Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Дістали десь фаетона, пару коней пригнали, та й зникають майже щодня: на день, а то й два. Де бувають, не кажуть, повертаються тільки часто пішки — так на фаетона навалять. І сало, й борошно, і барахло: он повна комора набита, а їм усе мало. Позавчора телицю привели, а спитати: навіщо? У корівнику ж два бички стоять, окрім корови, та третього минулого тижня зарізали. А в хліві дві льохи вгодовані — самі під ніж просяться. То на все те рук треба та рук: вояки ті зашмаркані ні за холодну воду! А ще їх нагодуй — щодня ж майже гуляють. Думала: хазяїн буде у хаті, а воно — чортяка з рогами!

— Та ви самі все побачите! — закінчила Галя сердито. І Тетяна побачила. Другого ж дня, у суботу.

З самого ранку Іван був похмурий та сердитий: командував різко, покрикував навіть на Жору. Поки Пилип поїв коней (двох буланих жеребців, хоч на виставку), поки викочував разом з Ашотом із клуні фаетона, Іван перевіряв ручний кулемет.

набивав два диски набоями. Жора йому помагав: мугикав про себе пісеньку, поблискував золотими коронками.

— Перестань! — буркнув Іван.— Щитать не даєш.

— Пусть вороги наші щитають! — відповів весело Жора: він вирядиЕ'ся, мов у театр. Матроська тільняшка, стрічки з набоями навхрест, граната "лимонка" на поясі й нагач на шнуркові: гуляй, морська душа!

Іван же поверх сорочки надів німецький френч із погонами срібними, з двома хрестами залізними, підперезався німецьким теж ременем з важким парабелумом у шкіряній жовтій кобурі, повісив на плече автомат— теж не наш, а німецький. Насунув на самісінькі очі офіцерський кашкет з високим дашком, строго попередив ЖІНОК:

— Ви ж тут глядіть: нікуди ні кроку!

Винесли кулемет, важкий мішок із гранатами й дисками, повантажили на фаетон. Сіли удвох на м'яке високе сидіння, а попереду, на передкові, Ашот і Пилип, який щосили віжки натягував: засгояні коні так і рвали з місця.

— Паняй!

Пилип попустив віжки, коні одразу ж рвонули, аж усі похитнулися, винесли фаетон за двір, мов пір'їну. Івась кинувся слідом: зачиняти ворота. Весь ранок смикав матір за рукав, тихенько просився, щоб узяли і його, поки Тетяна пообіцяла

ВГОСТИТИ ВІНИКОМ:

— Я тебе навоюю!

Насупився, тепер на матір і не гляне. Куди ж пак: горе отаке! Довго стояв у воротях, дивився заздрісно вслід. Підійшов потім до матері (вирішив-таки пересердитись), улесливо заглянув

у ОЧІ:

— Ма, можна, я на горище полізу?

— Там ще тебе не хватало! — озвалася Тетяна сердито: була переконана, що все горище нашпиговане зброєю.— Спробуй тільки залізти, я не знаю, що з тобою й зроблю!

Івась знову розсердився на матір. Забився в куток, надувся, як сич: лишився, нещасний, без зброї!

— Та вони всі однакові! — втішала Галя Тетяну— У мене он брат: самопалом замалим очі не вибив! Як стрельнув, то шротом так лоба і всіяв. І думаєте — покаявся?.. Тато із нього сім шкур спустили, а він знов за своє. Отак і воювали, поки не виріс...

Галя вже несла до печі солому — зібралася прати. "Поки ті чорти по голові не товчуться!" Всунула три чавуни величезні.

щоб закипіло. Тетяна взялася їй помагати. Й Івасеві робота знайшлася: од колодязя воду носити.

— На, воюй ось із відрами! ( Кривився, але носив.

Впоравшись із пранням, їсти варили. Потім годували худобу. Потім вичищали в корівнику. Почистили й саж: із-під льох, що ледь ворушилися. ("Каже: продамо,— лаялася Гаая.— А де той у чорта зараз базар?!") Роботи вистачало, аби охота була. Тетяна й незчулася, як день збіг до вечора: склала руки, коли вже зовсім потемнішало.

Вечеряли втрьох: притихлі, натомлені, мимоволі прислухалися: їдуть? не ідуть? Й тривога потихеньку заповзала у душу: дуже ж бо моторошно було зараз на хуторі! Бо що вони, дві жінки й дитина, робитимуть, як до них лихий хто увалиться?

І як вона, Галя, лишалась одна?

— І вам не страшно ото?

— Страшно,— признавалася Галя.— Тільки куди маю діватись?

І справді — куди? От і їй, Тетяні, куди діватися з дитиною? Світ, здається, широкий, а в ньому — лише глухі закутки. Ускочиш — не виберешся.

— Ну, давайте вже спати,— позіхнула Галя: засиділися за столом замалим не до півночі.— Сьогодні вже не повернуться. Видать, в далекі краї покотили.

Тетяна довго не могла заснути: все здавалося, що хтось ходить попід хатою. А ще наче фаетон стукотить. І коні тупочуть.

Діждалися їх аж на третій день, після обіду. Приїхали натомлені, але веселі: особливо Жора та Йван. Пилип, той завжди мов щойно зі сну. Ашот же якийсь аж наляканий: мовчки помагав розпрягати коней.

