Біль і гнів - Дімаров Анатолій

.

Васильович звівся був за пляшкою, що стояла бозна-відколи у закуткові, але Ганжа зупинив: не треба. Не час... Хай як німців потуримо...

— А чи потуримо ж? — не втримався Васильович.

— Потуримо! — Обличчя Ганжі одразу ж стало нещадне й тверде.— Будуть ще німці тікати — штани губити!

— Дай Боже, дай Боже!

Ганжа глянув на Приходька, усміхнувся:

— Відколи це ти став богомільним? Може, й до церкви ходиш?

— Ходив би; аби була,— мовив Васильович.— На цій проклятій посаді не те що Богові, чортові свічки будеш ставити!

— Ну, посада як посада,— заперечив Ганжа.— Як-не-як, а начальство ж.. Та й у німців, гляди, уТіошані...

— Еге, в пошані: так зашморгом у очі й світять.

— Ви спитайте, коли він по-людському спав! — втрутилась Данилівна. Подавши на стіл, вона сіла навпроти Ганжі, жалісливо дивилася, як він їсть.— У нього душа уже вигоріла!

— Нічого: проженемо німця, отоді уже й виспимось.— Ганжа поклав ложку, одсунув порожню тарілку— Оце спасибі: давненько борщу не куштував!

— Дайте я ще підсиплю!

— Дякую, наївся отак! — витер долонею вуса, пильно на господарів глянув: — Розказуйте краще, як вам тут живеться.

— Що ж тут розказувати,— скрушно Васильович: досі радісне обличчя його якось аж померкло.— Новини-то є, тільки чорт їм радий! Придушили нас визволителі — дихнути не дають!

— Гайдук ще тут?

— Та тут же... Набрав поліцаїв з району — бандит на бандитові

— А ви що хотіли: щоб вони були янголами?

— А тут іще маєток,— продовжував скаржитись Васильович,— не мали поміщика — діждалися радості! Мало того, що у полі, так іще й там: хоч умри, а Ьоби! На панщині, мабуть, і то легше було.

— Скоро новосілля? — поцікавився Ганжа: знав, мабуть, і про той панський палац.

— Збиралися ще восени, а тепер на пізніше перенесли. Що не так усе робиться, як того німцям хочеться, а що й погода... То, мабуть, десь по Різдву— Й одразу ж згадав про Євгена, останню розмову з племінником, додав: — Як хлопці не спалять...

— Що за хлопці?.. Які? — аж смикнувся Ганжа.

— Та є тут у нас...— І розповів усе, що знав, про Євгена. Не забув навіть того, як одраяв червоний прапор вивішувати — Гайдукові новий козир давати. Було ж із листівкою — замалим не добрався. Добре, що в німої той же почерк, що і в її померлого брата. А докопався б — не одна голова покотилася б.~

— А з приймачем що там у них?

— Лампи якоїсь не можуть дістати. Грицько он до Харкова їздив.

— Ну, бачу, новин тут у вас...— аж усміхнувся Ганжа.— Ти запиши, яка лампа,— спробуємо дістати. Хай хлопці слухають та й людей не забувають при цьому. Тільки щоб поліцайні до рук не попалися.

— Отож-то й воно,— похитав головою Васильович.— Молоді та гарячі.

— А ми з тобою навіщо?.. Вдруге навідаюся, зроби так щоб я з Євгеном зустрівся. Поговорити буде про що. А поки що вітай, як побачиш.

— Та я зранку до нього зайду,— пообіцяв Васильович. І, повагавшись, запитав про те, основне, про що весь оцей час думав: — Скажи, Василю... Тільки правду кажи: як там наші?

— Наші? — перепитав Ганжа Приходька. Перепитав і насупився.— Радісного мало поки що: до Сталінграда німці дійшли. І Кубань підім'яли під себе. Хоч їх зупинили.

— Що ж воно буде?

— Що буде? Буде те, що минулої зими вже було! Під Москвою... А може, й більше.— Ганжа звів погляд, і такою вірою, запеченою, вистражданою, дихнули його чорні очі, що Приходькові аж ударило в груди.— Буде, Миколо! Нашим лишилось одне: або німцеві хребет зламати, або самим... Відступати вже нікуди...

