Сагайдачний - Чайковський Андрій
— От горобчики, навіть не думав я, що в них таке завзяття. Далебі, куплю їм горіхів за це й вицілую обох.
— Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не піддав.
— Се, брате, ще смішніше від того. Мені і в голову таке не прийшло і ще довго не прийде. Годі мені з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.
— І князь би тобі сього не вибачив, бо його милість уже тепер покладає великі надії на них.
— Краще не говорімо про такі небилиці: я такої дурниці не зроблю.
При найближчій нагоді стрінув Северин обидвох кульчичан і заговорив. Вони аж горіли з радості, що такий славний лицар, про якого стільки наслухались, говорить із ними.
— Гаразд, хлопці! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?
Вони оторопіли від такої несподіванки, а Петро каже:
— А чи пан Северин взяв би нас?
— Поки що годі. Таких жовтодзюбів нам не треба. На Січі не можна жінкам жити, а ви годі, щоб ще без паніматки обійшлися.
Хлопці обидва засоромились дуже. Петро каже:
— Ми ж і тут без паніматки живемо.
— Ех, дурень ти один з другим! Тобі здається, що на Запорожжі то самими пирогами, та медівниками годують, що нічого не роблять, хіба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, і не кожний з того хліба жити буде. Ви ані думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, і привіз би наперед себе до Острога, та віддав ректорові на карцер о хлібі й воді.
Северин відійшов, думаючи: "Тепер відійде їм охота про козакування думати. Скажу про те братові".
А хлопці знову думали собі таке:
— Чого він нас вчепився? Хіба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?
А Петро міркував таке:
— Нічого іншого, тільки що Северин був напідпитку, бо то все не держалося купи.
— Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тікати з бурси.
Ніде правди діти, що така думка у них не раз по молодечій голівці блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Відгадав її Плескач з їх говоріння.
Та по тій стрічі з Северином та думка затратилася відразу, тепер у них осталась одна ціль: вчитися і скінчити вищу школу, а відтак хай міркують старші, що з ними станеться.
Найближчої неділі розповіли Плескачеві немилу стрічу з Северином, — чого він від них хотів, чого їх вилаяв так погано?
Та в тій хвилі прийшов диякон Онуфріївської школи від отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеїв з-під Самбора, щоби прийшли зараз до нього.
Хлопці вдивилися на себе, а відтак на Плескача.
— Треба йти, діти, — каже Плескач, — то важна особа і без причини вас не кличе.
Пішли. А по дорозі — Марко каже до Петра:
— Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед ким, що хочемо на Січ втікати? Висміяв нас один, а другий, певно, ще вилає.
— Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Січ, а я жартом йому відповів. Випили одне, вип'ємо й друге.
— А може, нас відішлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?
— Як вишлють, то поїдемо. А гріха за нами, сам знаєш, нема ніякого.
Та у о. Дем'яна цілком не було того, чого побоювалися. Він прийняв їх ввічливо і зараз почастував їх горіхами та медівниками.
— Сідайте, хлопці, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотів вас випитати, як у вас, у Самбірщині, з нашою церквою?
— Певно, що не так, як тут. У нас православних переслідують, наприклад, у Самборі не вільно церкви ставити всередині міста, і хіба те мають, що їм люде скинуть. Такої церкви, як тут, ми ще ніде не бачили.— Так говорив Петро.
— А які у вас священики?
— Та які... У нас, наприклад, у Кульчицях, є чотири попи, та лише двоє знає читати...
— А як же вони читають Євангеліє?
— Навчилися одне "За всякоє прошеніє" напам'ять та співають його щонеділі, а службу правлять напам'ять.
— Сумно, — каже о. Дем'ян, — шкіл нема, людей нема.
— І князів руських нема, — докинув Марко.
— Бачите, діти, в якій небезпеці наша благочестива віра? На вас, молодих, тяжить святий обов'язок рятувати її, а то лише тоді статися може, як матимемо своїх вчених, до церкви і народу прив'язаних людей. На князів не числимо, бо їх не розведемо, а учених людей можна мати без помочі єзуїтів. Тому міркуйте, які великі услуги може зробити тутешня школа, а ви в ній. Не лише що самі навчитесь, та ще своїм прикладом товаришів заохотите до невсипущої праці. Від вас двох мусить школа більше вимагати, як від усіх інших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришів, бо янголів гордих навіть Господь не стерпів. Пам'ятайте собі те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вільно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко відпокутувати.
— Та ми вчимося, що можемо, — оправдувався Петро.
— Сину мій, я ж тобі докорів не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школі, вчителі вас хвалять, а я вас остерігаю, щоб ті похвали вас не попсували. Чим більше вас хвалять, тим більше ви повинні працювати, ось що хотів я вам, любі діти, сказати. Про вас знає і його милість, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ — вітчина наша. За ті три речі не жаль життя покласти. Наша церква і народ у небезпеці. Латинство і ляхи вдираються тими щілинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви — сіль землі сія, як ваші батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов'язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту, дрібну, хліборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.
