу— Не кричи, не лякай — тихенько буди. І щоб ніхто не здумав цигарку палити.

Глянув у бік конезаводу — там глухо і темно. І знов*у — тривожна думка про Світличного, який мав повертатися цією ж дорогою: не зіткнувся б із німцями! Згадав про Андрія й Ашота, отам, при дорозі, спитав того, що лишився:

— Те місце, де ми звернули з дороги, знайдеш?

— Знайду, як не знайти.

— Тоді біжи й скажи хлопцям, щоб стріляти не здумали. Діждетесь командира — й назад. Зрозумів?

— Зрозумів!

— Давай Та глядіть, обережніше. Щоб німці вас не помітили." Лишився один, та ненадовго: позаду розлігся тупіт і тріск,

кілька постатей бігло до нього. Зупинились, захекані

— Чого бігли? — Ганжа невдоволено.

— Так німці ж!

— То й що?.. Німців не бачили? — Ганжа більше за все боявся, щоб не зчинилася паніка.— І ти прибіг? — Упізнав Вітьку— Вертайся назад, попередь, щоб ні звуку... І хлопців з десяток, з двома кулеметами, до мене пришли.

— Я сам приведу.

— Ні, ти там командуй. Упряжіть коней у підводу і щоб ні з місця. Хіба що почнемо стріляти. Тоді коней з підводою женіть униз балкою, а решту — до мене. Хоч я не думаю, щоб вони сюди завернули,— до конезаводу попруть.

Вітька побіг вниз, решті Ганжа наказав залягти. Строго-настрого попередив, щоб без його команди не сміли й ворухнутися. Хоч що б там сталося...

Машини наближалися. Рухливі яскраві снопи рвали темряву, металися праворуч, ліворуч, дорогу намацуючи, і вже чутно було тонке комарине гудіння, що дужчало й дужчало,'ставало все басовитішим. "Одна, дві, три,— став рахувати Ганжа машини, що виривалися саме на узвишшя,— чотири, п'ять, шість. Шість машин, по тридцять, не менше, в кожній солдатів: весь гарнізон, мабуть, оголили... От коли б по райцентрові вдарити!" І тут чи не вперше пожалкував, що вони не на конях поки що. Навпростець же кілометрів п'ятнадцять, не більше. Поки німці повернулися б, вони там похазяйнували б уволю.

Ну та гаразд, наше од нас не втече. Тут лише б Світличного швидше діждатися. Та й рушити одразу ж із цього місця непевного, бо німці неодмінно завтра стануть сліди їхні нанюхувати...

А машини все ближче й ближче. Спалахують фарами, натужно гудуть.

"Хоч би там хлопці не зірвались — не стрельнули! Треба було б самому до них!" Але вже не встигне добігти.

Ганжа аж кулаки стиснув, вдивляючись. Ось вони близько зовсім... ось навпроти... "Хлопці, не рухайтесь!.. Хлопці, замріть!.." Ось проїхали мимо — засвітили вогниками.

Пронесло!

Витирає змокріле чоло, а партизани, які лежали в цепу, стали зводитись, підходити до нього, перегукуючись збуджено.

— Ех, оце б ударити!

— Ударити!.. Він тебе б ударив!.. Бачив, скільки машин?

— А кулемети навіщо?

— Дуже ти настріляєш, нічого не бачачи?

— Так і він же не бачитиме!

— А цитьте! — зупинив їх Ганжа: здалося йому, що віддалений гул раптом ущух. Так і є: нічого не чути. Тільки понад далекою балкою, куди машини скотилися, металися вогники.

♦Зупинились, чи що?"

І тільки подумав, як там, над невидимим звідси байраком, прошиваючи темряву, схрещуючись і навсібіч розходячись, ПОПЛИВЛИ різнобарвні вогні. Степ наче зітхнув — докотив до них рясну стрілянину. Вона все дужчала й дужчала, німці наче зовсім впали у шал, посилаючи черги за чергами, вже усе небо над ними було прошите слідами трасуючих куль, та ось стрілянина так само раптово .вщухла, як і почалася, лише ракети все злітали й злітали в повітря.

