Сагайдачний - Чайковський Андрій

Писав я, що козаки-низовці приходять до Києва й забирають для себе всю арматуру. Мої письма, мої слова — як горох до стіни. Великі пани з Речі Посполитої дають мені пізнати, що це я повинен зробити своїм коштом. Які вони мудрі! Користь пішла б на цілу державу, а я маю сам поносити кошта? Як дбають, так і мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби йти з малими силами на того гільтая, я не згодний. Ми не знаємо, яка в нього сила. Може бути, що всі козаки панські, всі реєстровці перейдуть на його бік, я за своїх не є певний. А підемо ми з малою силою й нас розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить ворога ще більше, й тоді запалає полум'я явного повстання по всій Україні.

— А може, та напасть на вашу милість то з іншої руки походить? — втрутився котрийсь з присутніх.

— Над тим я також міркував. Панове гетьмани кладуть мені в ухо, що то моє приватне діло. З того можна думати, що вони щось знають більше, як я. Коли то діло приватне, то може бути чиєсь, кого я не знаю. Та дай Боже, щоби лише так було! У моїм приватнім ділі я дам собі раду своїми силами при божій помочі й при помочі моїх приятелів і сусідів. Вашмосць воєводо, — каже, звертаючись до сина Януша, — поїдеш у Галичину й там збиратимеш військо. Ми всі збирати його будемо тут. Я розсилаю накази по всіх замках і волостях, щоб кожний обов'язаний ставав до зброї. Часу маємо небагато.

— Ваша милосте, — сказав потиху старий слуга князеві, — від довшого часу нетерпеливиться пан Северин Наливайко й хоче пильно з вашою милістю говорити.

— От добре, що ми тут усі зібрані, — каже князь до гостей, — якраз Наливайко хоче до мене. Міркую, що хоче вимовити мені службу — то по-лицарськи, бо міг від'їхати, не кажучи ані слова. Нехай тут прийде.

За хвилю увійшов Северин Наливайко. Вбрався, як на велике свято, в кунтуш бронзової краски з червоним, як кров, сподом, у червоні штани й сап'янові чоботи. Виглядав, як мальований. Він не сподівався застати таке світле товариство, але цілком не збентежився панами. Він вклонився від порога, а далі підступив до князя й, кланяючись у пояс, промовив;

— Ваша голова, милостивий князю!

— З яким ділом приходиш, пане Северине?

— Зачуваю, бо вже про те говорять, що ваша милість ладиться в похід на свавільників під Білу Церкву. Смію спитати вашої милості, що прикажете, ваша милосте: вірному слузі остати на печі чи йти в поле?

На ті слова всі дуже зачудувалися, бо дожидали чого іншого.

— Хіба ж ти би пішов проти козацтва воювати?

— Коли ваша милість не прикажуть, то не піду...

— Таж козаки — твої брати.

— А ваша милість — мій батько, батько ближчий, чим брати. Було б погано, коли б я опустив у пригоді мого добродія й пристав до його ворога.

— А нема в твоїх словах якої хитрості, бо самим словам віри не йму?

— Ваша милість Наливайка не знають, як видно. Він найвірніший слуга вашої милості, та я ще мушу виправдати свою нетерплячку, я, слуга, повинен ждати, поки пан не прикаже, але я мушу знати волю вашої милості наперед. Зібрати військо — то не через пліт перескочити. Треба негайно зібрати людей, узброїти, нагодувати. Відтак треба все впорядкувати. Треба людей заздалегідь упередити, а то ті шибайголови підуть на той бік. Вони без війни, як риба без води, жити не можуть.

Усім та смілива розумна мова козацького ватажка дуже сподобалась.

Князь Костянтин каже:

— Твоя мова розумна і щира. Пам'ятай, пане Северине, що хто нам прислужиться, той може бути певний нагороди. Князь слова додержує. По тім поході, коли так буде, як ти говориш, будь певний моєї ласки. Даю тобі дозвіл на збирання козацтва, роби, як знаєш. Усього будеш мати, а що ти неабиякий ватажок, то я це знаю.

Наливайко вклонився й вийшов.

— Це певний чоловік і певно нашої справи не зрадить, — каже Вишневецький.

— Він нам більше прислужиться, як хто інший, — каже князь Януш, — По-перше, то справний ватажок і вміє орудувати гарматою.

— І розумів козацьку тактику.

— На Северина ждав на замковій вулиці о. Дем'ян.

— Трохи не подавився своїми власними словами, так садивсь на чемності. Щоб тільки за твоєю радою, брате, не втратив козацької слави.

— Не втратиш, увесь світ дізнається, яку ти козацтву прислугу зробив.

— Ніхто того знати не буде, а всі мене побачать там, по тім боці, де я не повинен бути. Та вже вороття нема, бо коли я сам заявив князеві свої послуги, то аж тепер би зрадником остав. Нехай діється Божа воля!

VІІІ

В Білій Церкві все заспокоїлося. Козаки Косинського жили з міщанами в згоді; був у городі порядок; Косинський з старшиною сидів на замку і тут укладали план дальшої війни. Косинський розписував листи на всі сторони й взивав козацтво єднатися під його булавою. Писав на Запорожжя, писав до своїх приятелів, писав до московського царя.

Зійшлась рада козацьких старшин. Косинський був у добрім настрої духа. Мав надію, що на весну підніме до себе усю козаччину проти панів, що на Україні заведеться новий лад без хлопа і пана.

