Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Княгиня Ольга також завжди спиралась на його силу у своєму хисткому двобої з київськими боярами.
Та ба! Коли був здоровий — усім потрібен, а тепер, коли тяжко хворий, забули всі його на святі власної перемоги. Ділили між собою багату царгородську данину і набутки, що дістались після другого походу на ромеїв, веселились й упивались медами і собою. Навіть княгиня. А він!.. Як тремтів. душею перед її безпорадністю! Як пильно стежив за ізрадцем боярином Дудком та зловісною Гординою, котрі полювали на самотню княгиню, яко мисливці на звірину! Ніхто не знав і не дізнається ніколи вже, як страждав гордий воєвода від її ясного, осяйного погляду очей, що відбивали синяву неба, від поруху її тугих вуст, які були все ще свіжими й тугими, хоч у кутиках зрадливо засіли дві гіркі глибокі борозенки. Він їх навіть не помічав. Знав її обличчя від юних літ. Так і лишалась для нього золотистою легкокрилою пташиною. Всевладна Гордина спочатку вивищувалась над нею своєю палючою яскравою красою, гострим слівцем, владною рішучістю і владою, яку вона перебрала від Олега.
А княгиня була інакша. Тихо одцвіла, як пишна яблунька, й стала міцним деревом із соковитими яблуками. Нелегке князювання її, скроплене отрутою, постійна напруга зробили її тепер стрімкою, гострозорою, у словах повільною і скупою. Лише під пшеничними віями дуже рідко несамохіть змигне щось таке щире, жіноче. Але то — лише невловима мить. І її вона віддавала Степкові Книжнику, коли той був ще живий, тепер те віддавала пам'яті про нього... На воєводу ж завжди дивилась спокійно, суворо або м'яко, але все ж без спалаху. Проте з ним щось скоїлось після того, як Гордина захотіла позбутися його всевладности. В княгині він ніби зустрів уже знайоме відчуття, яке колись так тішило його там, на росяних луках, ще в юні роки. Тоді була з ним поруч Веселина і її відданість — неприхована і щира, і її любов, яку вона дарувала просто, як небо дарує тепло людям. Та хіба поціновується те, що доля дарує людині задарма? Хіба хто подякував сонцю, що воно щоденно світить, що воно приводить людям день і дарує життя?
Йому, Щербилу, як і всім, не спало таке на думку — подякувати світилові, що воно є. Йому це було нецікаво, а цікаво інше — взяти те, що було недосяжним і забороненим для нього, простолюдина, взяти,— щоб відчути свою вартісність і рівність із найвищими володарями. Так було у нього з бояринею Гординою. Досягши свого, видряпавшись на ту скелю людської вищости, де стояла сама всевладна бояриня, молодий воєвода по-іншому поцінував світ і себе. Побачив по-іншому й свою кохану, яка використала його прихильність для свого утвердження — й відкинула отрутою... Тоді він опинився несподівано поруч із княгинею. Удвох вони вистояли проти самовладного київського боярства, проти підступного віроломства пресвітера і його братії, проти безчесної підозри князя Ігоря.
Так, вони вистояли удвох, але завдяки, тільки завдяки його прозірливості й трудам. Він, колишній простолюдин, урівнявся розмислом своїм і став поруч із княгинею! Він тримав її стіл і владу її князя-мужа своїми мечами!.. Хіба він не міг розраховувати на її любов? Чи хоча б на щиру людську подяку?.. Але його вже не помічали, бо він зараз хворий і не міг бути таким, як був. Його просто викинули зі свого життя ті, кому він не шкодував свого власного! І нічого йому тепер не лишається, як безвісно померти на самоті...
І ось він помирає. Він знає, що за його давні гріхи на нього чекає тяжка розплата і за Веселину, і за повсталих киян... Але що робити? Він не хоче помирати. Так, не хоче! Хоче піднятися в силі і гукнути на повні груди:
— До ко-о-не-ей!
Хоче почути сполохане іржання в стайнях, і тупіт ніг його мечників, і брязкіт кольчуг та мечів. І хоч на мить хоче побачити здивоване обличчя княгині, яка забула за нього у чадному вихорі свого торжества. Він хоче постати перед нею раптово! — грізний і величний — і своїм мовчанням, своєю німотою нагадати їй, кому вона завдячує своєю величчю. Кому завдячує, що її дім, її діти у спокої, що вони мають будучину.
Як би хотілось йому, щоб тої миті в її очах майнуло каяття жінки... Звичайне людське каяття, що поруч неї не він, не сивоголовий крутоплечий воєвода Щербило, цей вдатний собою і мудрий простолюдин, а якийсь недолугий, сірий варяжисько...
Авжеж, коли б він був боярського роду, не лежав би нині отак, забутий усіма. Поряд би крутились бояри і боярині, а князь із княгинею прислали б гінця запитати: чого потребує помираючий воєвода?
До нього ж, простого челядина, ніхто не йде і нікого не шле ні від князів, ні від бояр, ні від простолюддя, з котрого вибився так високо, що лише заздрість і зненависть висіялись услід його стежці між тими простолюдинами,
За віщо його ненавидять вони? А за те, що не вони, а він виліз на цю гору влади! У них же не вистачило на те моці. Й оті немічні кричать нині йому вслід, щоб їм, а не йому дали владу, що вони гідні її! Та коли немічні й безсилі візьмуть державне кермо до рук, зруйнують світ, зроблять його схожим на себе — таким же немічним і безсилим! Ні, не можна давати їм на це свободи!.. Лише сильні розумом і прозірливістю, лише вдатні на відвагу й терпіння мусять володіти світом!.. Тоді й немочей буде менше серед простих умом — бо кожен захоче урівнятись не з слабким, а з сильним і величним...
