Із днів журби - Франко І. Я.

Старець прослідив очима

барку, поки за скалою

не сховалась аж у пристань,

як сховалась - він зітхнув.

Знать, привиділись старому

в барці кунтуші козацькі

і шапки червоноверхі -

ні, се, певно, привид був!..

Знову ніч, і знову ранок,

і поклони, і молитва,

і в старій душі тривога,

сумніви і неспокій.

Аж нараз почувся стукіт -

на горі хтось, по закону,

каменем о скали стукав,

старець стуком відповів.

І спускається на шнурі

кіш з поживою для нього,

а на дні коша біліє

запечатане письмо.

Затряслись у старця руки:

на письмі слова знайомі,

український той скоропис

і знайомая печать.

«Старцю чесному Івану,

що в Афонській самотині

шлях важкий, тісний верстає,

шлях, показаний Христом,

православні з України,

зібрані у місті Луцьку

на братерськую пораду,

шлють благання і привіт.

Богу дякуєм святому,

що про нас не забуває

і важкії нам спокуси

шле для нашого добра.

Що важкі його удари

нас кують, мов те залізо,

з жужелиці очищають

і гартують, наче сталь.

Богу дякуєм святому

й молитвам тих богомольців,

що тягар хреста на плечі

за братів своїх беруть.

Ласкою його святою

й молитвами богомольців

стоїмо ще твердо в вірі

і не тратимо надій.

Б’ють на нас і явно, й тайно

вороги непримиримі,

напасті, і брехні, й зради

нас підкопують і рвуть.

Відреклись нас сильні світу -

і князі, і воєводи,-

кинули Христове стадо,

[за мамоною біжать.

Наші пастирі духовні

поробилися вовками,

шарпають Христове стадо]

і отруту в душі ллють.

Мов голодний лев пустині,

так ричить у нашім горі

голос лютої наруги:

«Де ваш бог? Де ваша міць?»

Тим-то ми, маленький човник

серед хвиль отих бурхливих,

з молитвами і сльозами

раду радити зійшлись.

Тямлячи слова Христові:

царство боже - труд великий,

і трудівники одні лиш

завойовують його,-

тямлячи твою науку,

що, як пастирі нас зрадять,

треба нам, самому стаду,

про своє спасіння дбать,-

обмірковували разом,

як би нам від сеї бурі

хоч малесеньким оплотом

церков божу захистить.

І прирадили зібрати

в одно огнище всі сили,

щоб велике, спільне діло

поспівало і росло.

І отсе шлемо до тебе,

чесний батьку наш Іване,

своїх братчиків з благанням:

будь ти нашим стерником.

Поверни ти на Вкраїну,

загрівай нас своїм словом,

будь між нами, мов та ватра

у кошарі пастухів.

Ватра, що холодних гріє,

дає світло серед ночі

і лякає злу звірюку,

душі радує живі.

Будь ти нам духовим батьком,

будь нам прикладом високим,

будь молитвою душ наших,

нашим гаслом бойовим.

Поміркуй: тяжкі негоди

насаджають в душах злобу,

ненастаннії наруги,

замуровують уста.

Поміркуй: неправда й кривда,

як та хижая вовчиця

у своїм гнізді смердючім,

родить хижих вовченят.

Поміркуй: лукавство й зради

убивають правдомовність,

а в кого затруте серце,

той отрутою й плює.

Батьку, батьку! Люте горе

вже калічить наші душі;

вовченята, хоч беззубі,

вже повзають серед нас!

Батьку, батьку! Від ударів

гнуться наші чола й спини,

і отрутою страшною

накипає нам душа!

Покажися тут між нами,

як старий борець незламний!

Один вид твій нас, похилих,

напростує, покріпить.

Слухай, рідна Україна,

стара мати-жалібниця,

голосом плачливим кличе

своє любеє дитя.

Врем’я йде на неї люте,

перехресная дорога

перед нею - хто покаже,

яким шляхом їй іти?

Не згордуй же сим благанням!

Поспішай спасати матір!

Може, голос твій і ум твій

все поверне на добро».

А на верхнім боці карти

припис був: «Післанці руські

ждуть на відповідь до завтра,

завтра будуть на скалі».

По печері ходить старець,

хрест до груді притискає,

молитви тихенько шепче

і не думає про лист.

«Хрест - моє добро єдине,

хрест - одна моя надія,

хрест - одно моє страждання,

одинока вітчина.

Все, що поза ним,- омана

і чортячая спокуса;

лиш один тут шлях правдивий

і спасенний - шлях хреста.

Що сей лист і що сей голос?

До кого? До старця Йвана.

Старця Йвана вже немає,

він умер, умер для всіх.

Що мені до України?

Хай рятується, як знає,-

а мені коли б самому

дотиснуться до Христа.

Адже я слабий і грішний!

Я не світоч, не месія,

їх від згуби не відкуплю,

сам із ними пропаду.

Ні, не зраджу свого бога,

не зламаю заповіту

і ярмо хреста отсього

до могили донесу.

Близько вже. Мабуть, для того

б’є на мене вал остатній

і остатня часть дороги

так болюща і важка.

Вже недовго. Боже! Боже!

Облегши мені тягар мій!

Просвіти остатню стежку,

що мов губиться у млі!»

Усю ніч молився старець,

обливав лице сльозами,

до хреста старечі груди,

мов