Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Переможена не вона, а ти. Бо перемога вимірюється не золотом. Мир і ряд із Царгородом зробив тебе безпечним, вдоволеним і збайдужілим до державних справ. Горе безпечним! Вони наближають торжество насилля і твою правду перетворять на гіркоту. Безпечних і байдужих одоліє той, хто живе тихо, в мирі й трудом, а не мечем, постійно множить достаток...
А Григорій все ще оповідав про свою подорож. Стрепенулась, струсила з себе задуму, коли пресвітер сказав:
— Дунайська Угрія стає християнською. Князь їхній Такшонь хрестив свого сина Гейзу і чотирьох дочок. Ромея — боїться його меча, княгине. А менша князівна дуже славна...
— Звідки знаєш?
— Я ж оповів уже... Тоді пішов я із Царгорода до Пешта. До мадярського володаря.
— Коли? — невпопад перепитує княгиня. І Григорій з досадою повторює:
— Ну, коли дали відмову в Царгороді.
— Добре зробив, отче...
— Володар мадярської країни радо віддасть нам свою дочку-красуню. За Святослава. Я домовився.
— Чому за Святослава? Він же ще малий. Гліб же...
— Григорій похитав головою.
— Гліб хоче стати ченцем, шлюбу не хоче брати. Хоче будувати у Києві монастир.
Княгиня перемінилась в обличчі. Вона це знає, та ще не втратила надії, що княжич Гліб душею повернеться до владарювання. І буде з нього великий князь-просвітник, яко болгарський Симеон... Лиш своїм мечем він зробить Слово... А Святослав — ще отроча, можна й почекати. Ось вона поговорить з Глібом.
— Як же звати мадярську князівну?
— Сфандра.
— Мудро зробив, отче, що домовився за невісту. Бачу, дбаєш про майбутність київського князя.
Пресвітер витер вологе чоло — княгиня таки дорікнула йому за минуле. Звісно, він дбав і про себе, коли відтручував від неї отого Степка Книжника, царство йому небесне. Бо той замахнувся на його святе місце, на його першість — саме він, Григорій, має стати київським митрополитом. Він! Виучень царгородських схол, охоронець князівської чести і майбуття їхніх дітей. Що ж Степко — він лише його виучень. Все життя ходив у постолах, а щойно навчився у нього письма, уже взув болгарські чоботиська...
— Княгине, час уже випросити у царгородського патріарха, щоб поставити в Києві митрополію.
Княгиня суворо глянула в лице пресвітера. Ось чого він переслідував Степка! Тепер Григорій один стає пастирем усіх християн-русів... Але правда й те, що Руси не обійтися без християнського архіпастиря.
— Я теж думаю про це, отче... Треба слати нам сольбу до патріарха. Кого послати?
— Може, нехай сам князь попросить...
— Не знаю... У князя свої клопоти, чи згодиться він. Нині збирається на полюддя у деревську землю. Хтозна, коли повернеться. Подумай...
Княгиня пішла до Глібової палати. Угорська князівна — це мир і соуззя з великою державою, це завше підтримка київського двору і честь для Києва і для Пешта. Угрія входить у християнство. Русь іде тією ж дорогою. Гліб мусить це розуміти. Монастирі можна ставити і без нього, аби правителі були до цього схильні. У Києві уже чимало християн і охочих до святих, подвижницьких трудів також багато.
Коли переступила поріг Глібової вітальниці, рішуче сказала:
— Глібе, нехай гордість твого серця не обдурить тебе. Бог посилає тобі добру жону — угорську князівну. Задля блага Країни Руси мусиш її прийняти.
Гліб здивовано підвів очі від книги. Мати дивилась на нього з надією і впевненістю. Він знав, що за її словами чаїться її тверде рішення. І також — правда. І що вона вже все виважила на терезах державницьких потреб. Отож він має чинити згідно з користю своєї держави. Бо є сином володаря великої країни.
— Я...— хотів щось сказати, але слів у нього не знайшлося. Якась глибока обада втискувала його душу в землю. Знав, що він тільки мусить... тільки зобов'язаний виконувати волю своїх владних батьків. Іної путі у нього нема...
— Її ім'я Сфандра.— мати-княгиня була щаслива. Вона перемогла Глібову впертість! Бо він розумненький хлопчик у неї.
Гліб закрив книгу. Мав хилити свою голову перед Долею і перед Богом. Бо ніхто не відкриє йому таїну світу й людини. Ніхто не почує гласу його сумління, ніхто не побачить, як убивається в тобі веління і прагнення твого серця.
Оглушливе мовчання запало навколо нього.
Ольга вийшла на ґанок і тільки тоді відчула оту мовчанку довкілля. Мовчали тьмаві небеса. Мовчала і земля, прикрита вже посірілим ніздрюватим снігом. Напружене гілляччя верб і калин ані ворухнеться. У цій тиші вона раптом почула дзвінкий лемент синички. Та це ж весна знову приходить у Київ!
І враз загуділо, зашуміло в скронях — уже вкотре вона зустрічає київську весну! У відповідь дихнув легенький повів вітерця. Підставила йому свої вуста і шию, зірвавши теплу хусту з голови. Київська весна вже пахла підталим снігом, відживленою корою сосен, ялин, кленів і беріз. Якось не помітила оте грайливо-ніжне, м'яке підкрадання пустунки-весни.
Завжди любила саме отсю ранню пору пробудження землі в березолі, коли над снігами починають кучерявитись білі дими від спалених беріз, бо отой попіл ратаї нисипають на ниви. Через те така родюча і врожаїста ця дніпровська земля. Щедро наливається колосок пшениці й жита, ячменя і вівса. А вишні! Які солодкі й соковиті, як любов... І таких пахучих яблук немає ніде в світі. Певно, немає і такого кохання, яке виповнює людей на цій землі.
