Плянета Ді-Пі - Самчук Улас
Отже, Перший з’їзд журналістів у днях 2 й 3-го ц.м. за нами. Новий Ульм, з його "Райнгард Казерне", запишеться в аннали історії нашого скитальства, як те місце, де це сворідне дійство відбулося. Яким пером його описати, яким словом його розказати? Уявім собі арену, а на арені левів, гладіаторів, матадорів, биків і це може нагадувати цей Перший з’їзд українських журналістів. Присутніх понад вісімдесят прізвищ цього звання, плюс ще стільки гостей, між якими бачимо чимало знаних імен нашого політично-громадського світу. Головував Юліян Ревай і на початку здавалося, що це підприємство розвалиться з першої її години. Зарвались у смертельнім двобою "демократи" і "не демократи", тобто прихильники контрольованої преси з їх речником Зеноном Пеленським. Ухвалено порядок денний, читалось реферати, провадилось дискусію, але по суті все це зводилось до партійних зударень тих двох антагоністів.
Справа бо в тому, що в таборах завелась вперта пошесть "опановання терену". Це значило – підпорядковання керівництва української спільноти одній політичній групі і перед в цьому вели, розуміється, найенергійніші, наймілітарніші молоді люди з-під стягу Степана Бандери, які наподоблювали тактику режимів мейд ін Кремль, або Палаццо де Венеція з філософією Д. Донцова і практикою Леніна. Ця філософія і ця практика їм сприяла. І ніяке диво. У наших політичних масах, не було багато віри в демократію типу Керенського, або соціялізм типу Винниченка. Вражали тріюмфи Сталіна, реторика Муссоліні, господарка Гітлера. Ідеалом було знайти вихід з нашої отаманії і єдиним проти цього рятунком мала бути "сильна рука Богом-даного стерника", за словами Ольжича. В популярній мові – диктатура. Демократія Европи Заходу, або Америки Півночі, з нашим не контрольованим темпераментом, вважалась утопією.
Отже диктатура. В таборових управах, поліційних формаціях, господарських установах. Але наскільки цим людям досить легко було підпорядкувати маси, настільки не легко було з інтелегенцією… Особливо певного інтелектуального рівня. В їх організаційних рядах не було, або майже не було, науковців, письменників і також журналістів. Тактика їх вимагала – мати на чолі кожної організації "свою людину", не конче "організовану", але таку, яка б була схильна виконувати їх волю. У пресі, театрі, наукових інституціях, організаціях літератури. І їм це до певної міри щастило. Вони могли мати зі собою Блавацького, Косача, Маланюка. Вони робили особливі зусилля приєднати інтелектуалів "зі сходу", що їм також щастило. Робились натиски на МУР і тепер, з особливою вирвою, робились намагання підпорядкувати організацію журналістів.
Але як? Більшість, велика більшість, членства з цим не годилося. Від голови з’їзду Ревая, ген аж до таких стовпів журналістики, як Степан Баран чи Василь Мудрий, всі вони для такого не надавалися. Велика маса "східняків" на чолі з Багряним, були проти. Великий комбінатор таких затій, Зенон Пеленський, який мав велику практику партійного жонглювання ще зі Львова, тут не міг дати ради. Кожна його пропозиція, кожний маневр провалювались більшістю голосів. Робилось обструкції, затягання, сортування голосуючих – дарма. І в наслідку, майже розвал. Я мав формальне запрошення, як голова МУРу і особисто, як журналіст, моя доповідь стояла в програмі з’їзду, але мій виступ весь час відтягався. Виринали все нові і нові "важливі справи", ставились все нові і нові пропозиції, аж поки нарешті голова з’їзду не обірвав тих "формальних" і не формальних внесків і покликав мене до слова.
Мій реферат був своєрідною бомбою. Замість всіляких "завдань нашої преси" – враз філософія. Щось, що відводить гарячі голови вбік під освіжаючий подув вітру з дальших просторів світу.
"Кожний, хто прожив свідомо останні три десятиліття нашої епохи, кожний, що думав над прожитим, кожний, що намагався збагнути основну суть баченого й пережитого, – той кожний, безумовно, зупинявся над питанням, що властиво наш час є, чого він від нас хоче, якими законами він керується"… – почалась моя реторика.
Робився аналіз минулого, розчаровання сподівань, жертви і втрати… Говорилось про закон рівноваги добра і зла, плюса й мінуса, гарячого й холодного, світла і темноти. Про захоплення крайностями. Робились порівняння нас і інших народів і нарешті перейдено до стисло нашого, конкретного:
"Життьова практика каже, що в часи, коли ми були самі собою і між собою, коли треба було шукати не так компромісу, як просто змоги жити, тоді ми проявляли вийнятково багато безкомпромісовости. Можливо звідсіль і походить те чуже слово анархія. Анархія це брак волі до компромісу. Історія нашої вольности козацької багатюща прикладами розбрату, якого ми сьогодні живущі ніяк не годні збагнути…
Чому не змогли знайти порозуміння Мазепа та його полковники, чому бунт Пушкаря проти Виговського. Знаємо, що були для цього певні причини, але також знаємо, що вони нас, тепер живучих, не переконують… Чому вони це робили? Щоб відповісти на це питання, мусимо наперед відповісти, чому ми робимо це тепер? Сьогодні маємо цілком подібні клопоти і чому ми їх не рішаємо розумно? Знаємо історію, знаємо її вади, чому не маємо відваги знати сучасність і бачити її вади…"
Далі аналіз большевизму, його тактика, практика і чи це нам підходить.