— А нікуди,— погодився Васильович.— Недарма Гайдук нахваляється: доженемо до Уралу — кінець більшовикам!

— Хай нахваляється: його таке діло собаче — брехати, як німці накажуть. А ви теж не мовчіть. Зараз найголовніше, щоб люди віри не втратили... Ганжа знову заходився лаштувати цигарку, а закуривши, спитав

— Часто буваєш у районі?

— Та доводиться іноді.

— Як будеш, приглядайся, де німці стоять. Добре, аби іще й замальовував. Пам'ять пам'яттю, а на папері надійніше. Особливо до станції приглянься. І де в них які склади...

Васильович не спитав навіщо, хоч одразу ж подумав: напасти, не інакше, збираються! Невже ж у них така сила? Аж повеселішав. Пообіцяв зробити усе, що зможе.

— Коли тепер ждати?

— Як будемо поблизу, так і заскочу,— відповів Ганжа.— Та й лампу ж треба завезти Євгенові. Передай, хай не зариваються: береженого, як то кажуть, і Бог береже...

Невдовзі й звівся: треба йти. Данилівні сказав на прощання:

— Ото — ледь не забув: вітає вас квартирантка.

— Олексіївна?! Та де ж вона, Господи?! — так і кинулася до нього Данилівна.

— В добрих людей.

— А ми уже не знали, що й думати. То заждіть же, я Івасеві хоч гостинця якого передам.

— Ото, стара,— зупинив її Васильович,— їм тільки й роботи, що твої гостинці розвозити!

— Іншим разом, Данилівно.— Ганжа уже надівав чорний плащ, що торохкотів, як залізний.— Бо зараз ми не в той край ідемо.

— Та чи вони ж хоч здорові?

— Здорові, здорові... Ну, бувайте поки що! Не проводь! — до Васильовича, що кинувся був за піджаком.— Сам дорогу знайду._

' Вийшов з хати, пірнув у темряву. Захлюпотіло, затупотіло, наче якісь голоси залунали. Але як не вдивлявся Васильович, до холодної шибки припавши, так і не побачив нікого. Скільки ж їх було? Прислухався: тихо неначе. Аж тоді одірвався од шибки.

В хаті темно (лампу вони погасили одразу, як тільки Ганжа вийшов надвір), темно і тихо, біліє тільки непорушна постать дружини.

— Оце аж на душі розгодинилося — похвалився дружині.

— Гарний він чоловік,— озвалась Данилівна.— Бач, заїхав, не полінувався, а могли ж і встрелити.

— Ну ти й скажеш: устрелити! — аж розсердився Васильович.— Бачила, який у нього автомат! Та ще й хлопці надворі-Та вони од тих шмаркачів і мокрого місця не полишили б!

— Старий, а як ти гадаєш: наші повернуться?

— Повернуться: де ж їм подітися, коли їх отака дівка, як ти, жде не діждеться!

— Це ж і Василько десь там воює,— зітхає Данилівна. "Якщо ще живий!" — ледь не ляпнув Васильович, та вчасно

прикусив язика. Аж сам себе вилаяв подумки. А вголос сказав:

— Та воює ж... Як не воювати — воює...

— Мені хоч раз би його приголубити, а тоді вже й померти.

— Ну, ти й мене ще переживеш! Спи уже — покійниця! — хоч знав: не засне. Та й самого не брав сон: після отакого заснути! Покрутивсь, повертівся — звівся тихенько.

— Ти куди?

— Та надвір...

Взувся, накинув піджак, одчинив двері сінешні. В обличчя так і вдарило сирістю, надворі лило й хлюпотіло, і Васильович одразу ж подумав про Ганжу, про хлопців, які з ним приїжджали,— як ото їм по дощі такому! Ступив за поріг й аж зіщулився: бризнуло за шию, хлюпонуло на голову. "Оце ллє — мов прорвалося!" Ледь не ступив у баюру: залило увесь двір, а на вулиці робилося таке, що ні пройти, ні проїхати: сусідський хлопець перебігав учора дорогу та й загруз — ні сюди ні туди. "А вони ж по ріллі",— знову про партизанів подумав, але думка ця не була безнадійна й похмура, схожа на нещодавні думки, а тепла і радісна, бо над усім цим: і дощем, і болотом, і нудною сіренькою темрявою, над тривожним: "Як вони там, серед розкислого поля?" — тремтіло й світилося зайчиком сонячним: а Ганжа таки живий! Живий! І Васильович, повернувшись у сіни та обтрушуючи мокрий піджак, так і не зміг зігнати з обличчя щасливого усміху.