Раптом сполохано озирнулась — чи не почув хто цих її грішних роздумів? Не личить же великій княгині, володарці багатої і квітучої Країни Руси навіть подумки віддаватись спокусам кохання, Хоч останні роки ця грішна зваба не давала її душі спокою, каламутила мислі, колотила серце. Єдине, чого боялась, щоб ніхто про це не здогадався. І щоб не здогадався отой мовчкуватий, жорсткий з вигляду тисяцький Щербило. Давні підозри князя-мужа через колишні натяки пресвітера Григорія її пекли й досі. Обезчещували й топтали найбільшу святиню її серця... Ні, вона нікому не поскаржиться на це.
Тепер, коли її великі літа спустились на плечі важкими крилами, у неї прокинулась заздрість. Заздрість до простих жінок, до простолюдинок і челядниць. Бо вона не може так просто жити, як вони,— легко й невимушено. Ніколи не могла так сміятись дзвінко, безтурботно або воркітливо, солодко-втомливо. Ніколи не могла дозволити собі бігти легко, пружно, з підстрибом, як коза. Мала завше йти величаво й царствено. Не дозволено їй було прослизувати ящіркою чи ступати пестливо-вкрадливо, навіть йдучи до мужа-князя. Мала ступати твердо, з високо піднятою головою, на голові нести важкий із срібла та коштовного каміння начільник з підвісками, що дзвеніли й переливались усіма барвами райдуги. Одяг завжди мав бути на ній не простий і зручний, а оздоблений шовковим вишиванням, перлами, що відтягували поділ і рукави сорочки.
Та найтяжчим було те, що не могла нікому виказувати своїх почуттів. Нікому. Ніхто не знав, як чулося їй у тяжкі й довгі осінні ночі, найпаче ж напровесні... Хіба що покоївка Смілянка трохи здогадувалась, помітивши підпухлість під очима чи подряпані груди. Князя-мужа ніколи не бувало вдома — то на полюванні, то на полюдді, то в походах. З нею завжди лишались самотина, діти і держава. Ота велика Країна Руси, яка постійно потребувала господарського ока і дбайливих розпоряджень.
За цими клопотами ховала жіночу самотність і журу. Про себе думати не дозволяла. Навколо неї було чимало мужів, таких як Степко Книжник, які воліли б віддати за неї життя. Від них вона приймала поради, але не помічала їхньої відданости. Так було їй легше. Таким здавався їй спочатку і воєвода Щербило. Часто пригадувались їй його слова про відданість руській княгині і руській землі. Відчувала, що в тих словах було сказано більше, ніж він сказав. В душі гордилась собою. Скупий на слова і такий жорсткий муж, який колись досяг великого владарювання над владною бояринею Гординею і який владарював у Києві після Олега, кидав під ноги їй свою вірність!..
Щось потім сталось. Похід, хвороба — і якесь ніби суцільне збайдужіння до неї. При стрічах очей не ховав, плечей не опускав, але в погляді з'явилось щось величне й непідступне. Дивився на неї і немовби крізь неї.
Її це ображало. Ба, навіть обурювало! З якою ж легкістю відрікся від своїх великих слів і від її слави. Чи, може, ховався душею від неї за ту свою випадкову відвертість. Знав-бо, руська княгиня для нього недосяжна!.. Ольга губилася в здогадах. Більше стала молитись і сповідуватись перед іконою Божої Матері. Та чим більше сповідувалась, тим загадковішим ставав для неї воєвода Щербило, тим далі він віддалявся від неї. Тоді в її серце прийшов розпач. Життя її вже минало, нічого вже не обіцяло їй для втіхи душі й тіла. Тяжка, велика обида пригнічувала її і зістарювала не по літах...
І ось ця вкрадлива весна знову легковажно пурхає по Києву. І знову в душі вдарили тривожні дзвони — дзвони найбільшої втрати: справжнього кохання воєводи Щербила. Чого хотіла княгиня? Сама не знала. Він не міг бути їй ані мужем, ані коханцем. На те не мала права. Але без нього у неї закривався світ ув очах. Без його відданости, прихильности, без його погляду й голосу... без його присутности. І чим далі він віддалявся від неї, тим більше від неї віддалялось життя. Їй нічого не треба було. Часом хотіла покинути і свої палати, і тривоги за дітей та державу. Десь би заховатись в пущі, в снігах, серед дрімучих сосен і нелукавих звірів — і розчинитись десь в безодні землі... Хто вона на цій землі? Лише миттєвий спалах іскорки в світах. Ніхто її щиро не оплаче, ніхто не затужить. І що світові чи людям до неї, до її пристрастей ї любови? Вона створена страждати так, щоб цього ніхто не знав. І створена — щоб владарювати. Вона ж не хоче ні того, ні того. Хоче бути простою, звичайною, дуже звичайною жінкою, для якої відкриті всі радості серця і свято душі... О, як бунтувала в ній сильна й пристрасна жага жіноча! І володарка, яка сиділа в ній — спокійна, розважлива й відважна,— нічого не могла вдіяти, не могла накинути на ту бунтівницю вуздечку смирення...
Тоді княгиня падала на коліна перед іконою Божої Матері з дитям на руках і била доземні поклони. І кликала-накликала ця сильна, могутня слов'янка на свою сивіючу голову болісті і старость. Не могла далі терпіти мук нерозділеного таємного кохання.