"Наше місце не з большевиками і не з їх методами. Наше місце проти большевиків. Тут починається та межа, де необхідно бути безкомпромісовими і тут той початок, що вимагає найбільшого компромісу між нами, у нашій хаті, між нашими людьми, щоб виконати наше безкомпромісове завдання проти"…
"Щоб виправдати наші наміри, вдаємося до перестарілих засобів закладання політичних партій. Може воно десь і колись мало виправдання, але як же з нами тут? У цих таборах? Тому, що не зовсім собі довіряємо, закладаємо партії, не одну, а багато, множимо їх, розриваємо себе на шматки. Все, що розірване, не здатне до вжитку. Розірване, розшматоване суспільство не виключається з цього правила. Від прадавна знана примовка – "дівіде ет імпера". Коли когось хочуть упокорити – ділять, множать гурти, протилежності, щоб даний об’єкт зборював сам себе власними силами…"
"Коли беремо нашу політику, вихід не в партіях і взагалі, ми всі вже, мабуть, вичули, що партії, як такі, з їх вивітреними мундурами, з їх переграними мотивами, з їх оклепаними гаслами, поволі переходять до музейного реквізиту…"
"Ви напевно вже маєте готову думку: ну, що ж тоді, ми, як живі, темпераментні люди, вроджені для політики, маємо робити? Як не робити свої партії, то хіба йти в найми до чужих? Тих, що вже існують… Коли б ви хотіли дійсно чути нашу думку, я б з приємністю сказав – так. В крайньому випадку в найми. Але навіщо найми. Маємо на це переконливіші аргументи… Скажемо – є ще ліпший вихід з положення. Хочемо дерзнути на вислів, що нам потрібно не так партій з їх вивітреними ідеологіями, як мудрих, синтетично думаючих людей. Наш час, чи краще сказати, наша епоха, вимагає, а в майбутньому буде ще більше вимагати, людей синтези. Людей, які вмітимуть думати збірними середньо-аритметичними поняттями.
Цим не хочемо ніяк вибити з рук Донцова, чи Драгоманова аргументів, що тільки велика, виключна воля здібна порвати німий загал до великого чину. Хай це буде так, але хай та велика, виключна воля буде ведена одним великим синтетичним успосібленим розумом і темпераментом… Прикладами до цього можуть бути дві дуже плястично закроєні постаті найновіщої історії нашого світу…
Це Віндстон Черчіл, з одного боку, і Адольф Гітлер, з другого… різнить їх не їх виключність, вони бо є такими обидва, тільки перший це виключність синтетична, другий виключність сама в собі. Черчіл думав не тільки тим, що в його голові, він черпав і вивживав так само думки інших голів, навіть чужих, навіть ворожих. Він збирав думки, їх зважував, їх ділив, їх сортував і у висліді творив свою думку…
Гітлер написав одну книгу і ціле життя її тримався. Він переконав себе, що всі круг нього "нарен", дурні, не здібні думати розумно. Він сміявся зі свого Райхстаґу, президент Рузвельт – дурень, Черчіл – вбогість. Ось клясичний приклад його думання: "Коли б я мав діло з людьми певного мірила, я б приблизно знав, що маю з ними робити… Але коли я маю діло з мілітарними ідіотами, тоді я зовсім безрадний…" Цими останніми, на його думку, були ті, що стояли проти нього за межами Німеччини, як і ті, що виповняли його генеральний штаб. Яких він не вмів, не міг і не хотів бачити, синтезувати й розуміти. І тим самим мусів згинути…"
"В політиці останнього десятиліття, ми, як політичні активісти, з неймовірною марнотратністю, зловживали цим поняттям виключної волі, збираючи цим лаври геройства, але політично, програючи мало не кожний пункт наших потягнень, доплачуючи до того величезною готівкою найдорожчого, що народ має – своєю кров’ю… Ми, чи краще наші політичні філософи, вчили нас невтомно, що якраз так є добре. Може й добре. Не будемо з ними сперечатися. Хоча по-моєму, це не добре і так не повинно бути…
Коли побиваємось над зусиллями витворення нової, достосованої до нашого часу української ідеології, то чи не було б гаразд взяти на увагу, що не тільки ми тепер, а що наші українські голови, впродовж доброго століття також про це думали і щось видумали…
Коли кожне покоління захоче починати свою історію тільки від себе, перекреслюючи все, що було зроблено нами в минулому, тоді годі щось тут порадити. Однак дозвольмо собі на хвилиночку допустити, що не тільки ми, ви, я, але також інші могли про це думати і щось доброго зробити, потрудімось це пізнати, збагнути, усвідомити і тоді побачимо, що ми не конче голий початок… Кажемо, що вони думали зле, можливо й зле, але не так аж зле, щоб там не було чогось доброго…
Висновок з цього, – треба прочитати всі книги, писаноі людьми нашої мови і кожну з них трактувати, як один розділ одної великої, збірної книги буття нашого. Потребуємо думати, як демократ, як аристократ, як революціонер, як консерватист, як соціяліст, як націоналіст одночасно. Не лякаймось такого думання. Лякаймось думати виключностями…
Наступає доба, що абсолютно вимагає думання і діяння синтезою. Це вичувають всі люди на землі, навіть найнепоправніші ексклюзивісти типу мейд ін Москау… Знаємо, що за такі слова не похвалив би нас доктор Донцов, знаємо, що не прийшли б вони до смаку Вячеславу Липинському, знаємо, що не був би зовсім контентний з цим і професор Драгоманів…
Не можемо сказати, що ми також з ними у всьому годимось, але шануємо їх, як таких, що думали й шукали, що мали неспокійний розум і гаряче серце і хочемо звести їх думання та їх слова до певної синтези, навіть коли б вони самі цього не бажали… Бо вони на це заслуговують.
