Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
У Святому Писанні сказано: "Не убий!"
— То перед твоїм Богом гріх, отче, А наші боги дали нам інший закон: смерть за смерть, зуб за зуб!..
Григорій тільки руками розвів. Варварський, дикий народ сей, але... в душі він, грішний, згодний з таким справедливим законом.
— То знаєш... роби по закону своєї країни, Претиче. Тільки я скажу про се княгипі. Хай готується до стрічі. І боярам київським заклич зроби, аби всі чули її одповідь послам.
Про себе, подумав: київські бояри мають бути неодмінно. Це піддасть їй сили ї впевнености. Бо хто з них хоче іти під руку того дєрєвлянського князька? Ніхто же...
* * *
Князь Ігор загинув жорстокою смертію. І Малко тепер поспішав на застілля переможців. Деревляни вигнали князеву і Свенельдову дружини, земля деревлянська вільно зітхнула. Люди позбулися зажерних вовків, що примучували їх і забирали їхні набутки, й добра, і збіжжя, й одяг, котрі вони здобували власною важкою працею. І хоч ще дотлівали згорілі хати, оселища й виселки, хоч новий ранній сніг ще пахнув згарищем і вітер розносив по заліссях гіркоту осілих димів, межи людьми пішла велика радість. Вони ж бо утвердили свою правду на своїй землі! Утвердили власною силою і власним розмислом. Гей-гей! Яка то велика силища, коли народьство все піднімається на стань. І навіщо їм безрадні князі-володарі, коли вони тепер самі собі керманичі і володарі. А з ними їхній провідця Могута і чародійка-відунка Велина, їхня справедлива мати.
Гордість виповнила душі простих умом, бо не знали, що гордість — то сліпота душі, що за нею прийде розчарування й розплата…
Бояри й мужі-достойники тепер спішили розтягти зібране київським князем на полюдді добро. Хапали бочки з медами, шкури єленів і ведмедів, окости копчені, сувої полотна, міхи із збіжжям, солонину, вепрятину, биту птицю — усе, що було на возах князевої дружинм ї що мало бути на княжому дворі у Києві, у теремах княжих бояр і мечників, тіунів, биричів, ємців, огнищан. Люди забирали все, що можна було забрати, хто в оберемок, хто на санчатах, хто прив'ючував до коня чи до корови. Але всього забрати відразу було несила. Через те тут же влаштовували застілля — пили, їли, трощили все, що не могли ні з'їсти, ні забрати. Аби нікому не дісталось, особливо добрим мужам та боярам. Як зграя голодних вовків, кружляли вони навколо розгромленого табору. Коли народьство піднялося на стань, вони тихо сиділи по своїх теремах. Але ось народ переміг — і запах пролитої крові виманив їх сюди. Прибігли з Іскоростеня, з Малина, з Вручія, звідусюди — хто верхи коні, догадливіші на санях. І князь Малко прибув зі своєю дружиною, котра і собі кинулась до залишених возів з даниною.
Малка зустріли всі радо. Вітали його з перемогою, так ніби він теж піднімався з ними проти київських захланників. Охмелілі від перемоги і від медів деревські мужі щедро віддавали власну перемогу своєму князеві. Не помітили, як Маломир і його дружинники вже стали порядкувати в таборі, відвозити добра до князевого двору, розсилати людей по домівках. Та й самі ворохобники скоро розбрелися по домівках, залишивши порядкувати над возами свого князя та його людей.
І ось коли юрмисько повстанців розтануло, Малко знову послав до Києва сольбу. Бо княгиня Ольга нічогісінько не відповіла його першим послам. Далебі, горда київська повелителька тремтить у своїх кам'яних палатах та виглядає, коли з'явиться на Княжій Горі її гонитель і нищитель (а може, благодійник, якщо захоче цього він сам) — деревлянський князь.
