Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Зате частіше почала згадувати Мстишу. Певно, бундючним став, коли вже гривну боярську носить і терем на Горі ставить. Певно ж, його серце добродійством не кровоточить. Вона знає це. І безслізно ридає над сином своїм рідним.
Довго розмірковувала і вирішила — оповість усе Могуті. Увійшовши в мужній вік, Могутило розпростався в плечах, побільшав у силі. Як ухопить вола за роги — може невнарок їх викрутити! Мусить же сей добрий муж, її названий син, знати і свого названого брата, мусить і дбати про нього — хто, як не він, зможе прийти йому на поміч найперше? Хто зможе заспокоїти у відчаї, без заздрощів, щиро розділити його радість...:
Коли все те Могута дізнався, від подиву аж очі витріщив. Отакої — якого братця йому доля послала! Першої миті це йому сподобалось, аж споважнів ніби. Та подумав трохи, завагався чоловік: Свенельд і його Мстиша Свенельдич — зненавиджені людом, яко здирці і роздягателі сиріт та вдів. Своєї ж доброти його не навчити, коли власної нема. Ніхто людину не звільнить від зла в ній, окрім неї самої! Ні, немає чого йому радіти від того родича, як і самій матері Велині. Недарма ж вона стільки літ мовчала, недарма взяла собі іншого сина, простого хлопця.
Невдовзі рознеслася чутка, ніби Свенельд із дружиною і Мстишею з'явились у деревській землі на полюдді. Могута не захотів їхати до Свенельдича знайомитись: хтозна, як той бояринчик зустріне свого названого брата, чи не приб'є мечем. Тож молотив снопи гречки, востаннє перевіював зерно, закладав у комору збіжжя. Поліські зими довгі й снігові, а їсти всі хочуть щоденно — і діти, й худоба.
І раптом у нього на подвір'ї зацокали копита, загули гультяйські голоси. Невже дружинники? Адже він усе належне воєводі Свенельду і князеві давно одвіз до погосту, ще затепла. Розгледівшись, упізнав розбишак-мечників Свенельдича і його самого.
— Відмикай комору, господарю. Не відаєш хіба, витязь Свенельд своє полюддя збирає! — гукали йому.
Могута анітрохи не злякався тих зухвалих вигуків, стояв серед двору, на своїй землі, віяв своє зерно. Тільки й кинув через плече:
— Усе належне давно звіз до погосту. Там і беріть.
— Ба, який господаровитий! Там усе забрав ваш князь Маломир. Свенельдові нічого не лишив. Го, відчиняй, бо самі відчинимо!
— Коли не боїтесь гріха — то відчиняйте самі. Кажу ж — усе звіз до погосту.
— Ану метніться, хлопці! — викрикнув якийсь безвусий молодик із боярською гривною на грудях. Ще й на стременах звівся, оглядаючи подвір'я.
На лемент у дворі вибігла з хати жона Могути, заломила руки, заголосила. Дзвінкий та високий голос у його Улади, яку він колись здибав у біднячки Оляни, що самотинно билася в нужді в лісовій оселі під Іскоростенем. З нею ж нащадив двох діток, третє вже на світ просилося. Заголосила, залементувала Улада, а Свенельдич і його мечники ніби поглухли — металися по двору, розчинили комору, витягли міхи із зерном, торби із в'яленим м'ясом і засоленим на зиму салом. Могутило тільки зубами скреготнув. І віяв, віяв зерно, яке сіялось на білу ряднину, як золоті краплини його життя.
Раптом Улада підскочила до безвусого боярина й упала перед ним на коліна:
— Бояринчику лагідний та добрий! Не забирай добра з двору... З чим же будемо зиму зимувати? Діток чим годуватимемо? Не вели тягти з комори! — вона перехопила повітря і враз зашепотіла: — Муж мій Могута є твій названий брат. Бо мати у вас єдина — наша добра відунка Велина. Зглянься ж... змилуйся ж... діти...
Молодик з боярською гривною крутнув навколо неї коня.
