Із днів журби - Франко І. Я.
і молитву віднайшла.
Що ж се за крутії дебрі,
у які мій ум заходить?
Сеї теплоти крихітка
в тілі душу виклика!
Так удар кресала іскру
викликає із креміня,
а ся іскра - се пожежа,
жар і блиск, тепло й життя.
Жар, життя, тепло і світло,
разом з тим і смерть, руїна,
і нове життя, й безсмертя -
се душа всесвітня - бог.
Крихта теплоти і світла -
іскра в тілі, у мертвому
душу будить, без тієї
теплоти душі нема.
А в душі розводить ясність,
порив, віру - без тієї
теплоти немає віри,
ані ясності в душі.
А та віра творить чуда,
творить і найвище чудо
над всі чуда - творить бога,
відкрива його для нас.
Бог відкрився нам - от дивно!
Все він відкривався в днину,
у гарячім, теплім краї,
в світлі, в блискавці, в огні.
В реві вихру, в пітьмі ночі,
у ледах, снігах ціпущих
він не відкривавсь нікому.
Бог - се світло і тепло!
Але ж бог - творець усього,
він творець тепла і світла…
Чи творець морозу й леду?
Ні, про се мовчить письмо.
Се тепло - воно за хвилю
в мертвім тілі творить душу,
у душі тій родить віру,
вицвіт віри тої - бог…
Чом не можна би подумать,
що душа, і її віра,
і сам бог - то тільки витвір
тої дрібки теплоти?
Боже, може, гріх так думать?
Але ти ж велів шукати
правди!.. Без твоєї волі
думка не прийде на ум».
Так з думками бився старець
і молився, і томився,
але давнє просвітління
не хотіло вже вернуть.
І він плакав. «Чи на те ж я
тиху келію покинув,
скит відлюдний, щоб аж тута
в путах сумніву скінчить?
VIII
«Що за незвичайні гості
в мою яму заблудили?
Що се за посли і відки
вітер ось мені приніс?
Ті платочки сніжнобілі -
чи це сніг? Але ж не тають!..
Дивний запах з них несеться…
Боже мій, вишневий цвіт!
Цвіт вишневий - тут - в тих скелях!
Де тут вишні на Афоні?
О, скажіть, таємні гості,
повідайте, відки ви?
Запах ваш такий чудовий,
аж до серця він доходить,
в душу сипле насолоду,
чимось рідним навіва.
О, скажіть - ви з України,
із далеких рідних селищ,
що тепер вишневим цвітом
скрізь обсипані стоять?
Чую, чую рідний запах,
і моє стареє серце
грає в грудях! Боже милий,
та невже ж я не забув?
Та невже ж та Україна -
сей квітчастий рай веселий,
се важке, кроваве пекло -
ще для мене не чужа?
Що мені до неї? Важко
їй, небозі, там бороться
з єзуїтами й ляхами,
та не легко ж і мені.
Є своя борба у мене,
та борба, що кождий мусить
сам перевести з собою,
поки іншим помагать.
А чи ж я свої найкращі
думи, і чуття, й змагання
не віддав їй на услугу
в тій великій боротьбі?
Чи ж не був я їй порадник
на непевнім роздорожжі?
Чи не додавав відваги
її втомленим борцям?
Ах, і чи то не ранила
мою душу їх невдяка,
непокірність і зневага,
нетямучість їх тупа?
Чи ж мене не відіпхнуло
їх гордеє недовірство?
Чи я не отряс назавше
пил їх із своїх чобіт?
Так чого ж ви, білі гості,
сиротята веснянії,
тут із вихром заблукали
і свій запах принесли?
Не для мене вже ваш запах!
Не для мене ті далекі
спомини про Україну -
я давно для неї вмер!
Вмер! А чом же серце скаче,
чом же кров живіше б’ється,
думка чайкою літає
над садками рідних сел?
Пігі! Пігі! Цвіти, трави…
Вишні, молоком облиті…
Верби, мов зелені копи…
Дим зо стріх угору в’єсь…
Соловейко на калині
так лящить, аж серцю любо…
Діти бігають… Дівчата
десь співають у садку…
Геть, о геть, далекі гості!
Ви внесли мені тривогу
в пристань тихого спокою,
вир життя в мою труну».
IX
Вечоріє. Тінь довжезна
від скали лягла на море,
а там ген легенькі хвилі
злотом, пурпуром горять.
Із гнізда скального старець
тихо дивиться на море,
з хвиль тих злото-пурпурових
десь мостить далеко шлях.
Шлях мостить у край далекий,
через гори і долини
аж на рідную Вкраїну,
а тим шляхом думи шле.
Шле сердечне привітання
і любов свою, і тугу,
що, здавалося, давно вже
похоронені були.
Аж ось, глянь, тим ясним шляхом
звільна барка надпливає,
бризка золото й пурпура
з-під весел і з-під руля.
Теплий вітерець вечірній
роздуває білий парус,
і пливе, мов лебідь, барка
до Афонської гори.
Чи то братчики вертають,
що ходили в край далекий
на монастирі просити?
Чи то прості гендлярі?
Чи побожні пілігрими,
паломники правовірні,
прибувають на поклони?
Чи то