Маломир знову відібрав два десятки ліпших мужів і знову повелів їм іти до княгині. Сказати їй: "Отеє ми вбили твого мужа, руського князя. Князь наш хоще тебе в жони взяти, а сина твого Святослава візьмемо і зробимо, як ото схочемо..."
Послав сольбу і став очікувати князь Малко. І веселитись вельми. Доки сольба добиралась до Києва, доки Ольга мала подумати й частувати його мужів. Бо де ж видано, щоби володарка, вдовиця беззахисна, довго лишалась без мужа! Державі потрібна була тверда чоловіча рука керманича. Інакше загине країна. Та ще й така велика, як Країна Руси.
Княгиня Ольга прийняла і другу сольбу. І цим ліпшим мужам деревським приготувала добре частування. Добрий же був князь Маломир — меча не жадав піднімати, а хотів усю землю київську під себе підгорнути лестю та своєю таки ж гарною вродою.
Князь Маломир тоді вперше у житті розправив плечі і гордився сам перед собою. Як усе розумно він обмізкував! Як тепер тремтить горда княгиня київська і її люди! Насолоджувався ганьбою повергнутих, а не славою, чесно здобутою у трудах великих.
А тим часом витязь Свенельд зі своїм Мстишею окольними шляхами ішли на Київ. Йшли з великою тихістю й оберегою. Та якось під вечір увійшли в невеличке селище. Ніби пустельно було в ньому. Кілька обгорілих хатин, бродили кури та гуси, стояли серед дороги корови, з мукою заглядали страдницькими очима в обличчя людям, ледве переставляли задні ноги. Переповнені молоком вим'я, порепані дійки просили дбайливих рук господинь, щоб їх подоїти...
Уже сутеніло. Дружинники розійшлись по хатинах, розпалювали вогонь посеред дворів, обігрівались. Вигрібали жар і вносили в хати. Гарячий дух скоро зігрів охололі хати. Робилось затишно й млосно. Найсприйтніші познаходили відра й бігали видоювати корів. У деяких дворах найшли кабанців і заходились колоти їх та готувати на вечерю свіжину.
Несподівано на околиці виселка з'явилась юрба селян. Попереду йшов кремезний носатий чоловік із гасилом на плечі, поруч з ним з дитиною на руках ступала чорнява молодиця і висока ставна жінка в темній хустині. За ними — бородаті мужі у вовняних шапчинах, сіряках чи в кожухах. Переступали через грузькі калюжі, обходили стежкою розгрузлу дорогу. Помітивши коней на конов'язях біля хат, всі раптом спинилися.
— Далебі, грабіжники в наших домівках...— кинув Могута.
— От і прийшли додому.
— Донищать ці злодії все. Треба зараз же вигнати їх!
— Це знову Свенельдич, он його буланий коник! — закричала молодиця з дитям.— Я його добре запам'ятала. Біле яблуко на лобі у коника!.. Леле!..
— Рятуй нас, Велино-мати! — гукнув якийсь старий чоловік, підходячи до високої жінки.
— Рятуй!..— відгукнулося в юрбі.
— Кожен хай іде в свою хату і нікого не зачіпає. Ми в себе вдома,— зітхнула Велина.
— Таки ж дома!..— згодились люди. Та й розбрелися по дворах.
Велина здійняла руки до неба, щось прошепотіла та й завернула на свою стежку — до свого ж попелища.
— Ходімо краще до нас, мамо,— попросила Улада.— Від твоєї ж хати, либонь, нічого не лишилось.
— Ні, піду до свого двору. Так велить мені серце, — та й пішла.
Могута з жоною, що несла немовля, завернули до свого обійстя. А там серед двору гугоніло вогнище, обсмалювався кабанець. Довкола порядкували мечники Свенельдича.
Тільки-но хряпнула за ними хвіртка, як почувся дзвінкий голос Свенельдича:
— Ба! Злодіюка якийсь сюди забрався. А візьміть його в мечі!
— Я не злодій, я господар цього дому — Могута. Хіба не пригадав? Ще кожуха з мене забрав і чоботи.