Але доля таких могутів завжди нещаслива, бо вони в душі самотинні. Тому він повний ізгой — від усіх вигнаний заздрістю людською. Оті багатичі-властоїмці визнавали його воєводою тоді, коли їм треба було захищати себе від грабунків. Своє багатство, владу й співчуття людське ніколи не розділять з ним! Для них він слуга, челядин, чужак, зайвий клопіт і непотріб во дні свят й учт. Бо де посадити його при застіллі? Поряд з боярами — без боярської гривни — він не може сидіти, поряд із челяддю-прислугою сам не захоче. Не для того він вибивався із дна життя, із невільничої хліборобської праці, з бідности, щоб знову урівнюватись з такими ж... Горда душа воєводи Щербила прагла не багатства, не похвал — лише заслуженої шани і чести. Він знав, що того заслужив. Але в тому йому відмовляли.
І від того йому стало так розпачливо-гірко, що він розкинув свої могутні руки на ложі, вперся головою в бильце його — і заревів, яко дикий тур. Ні, він не хоче помирати! Він має ублагати долю, щоб вона допомогла йому продовжити життя, він мусить ще сказати їм усім своє слово, усіх їх поставити на коліна!..
Отрута ж у ньому розповзається повільно, владно. Але її виганяють знаючі знахарі, зелениці й чародії, відуни і волхвині. Гукати їх усіх до його дому! Усе золото, усе срібло, всі паволоки, і багор, і алачу, і багрець, і адамашку — все їм віддасть за своє життя! Все, що зібрав у цих хороминах!..
— Гей, хто є? Хто є у світлиці? — як грім пролунав його голос у порожніх виталищах терема. Згадав, що челяді в домі не тримав. Лише конюхів на стайні.
Зібрався на силі, скотився з ложа, доплівся до віконця. Кулаком видавив шибу і почав гукати. Перед ним постав конюх, колишній соцький Дерев'яка.
— Чи знаєш яких зелениць, щоб отруту з тіла виганяли?
— Хтозна... Десь же вони є.
— Знайди! Усіх клич! Віддам усе, що маю. Золото, срібло. І тебе не забуду. Поможи ж...— холодний піт заливав йому обличчя, з очей текли ручаї сліз...— Дерев'яка зіщулився — тяжко катується його господар...
— Я всіх знайду, господарю-пане... Коли хочеш, покличу відунку-знахарку з Іскоростеня. Мовлять, веле свідуща!..
— Клич, Дерев'яко! На тебе одного уповаю нині…
Її знали не тільки в Іскоростені. Тітка Велина — то й Велина. Хоч колись була, кажуть, Веселина. Була вона ні стара, ні молода. Говорила з усіма ласкаво, рівним голосом, в якому завжди було трошки співчуття, трошки впевнености й усмішки. Очі мала якісь чіпкі, відразу ж влипали в очі людини, що розмовляла з нею, і нікуди від того її погляду не подінешся. Тому людина мусила повідати їй усю правду про себе, без крутійства. Дерев'яка привів її до ложа свого господаря і, поклонившись, відступив до порога.
Щербило лежав із заплющеними очима і не бачив, як відунка, що зайшла до нього, скинула з пліч своїх великий міх, поклонилась на чотири сторони і підійшла до нього ближче. А побачивши його обличчя з проваленими очима, відсахнулась... Дерев'яка рукавом сорочки витер непрошені сльози на своїх щоках — що ж він без свого господаря робитиме?..
Відунка водила тонкими трепетними пальцями над бровами немічного Щербила, над чолом, губи її зблідли, аж позеленіли, і вона шепотіла якісь заклинання. Скоро і зовсім позеленіло її обличчя, вона почала безперервно позіхати. Потім повернулась до конюха:
— Ось тобі зілля,— взяла зі свого міха,— біжи напар цілу бочку. Тільки щоб вода не кипіла, гляди ж...
Дерев'яка прожогом вискочив з ложниці — може, й справді вона добра чародійка? Коли притяг бочку й налив туди свій напар, вона сказала:
— Бери за кінці рядна — і в бочку, просто з рядном клади його... Тепер поливай голову й плечі напаром... Заливай в очі, в ніс, в рот...
По обличчю старого соцького струменів піт, сорочка змокріла й прилипла до спини, а знахарка все підганяла, підштовхувала його своїми наказами. І все ніби щось руками здирала з хворого, відкидала, притоптувала ногою. Потім ще палила свічу — і віск зливала у воду. А Дерев'яка все поливав і поливав свого господаря, напоював його отим напаром — аж до безсилля в руках, до отерпу в колінах і в спині.
Лишень опівночі Велина дозволила витягти воєводу з тої купелі і закрутити тіло мокрим рядном. А зверху накидати кожухів. Сама знеможена звалилась на лавицю. Наказала соцькому на ранок приготувати ще напару — уже з інших трав. І так було три дні і три ночі... Аж доки схудлий, вимочений у напарах воєвода не розплющив повіки. Перше, що він побачив,— напружені очі якоїсь жінки. І поруч здивоване обличчя свого Дерев'яки. Знову перевів погляд на обличчя цієї жінки. Ніби десь бачив, ніби щось було знайоме в ньому.
— Як ім'я твоє, жоно? — кволо спитав. Вона мовчала.
— Як ім'я?
Жінка поклала палець на свої уста: — Тс-с...
— Це Велина, господарю-пане... з Іскоростеня,— повідомив Дерев'яка. Авжеж, це та сама деревлянська відьма-відунка, що людей з того світу витягує.— Ледве розшукав, через сина її, Могуту.