Між його старшиною був сотник Максим Шило. Він, вислухавши голоси товаришів, каже:

— Пане гетьмане, ти все бачиш під схід сонця, а воно так не є. Завчасно ще, щоб уся Вкраїна на панів встала. Буде доволі наших лицарів по тім боці. От зараз скажу: ти, гетьмане, писав до Наливайка. Ти його сподіваєшся. Для нього оставив ти одну важку роботу, а то впорядкувати гармату нашу, окопати город. Він до того мистець.

— І він це, певно, зробить, то мій добрий знайомий.

— Зробить, але не на цім боці. Я дістав вістку певну з Острога, що Наливайко держиться цупко княжого хвоста і збирає на нас козацтво.

У всіх, що те чули, наче б громом вдарило.

— Сотнику, — каже Косинський, — чи це аби не наклеп на славу доброго козака.

— Дай Боже, щоб це був наклеп, та воно щира правда. Северин пішов туди. При князеві стоїть і його брат, піп Дем'ян. А вони оба нерозлучні, як можна було на нього надіятися?

— Обійдемося без Наливайка, — каже Косинський,— я теж потрафлю орудувати гарматою.

— Не в тім діло, а лише в цім, що на других уповай, а своїми силами роби. Ти, гетьмане, надієшся і на московського царя, і на орду, а з того пуття не буде. Цар тоді вмішається в наше діло, як побачить у тім свою користь, а хан татарський на те тільки прийде нам з поміччю, щоб собі за згодою козацтва ясиру набрати та Україну пограбити. Нікому я не вірю, ні на кого не уповаю, хіба — на свою шаблю.

— Так, по-твоєму, не зачинати нам нічого, хіба розійтись додому?

— Я того не кажу, але ніде правди діти, боюсь, щоб ми задалеко з такими силами не зайшли. Ми задалеко від Запорожжя. Коли б вороги позаду нас станули, так хіба на дикі поля. Нам треба десь ближче.

— Ми замок Білоцерківський приведемо до ладу і можна буде довго оборонятися. Припасів всіляких тут доволі.

— Кажу вам, що ви діти, — говорив старий Шило. — Зачинати війну проти панів-гнобителів на те, щоби сидіти за валами? Подумайте! На таке діло йти вперед, не задержуючися, здобувати замки на те, щоби їх нищити, щоб пани відтак ніде не знайшли захисту. Але нас замало, щоб йти вперед. Пам'ятайте, товариші, з ким граємо, — то неабиякий шляхетка, то — Острозький. Він лише десяту часть своїх грошей видасть, а поставить таке військо, що з німецьким цісарем поміряється, не то що. Я кажу так: Біла Церква не до оборони. Шукати нам пригіднішого місця, а за той час збирати сили, рушити ціле Запорожжя. Тепер би нам лише потроху рвати панів, де вдасться, а цілої нашої сили не виставляти, поки не запевнимось, що ми побідимо.

— На твій резон, сотнику, то нам ніколи не доконати великого, задуманого діла.

— Пане гетьмане, ти береш річ гарячо. Не наставляй даремне голови. Ти лицар, ти добрий ватажок, але ти нерозважний, і то тебе згубити може. Чи доконаємо ми задумане діло? Ні! Ми робимо початок, уготовляємо путь грядучим поколінням, ані ми, ані ті, що прийдуть зараз по нас, не поконаємо панів, це зробиться пізніше. Але початок треба комусь зробити. Треба показати мирові хрещеному, що можна би це зробити, якби це й те.

— А поки що на нас йде королівська комісія, — обзивається Павло Жук. — Вони вже в Фастові отаборились. Самих знатних панів до нас, худопахолків, король посилає.

— Кого?

— Претвича, Струся, Гульського, разом з ними йде і наш паперовий гетьман Язловецький, — самих старостів понасилали.

— А йде за ними військо?

— Ні, вислали самих комісарів. То таке діло, панове, що коронні пани не конче то за Острозьким руку тягнуть. Вважають це діло приватним самого князя з козацтвом. Це для нашої справи і добре. Нам леда день сподіватися письма з адмоніціями, і зачнуться переговори, з котрих ніякого пожитку не буде.

— Не може це бути, щоби комісари без війська йшли. Я знаю від своїх людей, що якась там сила з ними, і по якого чорта вони би окопувались у Фастові...

— А я все кажу, що Біла Церква для нас не добре місце, — говорив Шило.

— А куди б ти гадав?

— Краще в Трипіллі. Звідсіля заберемо усю гармату та муніцію. Зайняли Білу Церкву, займемо і те. Чи згода, панове товариство?

— Авжеж, що згода!

І Трипілля зайняти не було великої штуки, бо ніхто не хотів його обороняти, а ця здобича, яку тут знайшли, варта була легкого труду.

Косинський видав приказ добре окопатися та поустановляти гармати як ті, що тут знайшли, так і ті, що привезли з Білої Церкви. Не довго ждали, як тут з'явився посланець від польських комісарів з листом від пана Миколи Язловецького. Цей поставлений польським урядом "старший" над низовим військом писав:

"Панам молодцям запорозьким, що в Трипіллі під той час.

Панове молодці! Хоч ви, не вважаючи на моє писання, вже показали себе непослушними і королеві, панові своєму, і мені самому, забувши свою присягу і обов'язки супроти природженого пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника королеві і Речі Посполитій, і думаю, що за одного лотра всі не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще цього листа, наказуючи вам іменем короля, щоби ви того лотра видали, а самі волі королівській не противилися, бо тут ви породилися і трудно б було вам обійтися без Польщі, котрої вам би вже не знати. Інакше замість того, що я з вами мав служити королеві й кров поганську розливати, — коли ви зараз не ув'язните того лотра і не вишлете послів до мене, то я за поміччю божою з людьми королівськими буду мститися над вами".

— Овва! — гукнули козаки.