— По кому це вени?

— А біс їх знає!

Ганжа все з більшою тривогою думав про Світличного: йому вже здавалося, що то Федір зіткнувся з німцями. Хоч важко було допустити, що Федір отак здуру попер на вогні, на машини. Прислухався, вдивлявся у темряву — напружено, до болю в очах: от-от залунає тупіт копит, з'являться високі, на конях, постаті. Але попереду було тихо й порожньо, і Ганжа, не в спромозі більше стояти й чекати, спустився донизу, у табір.

А там шум, метушня, приглушені вигуки: Світличний із своєю братвою!

— Звідки взялися? — Аж голос затремтів од радості: аби міг, обійняв би оцього чорта вусатого!

— А звідти,— махнув у протилежний од дороги бік Світличний.— Шпарили навпростець... Та годі тобі приглядатися — приймай лишень гостя! — Бо перед Світличним, на холку жеребцеві навалюючись, темніла ще одна постать, щось біле в руці правій тримаючи. Придивився Ганжа: милиця. І нога права по коліно обрубана.

— Поможи чоловікові злізти!

— Дякую, я вже якось сам.— Але десяток рук простягнулось до лікаря: підхопили, зняли, на землю обережно поставили, милиці подали, ще й під лікті підтримали.

— Сумку тримайте!

Світличний подав лікарську сумку, що пахла йодом і ще чимось їдким, і зіскочив на землю.

— Благополучно доїхали? — спитав Ганжа лікаря: приглядався до нього, але, крім невиразної плями обличчя, нічого не бачив.

— Благополучно, якщо не вважати, що ледь другої ноги не позбувся! — відповів весело лікар.— У товариша Світличного не кінь, а тигряка осідланий.— І одразу ж, тон жартівливий збавляючи, поцікавився: — Так де ваш поранений?

— Зараз буде.— Ганжа вже послав за підводою. А про себе подумав, що лікареві потрібне світло, та ще й добре.— Ану, хлопці, годі витрішки їсти: збирайте сухий бур'ян. Глянув у той бік, звідки нещодавно стрілянина доносилася: там було темно і тихо. Німці чи то поїхали далі, чи заглушили машини.— Ану, в кого є плащі,— тягніть усі до одного!

Поки збирали бур'ян, поки шукали плащі, підкотила підвода. Ганжа наказав розпрягти коней, щоб не смикнули ненароком, розставив довкола партизанів з плащами.

— Піднімайте, хлопці, вище, щоб не так видно було... А ви лаштуйте віхтів побільше. Скажете, коли палити,— це вже до лікаря.

— Вже можна.— Лікар стояв біля Степана і, спершись на милиці, оддирав білі бинти. Високо підняті плечі його нагадували крила підбитого птаха, але руки орудували вправно і вміло. І Ганжа, і Світличний, і Неля, й усі партизани одразу ж повірили, що лікар врятує Степана, що Степан житиме.

— Давай! — Ганжа узяв кимось поданий віхоть, підніс запальничку. Вогонь запалав весело і ясно, вихоплюючи з темряви пораненого, який так і не приходив до тями, лікаря, що погойдувався на милицях, високо підняті, зімкнені щільно плащі, застиглі обличчя партизанів.

— Підведіть його,— скомандував лікар.— Обережніше... Так.. так.. Досить... Отак і держіть.— Степан уже сидів, підтримуваний добрим десятком рук, а Неля тримала йому голову, щоб не падала донизу. В грудях пораненого клекотіло і булькало, тонка кривава цівка потекла йому з рота — на підборіддя.

— Та витріть же хтось! — прошепотіла Неля, й обличчя її болісно пересмикнулося.

