Шурган - Капельгородський Пилип

Що ж тепер? Шукати нового притулку для дальшого формування армії, чи непомітно розійтися?

Похмурий і мовчазний ішов на чолі головної колони генерал Корнілов. Головнокомандувач білої армії не мав іще жодного пляну. Тільки б вийти швидше з цих ворожих робітничих кварталів за Дон, геть від цієї масової пошести більшовизму!

Мовчки, зціпивши зуби, йшли за ним хвальні ударні полки, де рядовими бойцями виступали офіцери, а командирами були найвидатніші генерали старої армії. В глибокім розпачі йшли з ними загони білих студентів, гімназистів, семінаристів, маминих синків, що проміняли шкільні лавл на білу мрію "спа-сителів Росії". Розвіялася облудна мрія, одурили сподіванки переможного походу аж до Москви. Щодалі ширше мете звідусіль червоний буревій і гонить їх у незнане майбутнє.

За бойовими колонами сунув довгою валкою величезний обоз. Сотні хворих і поранених тонули в натовпі біженців. Ах, як скоро розвіявся хміль ростовських званих обідів, бундючних промов і блискучих сподіванок!

"Облетели цветы, догорели огни".. .

Політичні діячі, комерсанти, фабриканти, поміщики, розгублена професура й пещене "благородне" жіноцтво тікало в незнану путь' із жменькою так званої армії. В душі цілковитий жах і розпач. Чи ж такого кінця сподівалися вони, пов'язавши свою долю з намірами Корнілова й Алексеева? І чи не розгубили старі, славлені генерали останнього свого глузду, тікаючи перед натовпом напівозброєних робітників, незугарних селян, дезорганізованих фронтовиків ?.. Ах, прокляття на вашу голову, старі спантеличені шкарбани!

26 лютого армія спинилася на відпочинок у станиці Ольгін-ській. Тут їх догнала звістка про новочеркаські події. Позаду добрармії встав тепер ворожою лавою червоний Дон.

Другого дня головнокомандувач видав наказ рушати в не-чуваинй похід — у країну, що вся наїжачилася багнетами революційних загонів. Щоб не дати червоним розгадати плян походу, взяли напрямок на південний схід, на Ставропольщину.

На початку березня телеграфні й телефонні дроти від Торгової до Тихоріцької й від Кавказької до Ставрополя били на сполох: "Іде Корнілов із кадетами, офіцерами, текінцями; революція — в небезпеці. Товариші — до зброї!". Червоне командування рушило свої частини на північ губернії, в район Ведмежого, Білої Глини, Пісчаноокопського, Нового Ягор-лика. В Лежанці, на межі Кубанщипи, Донщини й Ставро-польщини, стояв артилерійський дивізіон. На підтримку йому послали Дербентський полк 39-і дивізії, підсилений двома ротами бакінців.

Стоянка дивізії, без діла, на залізничних вузлах та по селах розкладала бойові частини. В дивізії було ще чимало всіляких фронтових прошарків — від кубанських городовиків до заможненьких селян Ставропольщини. Чимало сімейних бойців розійшлося додому. Інші розледачувалися й губили військозу дисципліну та революційну свідомість. Запаси розтягненого спиртового склепу на Кавказькій не минули рук дивізії. Дійшло того, що на початку нового року, десь на стоянці в селі, корніловці украли в артилеристів дивізії цілу батарею й вивезли її до Ростову.

Попавши з дербентцями до Лежанки, Рогожін повеселішав. Він сподівався, що відчування небезпеки поверне бійців до здорового стану. Нагнибіда підсміювався:

— Нетерплячка бере, Петровичу? Але Рогожін відповів йому щиро"

— Бачиш, Нагнибідо,— я ж, власне, досі ще не був у боях.

— Чудачина ти, Петровичу! Адже на кабанів стріляв колись? ' І

— Дак то ж на кабанів.

— А не однаково хіба? Бери на мушку й бий золотопо-гонну сволоту, багнет їй у пузо! От і все.