— Який ще такий названий братець у мене? Отой, що віє зерно?
— Та він, він же, Могута мій. Він і є названим сином Велини. Всі люди її шанують. І в Київ кликали — зцілила воєводу від отрути. Хіба ж не чув? — обнадійливо лепетала, посміхаючись крізь сльози, бідна Улада. Навіть почала заспокоюватись, долонями змітала сльози зі щік.
Молодий бояринчик зареготав. То в нього мати відунка? Суцільні дива у цій землі!
— А нехай-но та відьма почаклує мені,— зажадав, ре-гочучи.— Може, це та сама, що колись його за поли тягла? А Могутило — це отой, що все віє? Тю! Чи не захоче він помірятися зі мною силою? — реготав Свенельдич, аж за боки брався.
Могутило, почувши такі зухвалі слова, кинув із серцем решето на рядно, повагом підійшов до Свенельдича.
— Чим хочеш мірятися — мечем чи списом?
— Мечем! — крикнув Свенельдич, бо знав, що у простолюдинів мечів немає. У них лише рала, та плуги, та серпи й коси, ну ще хіба яке ратище знайдеться. Ото й усе оруддя. Але Могутило вскочив у сіни — і за мить уже стояв перед ним з мечем в руках. Відточений, тонколезий, він сліпуче блиснув холодним блиском в осінніх променях сонця.
— Овва! Це не руський меч. Дамаський! Де взяв?
— Ти злазь з коня. Либонь, хотів зі мною силою мірятися,— розсердився Могутило й тріпнув розсипчастим білим волоссям.— Ану злазь!
Свенельдич, відчувши впевненість у голосі Могути й забачивши оту його рішучість, притиснув коліна до спини коня й заверещав до своїх мечників:
— Заберіть-но у цього злодія меч! А заодно і кожуха здеріть з нього. Бач, вирядився змагатися зі мною.
Тої ж миті його дружинники, схопивши за руку й за груди, повалили на земйїо і відібрали в Могути меча й кожух. Це було все багатство, яке він колись надбав у болгарській землі. Та ще були в нього добрі чоботи, і пильне око здирців тут же угледіло їх:
— А ще чоботи зніміть! Он які добрі!
Улада вже й не голосила, від жаху і відчаю заціпеніла. Безмірна людська ненасить...
Отак Могута й познайомився зі своїм названим братом...
Велина незрушно слухала оповідь Могути й Улади. Який великий жах перед життям у людей! Не бачать перед собою ні доброти, ні співчуття. Як загнана для убою худобина — оті оратаї, годувальники, простолюдини. А що здатне їхнє слово? Воно не доходить до розуму здирців.
— Злі розумом з'їдять себе,— обізвалась Велина.— Не журіться, діти! Від переситу зла людина робиться гіршою від чуми. Але все стане на своє місце.
Відтепер відунка Велина знала, що в неї таки єдиний син — Могута. І дякувала життю, що навчило людей зберігати покони пращурів і передавати свою доброту нащадкам. Ще Могута з Уладою не встигли відійти від її обійстя на сотню кроків, як на порозі постав мечник.
У добрій вовняній свиті, шапка з куницею, підперезаний широким шкіряним паском із сріблистою застібкою. Дивні мережива були на тому паску — лев серед виноградної лози. Ніби десь колись бачила його. Про когось він нагадував їй.
— Витязь Свенельд велів тобі зараз прийти до нього.— холодком війнуло їй в груди, затерпло в колінах.
— Перекажи доброму витязю: відьма Велина запрошує його сюди. Мусить постати переді мною сам.— пальцем ткнула перед собою на долівку, притрушену сухою лепехою і полином.
— О відьмо, не знаєш, що верзеш. Свенельд — володар цього краю. Маєш коритися йому.
— Скажи йому: тут, у пущі, владарюю я.
— Велено взяти тебе силою, коли не схочеш добром.
— Тоді бери силою! — вона метнулась до печі, вхопила рогача й наставила на вістуна.