— Нічого, нічого, все буде гаразд,— примовляв лікар тим часом.— Потерпіть, молодий чоловіче, зараз полегшає,— наче Степан міг його чути.— Ось ми вас звільнимо, обробимо рани, перев'яжемо...— Він гомонів і гомонів не вмовкаючи, а бинти моторошно тріщали, наче він не шматки поруділої, на короб затверділої марлі оддирав од грудей,— дер Степанову шкіру.— Ось іще трохи. Іще. Так... так...— Останній бинт смикав обережніше, не так різко,— в неспокійно-миготливому світлі зблиснула шкіра, засвітилася оголено: важкий канудливий дух поплив над возом.— Спирт! Вату! — скомандував лікар, і це був зовсім уже інший голос: нетерплячий, вимогливий. Світличний, який тримав сумку й літрову баклагу зі спиртом, дістав поспіхом вату, подав алюмінієву посудину.

Обтерши груди, вкриті затверділою шкаралущею крові, обробивши рани, щедро йодом змастивши, лікар став швидко бинтувати Степана. Обмотав, зав'язав, наказав опустити.

— Житиме? — запитав Ганжа. Встиг роздивитися обличчя лікаря. Молоде ще, а якесь аж одутле. І мішки під очима. Ясно, від чого: отаке перенести! — глянув на милиці.

— Будемо надіятись,— відгіовів йому лікар.— Організм молодий, хлопець здоровий... От тільки возити його зараз не можна ніяк...— Він уже ховав до сумки вату, бинти, баклагу зі спиртом ("Одного збагнути не можу,— скаже пізніше Світличний Ганжі.— І як кістку сам собі одпиляв та почистив, і рану сам собі перев'язував — це ще якось можна збагнути... А от що спирт не випив — зберіг,— оцього ніяк не збагну!" — "А ти із чого почав би, аби тебе отак шматонуло?" — спитав лукаво Ганжа. "Та звісно ж, із спирту!" — "От через це ти й не лікар").— Йому зараз спокій потрібний.— Ганжа з Світличним переглянулись і без слів зрозуміли один одного: хутір!

— А ви з ним побудете, лікарю? — спитав благально Ганжа.— Поки він хоч трохи оклигає.

Лікар поклав сумку на підводу, потер обличчя долонями, наче вмивався чи втому стирав, очі ж його блиснули лукаво і весело:

— А чого б я ото їхав до вас? Тепер, хочете-не-хочете, приймайте в загін!

Ну, хлопець! Ну, молодець!

— Як же вас хоч величати?

— Майор медичної служби Зарудько! — Глянув на ногу обрубану, сумно додав: — Колишній майор. А тепер — просто Микола Петрович.

— Нічого, Миколо Петровичу, ось дістанемо ліки — такий шпиталь розгорнемо, що куди тим санбатам!

— Медикаментів трохи є — були б ваші рани,— усміхнувся лікар. І розповів, як посилав у степ хлопчаків підбирати усе, що від розгромленого санбату лишилося. По людях і сховане.

— Заберемо, скажіть лише, в кого,— пообіцяв Світличний— А шпиталь наш на одному хуторі буде. Виділимо вам двох партизанів, щоб не так страшно було, і рушайте собі потихеньку— Світличний обернувся, пошукав поглядом, хоч навряд чи й міг когось побачити в темряві, гукнув: — Хоменко!

— Ось я!

— Поїдете з ними. За старшого.

— А Пекельний?

— Та й Пекельний. Він дорогу вже знає, то й буде за їздового... Ну, а там уже самі дивіться...

— Та не здумайте з поліцаями зв'язуватись! — попередив Ганжа.

АНАТОМИ ДЇМАРОВ

— А як чорти принесуть?

— Принесуть, то відбріхуйтесь. У вас же на лобі не написано, що ви — партизани. Скажете в разі чого, що в прийми пристали."

— Оце,— почухав Хоменко потилицю,— партизаном уже був, а теперечки доведеться і в приймаки записатись" То скільки на тім хуторі сидіти?

— Скільки треба, стільки й сидітимете,— відповів Світличний.