Хлопці слухали о. Дем'яна, мов якої проповіді, по-божно, і кожне слово западало глибоко в їхні молоді душі.
— Чим ти, Петре, хочеш бути?
— Божа воля, я ще не знаю. Тільки що зачав вчитися.
— А коли б ти так... при божій помочі скінчив нашу Острозьку школу?
— Як мені старші порадять.
— Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них більше досвіду. А ти, Марку?
— Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумці.
— І ви ніколи не посварилися між собою, як це між хлопцями буває?
— Хіба як дітьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, відколи прийшли до розуму, ми заодне думаємо.
О. Дем'ян розпитував їх з цікавості, чи вони собі рідня. Тоді Марко оповів історію Петра, яку ми вже знаємо.
— Діти мої, — говорив о. Дем'ян, кладучи руки на їхні голови. — Господь вас залучив, вибрав ваші душі для себе ще в лоні ваших матерів, — не розлучайтесь душею ніколи, бо цього вам не вільно робити. "Я же Бог сочита, человек да не розлучаєть!" Побратимство — свята річ.
О. Дем'ян наклав їм у кишеню яблук, горіхів та пряників, поцілував у голову та відправив ласкаво. Вертали не в такім настрої, як сюди йшли.
— Що ти, Петре, на це скажеш? — питає Марко.
— Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усі на нас очі звертають.
— Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усі на нас закричать, хоч під землю ховайся.
— Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.
Для Острога був зразу призначений один Онуфріївський ярмарок. Відтак король для великих заслуг князів Острозьких визначив ще два: Миколаївський і Йорданський. У ті часи ярмарки дуже важні були. Без того ні один город не міг існувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'їздилися —з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижні, і немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за постаєнне, за мешкання, їжу і корм для коней і товару. О признання ярмарків дорічних городи і містечка дуже побивалися. Із-за того були різні спори, коли б ярмарки мали відбуватися в один час у поблизьких місцевостях. Церкви ж мали з таких ярмарків, що припадали в день якогось храмового свята, великі користі через братські пири. Братствам прислугувало право на такі пири варити мед і продавати його на загальному угощенні. На те запрошували посторонніх людей з-поза братства, які вкуповувалися на пир і за це добре платили. З меду зоставався віск на церковні свічки братські, з того знову приходила користь.
Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопці до Острога, заповідався величаво. Надворі було морозно, але сухо. За тиждень перед тим святом стали з'їздитися купці з різних сторін. Не лише в городі, але й на Заріччі не було одного дому, де би не гостював якийсь приїжджий. На ринку виростали шатра крамарські, наче гриби по дощі. Турецькі та татарські купці містились у своїх одновірців на Заріччі. Городські пахолки немало мали роботи, порядкуючи вози та крамарські шатра.
На той ярмарок лагодились і тутешні купці. У Плескачів аж горіла робота. В робітні на довгих жердках вішано готове обув'я, призначене на продаж. Були тут цілі в'язанки чобіт із сап'яну, курдибану, з простими і задертими вгору носами, призначені для шляхти. Плескач казав навіть кілька пар підкувати срібними підківками, які йому зробив місцевий золотар. Були тут і жіночі черевички на високих зап'ятках, шнуровані шовковими шнурками. Плескач знав робити чоботи венгерські з твердими халявами та шовковими, різного кольору кутасами.
Все то мало бути продане на Миколаївському ярмарку. До слідуючого, Онуфріївського, буде приготовлятися новий крам.
Кульчичане заздалегідь раділи, що такого дива надивляться, хоч інші бурсаки приймали це байдужо і навіть не згадували про те, що за кілька днів має наступити.
Як котрий із кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак лише посміхався під носом, не кажучи новикам нічого.
Кульчичане думали ще й про те, що на святого Миколи Плескач свої іменини святкувати буде. Петро скомпонував навіть якийсь стишок в день "тезоіменія славетному пану цехмістру", який вивчив напам'ять.
В неділю перед святим Миколою хотіли хлопці піти в город, та немало зчудувались, як застали двері зачинені, а диякон заявив, що в часі цілого ярмарку не вільно жодному бурсакові вийти на світ.
Згодом довідалися, що такий приказ завела вже від кількох літ управа бурси і школи тому, що бурсаки ходили поміж крами і тягли, що під руку попало та легше лежало. У міщан не рушали нічого, бо ті приймали їх, як своїх, але у приїжджих годилося покористуватися.
Купці жалувалися перед городською старшиною. Голова пішов князеві пожалуватися, і з того вийшов такий арешт на бурсаків.