— Це ж мій господар, бояринчику. Який же він злодій? І хата ця наша, і кабанець отой...
— Га-га! Був той кабанець вашим, а нині вже наш. А де ж твоя відьма? Це ви проти київського князя ворохбу підняли? — солодким голосочком мовив Свенельдич. Господарі мовчали.— Кличте-но витязя Свенельда. Хай суд вчинить над ними по справедливості. Пов'яжіть їх, бо втечуть!
— Леле!..
— В'яжіть!
— Матінко наша, що ж це робиться? — заголосила Улада, задкуючи до хвіртки.
Могута підняв над головою гасило й крикнув:
— Не підходь, бо уб'ю!..
— Ти ба!.. Перелякались його! — насміхався Свенельдич. Тим часом Улада вже висковзнула на вулицю й голосила на повний голос. Селяни вискакували за ворота й бігли за нею. Ще здаля зачула її голос Велина й пішла їм назустріч.
А коли юрба селян заявилась на обійсті Могути, він уже лежав на землі біля вогнища, сповитий вірьовками. Улада розпачливо лементувала, поривалась до мужа, падала перед Свенельдичем на коліна. Їй здалося, що вони хочуть кинути його в огонь.
— Це та сама відьма... це вона веліла князя викрасти.
— То чого ви дивитесь? — гукнув Свенельдич. Тої ж миті дружинники схопили Велину попід руки.
— Не чіпай. То ж відунка...— вигукували люди.
— Де твоя відьма? — почувся захриплий голос витязя Свенельда.
— Вона ж людей рятує... Вона чародіїця! — загукали селяни до сивого витязя, котрий гарцював на баскому коні поряд, Свенельд подивився на високу ставну жінку, яка спокійно й велично стояла поряд з мечниками. На тлі палаючого вогнища очі її то зблискували, то провалювались у чорноту. Він щось довго приглядався, м'явся, ніби хотів щось згадати... А може, й згадав. Та хто знає цих русинок-слов'янок, усі вони схожі межи собою: сірі або сині очі, русяві, стрункі навіть у великі свої літа. Втім, здається, що знав колись її. Війнуло йому в очі п'янкою київською весною, квітінням і весільним хмелем… Вряд стоїть кілька наречених. "Вибирай!" — чує владний голос Олега…
— Чародійська сила від Пекельника, — пригадав витязь Свенельд повіря свого далекого балтійського народу.
— Та вона ж рятує людей,зцілює!
— Не рятує вона, а губить. Хто згубив києвського князя?
— Той князь лютий вовчисько, Свенельде, — раптом обізвалась Велина. — І ти такий самий. І цей… син твій Свенельдич і мій син… Ти ж памятаєш це, витязю! То Свенельдич цей ще лютіший звір…
— Го! — Свенельд сплигнув із сідла на землю. — Бачу настав кінець твоїм чародійствам. Більше не піднімнш людей на ворохбу! І язиком своїм, яко жалом, не будеш жалити.
— Я знаю, Свенельде, що я помру. Але відпусти мого сина Могуту. Навіщо його скрутили? Чуєш? Бо прокляну тебе з усім родом твоїм.
— Не відпущу! Він убивав князя.
— Уб'єш його — зараз сам звідси не вийдеш, тут навіки залишишся! Я тебе візьму з собою, Свенельде. До Пек.ельника! Мені тоді буде там веселіше з тобою!
— Велино! Що ти надумала! Не покидай нас! — захвилювались селяни.
Витязь Свенельд поманив свого сина пальцем і очима показав на зв'язаного Могуту.
— Вона все бреше! — крикнув йому у відповідь Мстиша.
— Ні! — Велина ступила крок до нього.— Я не брешу.
Свенельдич переполошився. Відійшов до мечників і наказав їм розв'язати Могуту. Той звівся, струсив із себе брудний сніг, відпльовувався.