— Так то так... А на ділі може воно й не так буває. Село з приходом дербентців загуло роєм потривожених

бджіл. Від Корнілова побував парламентер із наказом: добр-армія не воює з селянами; головнокомандувач вимагає вільного пропуску... Село розкололося надвоє. На просторій площі, де печерицею встала церква, а широкі вулиці побігли в степ, щодня відбувалися мітинги біля виконкому. Сірі постаті салдатів тонули в масі селян, що приходили з жінками. Літні люди одностайно виступали проти воєнних намірів дербентців.

— Навіщо підводити все село? Пропустити Корнілова та й край! Нам він — як болячка, а воювати все ж не слід. Нехай іде собі.

— Голова капустяна! Ми їх пропустимо, інші пропустять, а він тоді й сяде на шию. Чи нам страшний отой Корнілов? У нього там жменя пошарпаних офіцерів та киргизів. Ми тільки вдаримо з своїх батарей та сипнемо з кулеметів, то їм і капут.

— Насипе він тобі!

— Гуртом візьмемося, то не насипе!

— Цього ще не було... З турецького фронту повтікали, а тут на нашу голову, з селі хочете воювати!

— Ну й тютя ж ти полив'яна! Тож таки — турок, ато — Корнілов! Що мені винен турок ? А Корнілови сотні років нам на шиї сиділи та й далі хочуть сидіти.

Салдатів підтримала селянська молодь. Вирішили: літнім —селянам рити окопи, молодим брати гвинтівку. Сивобородий крамар, дідок з апостольським обличчям і шарлатанською вдачею, стежив із свого рундучка за суперечками й посміювався в бороду.

—1 Ох і чесоне ж вас Корнілов! Ну куди вам отаким воякам, проти царських генералів?

А ти мовчи, гнила крупа! Бо коли б я тебе раніш не вчесав!

— Та я ж нічого... Мені що ? Моя хата скраю*

— Нам не треба таких, що скраю... Гнида!

Того ж дня, за селом, де вітряки стали на варті над Ягор-лицьким шляхом, вдивляючись у синю далечінь, тисячі лопат рили довгу лінію окопів. На вигоні молодь формувала загони й спішно навчалася немудрої техніки-—закладати набої та випускати кулі в повітря.

Рогожін із своїми товаришами стояв у старого побожного дідка, тут же над вигоном. Одного сина в нього пожерла війна. Другий, парубок, узяв тепер Гвинтівку проти Корнілова. Була ще молода невістка-вдова, що мовчки,* затаївши своє —горе, занурилася в роботу, піднімаючи своїх сиріт на ноги.

Дід Микола усім єством своїм ненавидів війну.

— Несправне діло... Не по — божому. . Рябошапка повів наступ на дідову євангелію:

— А як же треба по — божому, коли він на нас із багнетом ?

— Сиди й не рипайся. Не може людина вбити, коли я йому добра не мислю.

— Ой, діду" ще й як може!

— А що я йому винен? Я своє діло сповняю, орю, сію,

людей годую...

— Цього їм мало. їм треба ще вас — чоботом до землі.

— Нехай! Христос сказав: не противтеся злому.

— Ну тоді й буде панувати зло, а не добро.

— Ні, не так. Злий устидиться й схилиться до божого

глаголу.

Нагнибіда не витримав:

— Щось вони не дуже встилаються, багнет їм у пузо! Ось ми їх швидше встидимо трьохдюймовками! Наші артилеристи — мастаки бити на розрив.

Молода вдова готувала вечерю. Рогожін задивився на її скорботне, бліде обличчя з великими очима. Важка доля несподівано впала на молоді плечі: доводилося самій коротати вік із трьома дітьми, поховавши мрії про власне щастя. Вона зашарілася*, встрявши до розмови, й тихо ких:ула:

— У їх же, в корніловців, теж є жінки й діти. Але Нагнибіда жорстоко відповів:

— Усім їм одна ціна! Пора вже нашим дітям пожити, а їхнім у землі погнити.