З тим же радісним настроєм він проснувся уранці, і по хазяйству наспіх попорався, й поснідав, а потім пішов до управи.

Дощ пересіявся, хоч, мабуть, ненадовго. Холодний, пронизливий вітер гнав низькі хмари, вівсюжив свинцеву воду в баюрах, все довкола аж порозбухало, вологою насичене, й на темних тинах, мимо яких проходив Васильович, густо тремтіли каламутні краплини. Дерева стояли сумно оголені, солом'яні дахи на хатах геть почорніли, а дими, що витікали з бовдурів, скочувались важко донизу. Під ногами чавкотіло й роз'їжджалося, грязюка важко налипала на чоботи. Васильович одразу ж подумав, як ото буде людям добиратися до маєтку, бо Гайдук іще вчора скомандував: дощ не дощ, а щоб сьогодні всі були на роботі,— й поліцаї ще вчора обгавкували кожен двір, і комірник метушився у службовій запопадливості: "Аякже, аякже німці — вони порядочок люблять! Так що ви той: виходьте усі!" Тож жінки наспіх доварювали, яка на що спромоглася, бо от-от закалатає, задзвонить уїдливо рейка, що її Гайдук наказав принести з колгоспного двору та й повісити біля управи,— лупив щоразу Пантьоша металевим калатаном, що його теж підібрали там же, і маленьке обличчя його щоразу ставало натхненне й щасливе. Дзвонив, поки Гоша вискакував із управи та й виривав, лаючись, оте калатало з Пантьошиних рук— "Ти шьо, поглушити нас хочеш?"

А люди, зачувши металевий той зойк, похапцем вискакували з хат, бігли до управи: там уже стояв коло ґанку Гайдук, нетерпляче поглядав на годинника. Зійдуться стрілки на восьмій — махне рукою, і Гоша, Миша й Пантьоша, які стоять біля нього, по-собачому заглядаючи в очі, вибіжать назустріч отим, що припізнилися, та кийками, кийками — по зігнутих спинах.

— Шнель, шнель, сім'я собаче!

Я вдоху Погрібну так уцілили — тиждень одлежувалась. Тож люди і квапляться: добігти, поки Гайдук рукою не махнув."

I тільки Васильович подумав, що сьогодні, може, ще й не поженуть людей на роботу, як біля управи зойкнула-заплакала рейка, і металевий той звук покотивсь над селом. "А бодай тобі й руки повсихали!" — аж здригнувся Васильович, бо ніяк не міг звикнути до болісного голосіння заліза Він пішов швидше, хоч йому й не грозив дубовий кийок Люди бігли з усіх кінців до управи, обганяючи його. Одні вітали пана старосту, інші, особливо молодші, вдавали, що не помітили, але навіть це не гасило того теплого вогника, що горів у нього в грудях: він саме думав про те, як зайде сьогодні увечері до племінника і розповість йому про Ганжу.

— Запізнюємося, пане старосто, запізнюємося! — показав йому Гайдук на годинника: був у такому ж чорному плащі німецькому, як і Ганжа, і в такому ж кашкеті, тільки з-під полакованого, над самими бровами навислого дашка холодно й строго дивилися ненависні Васильовичу очі, а по праву руку, з кийками в руках, стоялиі Гоша, Миша й Пантьоша. Васильович відповів, що забарився, бо дружина захворіла, а про себе подумав: "Знав би ти, чого забарився!" І не стримавсь, мабуть, од усміху, бо Гайдук запитав підозріло:

— Та чого це ви радуєтесь?

— Чого б це я радувався! — стенув плечима Васильович і примусив своє обличчя насупитись.

Отак він і стояв, по ліву руку Гайдукову, поряд з комірником, одділений од людей смугою відчуження, що її проклало село поміж собою і новою владою...