Сагайдачний - Чайковський Андрій

Князь вважав у тім допуст божий, що на старості літ не можна йому мирно жити і треба сідати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити.

Князь мав по всіх замках військо добре узброене. Крім того, його новосельчани обов'язані були на кожний поклик збиратися й виходити в поле. Зброї було для них доволі, а коней і не перелічиш.

Князя боліло це, що проти нього виступають і козаки, з якими він все жив у згоді і єдності. У нього були козацькі ватаги між двірською міліцією. Князь мусив з жалем довідатися, що багато його козаків перейшло до Косинського. Остався лише Северин Наливайко з своєю ватагою. Князь хотів за нього запевнитися і покликав до себе о. Дем'яна, який мав великий вплив на свого брата.

— І що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув?

— Не покинув вашої світлості і не покине, поки я живу.

— Я мав право говорити так і про Косинського, а сталося інакше, і він, забувши страху господнього, підняв на мене святотацьку руку, на свого добродія.

— Ваша світлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну.

— То чому ж мені не сказали? Я ще був би в силі такого Косинського по-княжому винагородити.

— То не було діло вашої світлості, лише князя Януша. Без Рокитни можна було обійтися. Косинський далекий від того, щоби проти вашої світлості повстати. Його діло з князем Янушем, і справу можна би мирово поладнати.

О. Дем'ян князя Януша не любив як перевертня і тому його не щадив, а як сповідник старого князя, маючи в руках ключ до його совісті, міг собі позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике зухвальство.

— І ти, отче, радиш мені йти на мирову з розбишакою? Ні, того не буде. Я його поконаю збройною рукою і роздавлю, як муху!

— Смію завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги наші, яко же і ми оставляємо должникам нашим.

— А хіба ж це по-християнськи — нападати по-злодійськи на другого і його добро грабити?

— Я знаю, князю, що Косинський в цілій Білій Церкві нікого не пограбив.

— Як нікого? А князя Януша?

— Шукав відплати за зроблену йому кривду.

— Твій совіт лукавий, — каже подражнений князь. — Як хочете, то йдіть всі до Косииського, і ти, і твій брат, всі!

— Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашої милості, не опустимо вас, хіба нас киями прогнати прикажете. А ще й тоді, відійшовши, величати будемо князя Костянтина, як защитника і добродія православної церкви. Але було моїм обов'язком, як сповідника і духовного дорадника вашої світлості, звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий покласти голову, бо за вашу милість я перед Богом відповідаю.

— Що ж тут не по-божому? Хіба Бог забороняє свого добра захищати?

— Якби з цього мало вийти більше лихо, то треба таку защиту понехати.

— Не розумію тебе, отче. Яке ж може вийти з того більше лихо, як те, що мене той злодій, мене, православного князя, ограбив?

— Він не вашу милість, православного князя, защитника нашої церкви, пограбив, лише шукав своєї кривди на князеві неправославнім, на католикові.

— Як смієш! — крикнув князь і затиснув кулак.

— Удар, князю, ось моя сива голова, — сказав о. Дем'ян і склонив голову. — Я сказав правду і ще остерігаю вашу милість, що з тої міжусобиці повстати може велика шкода для православної церкви.

Князь заспокоївся, а о. Дем'ян говорив далі;

— Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашої богоспасаемої церкви мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша милосте, того Косинського, коли би він у твої руки попався. Не треба козаків доводити до крайності. Прийде час, коли вони будуть одинокими защитниками православної церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по вашій голові? Син найстарший вже для церкви пропав. Він — латинник і лях, з тої дороги його не в силі ми завернути. Діти вашої милості не підуть слідами свого славного батька. Рід Острозьких для церкви пропаде, це почуває моя душа. Хто ж постоїть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це душа і кров українського народу. Правда, вони ще не з'єднані, та над цим треба працювати, пригортати їх до себе, як свавільні діти. Уся шляхта може покинути свою церкву — народ, а цвіт його, козацтво, церкви ніколи не покине, а за неї голову положить. Могутність вашої світлості поконає Косинського, але не сміє його знищити. Батько покарає свавільну дитину, але її не уб'є. Не дай мені, Боже, дожити такого нещастя.

Бесіда о. Дем'яна зробила на князя велике враження. Він очевидно м'як, як віск, від слів свого сповідника, хоч як його княжа гордість проти цього бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможі, як польський гетьман Жолкевський, то доконали упімнення слабосильного о. Дем'яна. О. Дем'ян, вийшовши від князя, пішов прямо до свого брата-кожем'яки, у якого жив Северин.

В домівці Северина було замішання. Северин збирав свою мізерію і ладився в дорогу. О. Дем'ян прийшов в саму пору.

— Ти куди?

— Ще й питаєш! Не можу ж я тут бабіти, як козацтво рушається?

— Чи до Косинського тобі спішно?

— Авжеж...

— Бійся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смієш покинути.

О. Дем'ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього і каже:

— Та я би мав проти козацтва з князем йти? Ніколи! Мені би на Запорожжі того ніколи не вибачили, я би сам себе прокляв, і нашому родові, моїй добрій славі була би ганьба.