Дід Микола журливо похитав головою:

—г Ох — хо-хо — хо, господи, твоя воля! Брат пішов на брата, син — на батька. От і мій, Михайло...

Михайло, молодий, ставний парубок, зсунув брови на перенісся:

— Тату... Говорено вже й переговорено... Куди люди, туди й я. Що буде, те й буде.

Але Нагнибіда бучно підтримав його, ляпнувши по спині:

— Нічого поганого не буде... Наша берьоть, їдять його мухи з комарами! Не ми поб'ємо, то інші доб'ють, а таки наш верх буде!

Ранком роз'їзди повідомили, що супротивник іде битим шляхом, не виславши розвідки, поклавшись на мирний настрій села, де раніше не було військових червоних частин. Дербентці зайняли свої окопи. Рота, де був Рогожін залягла від вітряка до шляху на Ягорлик. Третю й четверту роту —послали на лівий фланг, за село, де йшла дорога через міст на станицю Ново — Рогівську. Мобілізовані селяни обороняли найбезпечніший правий фланг.

День устав ясний і теплий, як май. Степова долина, трохи погорблена буграми, сміялася молодо й радісно. Ніжним шовком зеленіли молоді засіви. Рілля парувала, жадібно виставивши груди назустріч сонцю. Десь у блакитних просторах дзвеніли жайворонки. Рогожін нарвав на межі сухого бур'яну й заліг в окопі, наодинці з своїми думами й переживай* нями.

Так. . Ось, незабаром, він уступить у перший бій... У перший бій — не з німцями чи з турком, а з своїми ж таки недавніми братами, з колишними кумірами... Корнілов 1 Алексеев! Денікін!.. Чи думав він у військовій школі, готуючись убивати людей, що йому доведеться стріляти на такі ^лискучі погони ? А втім — не почував уже ні сумніву, ні вагань; усе думано й передумано— Дивно тільки, що якась пустка опанувала душу перед боєм. Увага розпорошувалася, думка перескакувала на дрібниці. Пісня жайворонків... Золота хмаринка над головою... Сіра муха сіла на холодну сталь Гвинтівки, розправляє крила й чистить тоненькі ніжки.

Що їй до людських трагедій ? Вона любісінько грітиметься й завтра на сонці, а я...

— П-е-т-р-о-в-и-ч-у... Г-л-я-н-ь... К-а-д-е-т-и!..

У далині блиснуло сонце на багнетах. Широка бинда невеличких фігурок випнулася на гребінь хвилястого шляху й посунула в падину. Враз десь позаду, в селі, ударила батарея і шрапнель, захлинаючись, пролетіла над головами й розірвалася битим склом у степу. Знов і знов, частіше й частіше, нижче й нижче... Хтось невідомий трощив велетенські склянки над головами корніловців і дим розривів запльовував ясне небо. Видно було, як колона спинилася й перешикувалася. Якісь частини пішли в обход флангів, а кіннота марш-маршем метнулася в балку.

По кількох хвилинах бухнули десь ворожі батареї і ґра-нати з сердитим бурмотінням шваркнули свої вибухи просто в мереживо садиб і вулиць.

— Бу-бух!.. Бух!..

Зататакали кулемети, затріщали постріли з Гвинтівок. Мар-ківський офіцерський полк ішов, як на параді, просто в лоб червоним позиціям. Рогожін стріляв разом з усіма на одинокі фігури, покинувши всяку обережність, підвівшись на одно коліно. Спочатку ворушилася думка:

— Оцгй високий — чи не Фролов бува ? А то — чи не Єргушов ?

А потім окремі постаті злилися в одного багатоликого ворога, що ніс на своїх багнетах старе життя, з новими утисками й заколотами. І він бив, уже не вибираючи. Раптом почув, як Рябошапка підліз до нього й сердито-дбайливо гукнув:

— Ляж, тобі кажу! Смерти не шукають.