— Тю-тю-тю... оце відьомське лігово! — мечник прожогом вилетів з хатини.
— Отак-о! — зітхнула Велина.— Щоб не внаджувався. З подвір'я вбіг Могута.
— Що він тобі зробив? Ми з Уладою не добігли...
— Не турбуйтеся, я його вигнала рогачем!
— А коли він іще дружинників приведе сюди? — зашепотіла Улада.
— Піднімемо на стань усіх селищан,— пробасив Могута. Йому було легко на душі — коли той мечник перелякався жіночого рогача, то що буде, як вони всі наставлять на них ратища й мечі? — то вони відважні та зухвалі на безоружних. А коли що, розбіжаться, яко таргани! — Його обличчя сяяло переможно, ніби це він щойно відігнав нечестивця. В ньому пробудився дух воя, впевненість у своїй силі, та впевненість і той дух, яким завжди тримається кожен народ на землі...
— Гадаю, Могуто, не треба нам чекати нової напасти. Іди до людей, роби заклич, сину. Виженемо цих здирців людських,— сказала Велина, глядячи кудись в куток. Ніби там бачила щось таке, чого іншим не дано угледіти. Тому й голос у неї був спокійний і впевнений:— І я також піду по селах, діти. Не буду тут ночувати. Вони прийдуть сюди, я знаю...
Велина зняла з жердини свою темну хусту, низько пов'язала її над очима. Накинула на плечі товсту свиту. І пішла... За нею попростували Могута й Улада.
А вночі хатину відунки обступили Свенельдові мечники. Обійшли тихо, а коли наблизились до віконечок, почали голосно гукати й бити по рамах. Ніхто на ті гуки не обзивався. Тоді вони відчинили двері, бо й не були заперті, вскочили до хатини. В печі дотлівали жарини. Вдома нікого не було. Стояли в кутку горшки та рогачі. Та ще снопики різного відунського зілля засушеного.
Поперекидали й побили горшки та макітри. Хтось витяг із печі жару й кинув у снопики сухого трав'я. Воно спалахнуло, освітило порожню хатину й злісно-радісні обличчя синів чоловічеських.
— Спалити сю відунку на огнищі!
— Однаково їй горіти у Пековому царстві.
— Чекай-но, хай згорить оце все зілля чародійське. А може, воно зачароване і не згорить? — метався Свенельдич по хатині й підкидав у вогонь нові пучки сухостою.
— Не треба, Свенельдичу. То ж поміч людям.
— А вона на мене рогачем отако-о! Ще й називає себе матір'ю нашого Свенельдича...
— А ти злякався баби. Х-ха!
— Вона ж відьма. Хтозна, що може з людиною зробити.
— Дивіться, он загорілось рядно на лаві.
— Хай горить усе! Тікаймо!
Стара хатинка Велини горіла цілу ніч, як велика свіча. Здавалося, що горіла світла душа доброї чародійки. Щоб люди стереглися ненаситства й захланности. Бо то непростимі гріхи людські, котрі перетворюють людину в нелюда...
* * *
Пресвітер Григорій повернувся до Києва нескоро. І повернувся ні з чим. Царгородські велеможці відмовили в проханні київського князівського дому — не дали невісти для Гліба. Мовили: Київ далеко від Царгорода, живе там нехристиянський народ, дикий, варварський. Через те царі не дадуть туди своїх дочок.
Ольга міцно стулила вуста, аж збіліли їй вилиці. Примружила напружено очі й мовчала. Вчепилась у край столу в гридниці, куди був покликаний пресвітер. Отож возносливі царгородські велеможці мають русичів-полян за дикунів. І золото дають Києву, як і іншим диким ордам — печеніжинам, уграм, чорним булгарам, аланам, щоб ті воювали між собою або воювали з ворогами Ромеї.
Ось і Країна Руси має тепер в обов'язку не пропустити чорних булгар до Тавриди, щоб ті не поруйнували багату країну Корсунську, яку захопила Ромея.
О княже-муже, ти даремно возгордився легкою перемогою над ромеями.