— А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобі те все розтолкую.

Северин зібрався й пішов з о. Дем'яном. Як прийшли на місце, о. Дем'ян зачинив двері, щоб їх хто не підслухав, і каже:

— Я прямо від князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо міг я вже тебе не застати. Ти в гарячій воді купаний, бо така річ вимагає розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас князь все милував. На тебе покладав він надії, тому мав ти в його посілостях певний приют і охорону. Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь світ підняв би на тебе великий крик, а князь ніколи би тобі цього не вибачив.

— Чи так, чи сяк, то мені з цієї матні не видістатися. Як не одні, то другі на мене повстануть. До мене пише Косинський і до себе взиває. Ми знакомі не від сьогодні і приятелі. З одного казана ми кашу їли. Як мені тепер стояти проти нього з князем, коли піднявся народ проти панів-дуків? Хіба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться.

— Ні, ти підеш у похід з князем. Ти дуже будеш там потрібний. Слухай мене, брате. Це перше повстання народу проти гнобителів. Козацтво ще заслабке, щоби з такою силою мірятись. Я вірю в силу козацтва. Воно побідить, але не тепер. Скажеш мені: нащо ж зачинати? Так! Та я того не перепиню, до бурі мусить прийти, бо Острозькі такої зневаги не подарують. Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво, бо —його буде треба. Ти будеш при князеві тою студеною водою, щоб жагу міркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово і погодиш їх. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не харциз. Його треба обороняти в пригоді, а ти це можеш, бо ти проворна людина. Вже то саме, що ти князя не покинув, з'єднає тобі серце князя, котрому здається, що усе козацтво проти нього повстало. Князь тебе послухає. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити. Його княжа гордість може перемогти мої упімнення, може за них забути, а ти йому це в пору пригадаєш. Між князем і козацтвом мусить прийти до згоди, а цю згоду доведеш ти, мій брате, до пуття. Пам'ятай, що одна мати нас родила, що ми з низького ремісничого роду, і лише власними силами вийшли в люде: я — в церкві, ти — між козацьким лицарством. Обидвох нас треба на світі, треба для народу, для церкви. Ми при князеві маємо тверду опору. Незриваймо того зв'язку з князем, стараймося його зміцніти. Брате! Не гаючись, йди до князя і проси про прикази для тебе...

Северинові кожне слово брата глибоко западало в душу. Він зрозумів його

наміри і в його голові зачав творитися план, як братову думку перевести в діло. Може, вдасться йому не допустити до проливу крові і довести до згоди між князем і козацтвом.

Северин, не гаючись, пішов на замок до князя.

На замку тоді відбувалася велика воєнна нарада. Приїхали княжі сини: Януш, воєвода волинський, і Олександр. Костянтина там не було, то й так не було з нього пожитку. Погулявши гаразд по світу, він тепер топив свої гуляцькі спомини в молитві й практиках релігійних. Зате поприїздили приятелі старого князя:

князь Олександр Вишневецький, Гулевич і інші. Вони всі мали спільні діла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив:

— Коли так далі піде, то з нашої праці сліду не остане. Загине, пропаде шляхта, голота запанує над усією Україною. Пани з Польщі хіба осліпли, що того не бачать і не хотять нам помогти. Така байдужість уряду відомститься колись тяжко на самій Речі Посполитій. Пани Заславські та Жолкевські сміють писати мені адмоніції, що то моє приватне діло, що я сам наварив того пива й сам його маю випити...

— Невже ж так писав? — питає Вишневецький.

— Так би ніхто не поважився, навіть сам король його милості князеві Острозькому написати, але так виходить з інтенції того письма. Пише мені, щоби йти на мирову з тим розбійником Косинським. Згадайте, ваші милості, мої слова, що то лише початок того, що має наступити. Козацтво збунтує всю сірому. Вони заволодіють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож, поки пора, треба тій гідрі шию скрутити, поки вона ще в колисці, поки їй ще зуби не виросли. Радьте, ваші милості, думаймо про рятунок самі, коли панам з Речі Посполитої не пильно за шляхтою постояти.

— На мою думку, — каже Вишневецький, — до того й сил великих не треба. За кількома стрілами все те гільтайство розбіжиться на чотири вітри. Тепер вони тріумфують у Білій Церкві, бо не було кому її обороняти. Замок підупав, найліпший доказ, що сам пан підстароста, князь Курчевич-Булика, не мешкає в замку, лише в городі, між міщанами. Не було війська, не було чим боронитися, тож Косинський вмашерував без усякої перепони в город. Інакше діло піде, коли стане проти нього вишколене у воєннім ремеслі лицарство.

Князь Костянтин, почувши про Білоцерківський замок, узяв це до себе, бо ходили всюди говори, що князі Острозькі через свою скупість не хочуть у своїх воєводствах направляти замків, хоч тих там дуже потреба так супроти орди, як і українського своєвільства.

— Чи я раз писав до сейму, що всі замки в Київщині потребують направи, що все занепадає, що замки ті не в силі зупинити непроханих гостей.