— Галю, держи!

Іван, зіскочивши па землю, діставав чемодани. Великі, з жовтої шкіри, обтягнені ремінням, в сяючих бляшках і пряжках,— Тетяна таких і не бачила. Один... другий... третій...

— Неси прямо до хати... Там розберемося... А ви чого? — до Тетяни.— Беріть, помагайте!

Тетяна теж узяла чемодан. Важкенний, ледве донесла. Знову вийшла. Жора з Іваном саме діставали якийсь довгий сувій, у рядюгу замотаний..

— Сам донесеш? — спитав Івана.

— Донесу.

22 А.Дімаров

673

Іван присів, завдав сувій на плече. Пригинаючись, поніс до комори.

— Галю, одмикай!

Галя побігла по ключ. Тетяна ж дивилася на Жору. Весело насвистуючи, вій знову поліз на фаетон, дістав з-під сидіння мішок. Мішок вегь був рудий, аж запечений, важкий млосний дух так і вдарив Тетяні в обличчя. Все ще посвистуючи, Жора зіскочив на землю, пішов прямо до хати, несучи мішок трохи на віддалі, щоб не забруднитися.

— Ти що, зовсім ненормальний?..— перейняв його Йван.— Неси за клуню!

— А плоскогубці?

— Зараз винесу. А в хаті не смій! Пішов до хати, виніс обценьки.

— Інструмент! — вигукнув Жора. Повертів у руках, пішов за клуню.

Іван зняв іще один чемодан, маленький, плескатий:

— Цей нате вам. Та не впустіть!

Згодом усі зійшлися до хати. Ашот мов води в рот набрав. Жора ж повернувся од клуні ще веселіший, а Пилип ожив лише тоді, як побачив на столі паруючу страву.

їли багато й жадібно: проголодалися. Жора був заїкнувся про чарку, але Іван не дозволив: потім, як з усім покінчать. Чемодани стояли тут же, коло лави, рядком. Поївши, Іван наказав:

— Хлопці, ану на горище! Та пулімйот захопіть із собою!.. Стежте за дорогою, поки покличу... А ви,— до жінок,— походіть по хазяйству... Нам тут треба про дещо пораїтись...

— Пораїтись! — фиркнула, вийшовши з хати, Галя.— Барахло, що в чемоданах, ділитимуть!

Тетяна одразу ж згадала мішок і обценьки.

— А нечистий їх знає! — відповіла Галя зовсім уже сердито.— Хіба ж вони скажуть?

Сходили, однак, за клуню. Побачили прим'яту траву, сліди засохлої крові. Ні мішка, ні того, що було в ньому, не знайшли.

Розповів усе Ашот. Другого дня, зайшовши за Тетяною в корівник. Виглянув у двері, чи ніхто не підслуховує, зашепотів:

— Слушай, ти знаєш, що він привіз? І став розповідати.

Вони заїхали далеко, кілометрів за тридцять. Добиралися весь день, бо минали села: об'їжджали прямо по цілині. Аж під вечір Іван наказав зупинитися: "Отут і заночуємо, бо сьогодні вже пізно".

Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кілька машин.

Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пішов у той бік. Повернувся, як уже зовсім стемніло.

"Ну?" — запитав його Жора.і "Там, де треба",— відповів коротко Йван. "Дшеко?" — "Кілометр". — "Коней тут лишимо?" — "А де ж?"

Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропів — завівся, мов трактор, і то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: "Перевернися, занудо: німці почують!" — "Що? Га?.." — зривався Пилип. І знову — хр-р-р! — поїхав!..

Чи то від хропіння Пилипового, чи від очікування того, що мало статися вранці, Ашот мало й спав. Весь аж тремтів, тільки не від холоду — од збудження. А уява вже малювала картину майбутнього бою...

Потім міцно заснув.

Схопився од того, що хтось його торсав за ноги: "Підйом!"

Іван уже встав, Жорка потягався, аж суглоби тріщали, а Пилип усе поривався натягнути на голову піджак, поки Йван, тихо лаючись, піддів його чоботом. Аж тоді Пилип одірвав од землі голову, очманіло спитав: "Хіба уже ранок?"

Швидко розвиднювалося. В балці збирався туман, він наче стікав звідусіль і невдовзі накрив їх з головою. Стало сиро й холодно. Іван наказав добре поснідати, бо хто його зна, коли доведеться їсти, і вони мовчки поснідали холодним м'ясом та хлібом.

"Ну, пішли! — скомандував потім Іван. І до Пилипа: — А ти лишайся тут. Як сонце зійде, впряжи коней і будь напоготові. Як свисну — коти зразу ж до нас. Чуєш?" — "Та чую, не первина",— буркнув Пилип.

Дорога й справді була не далі, ніж за кілометр. Іван привів їх на пагорб, зарослий густим бур'яном. Встановив кулемет, прицілився, водячи сюди-туди дулом. Сказав, задоволений: "Отут і чекатимемо". Ждали довго, весь ранок і добрі півдня. Мимо проїжджали то підводи, то поодинокі вантажні машини, але Йван їх не чіпав: виглядав ціннішу здобич. І таки діждався ще одну машину, тепер уже пасажирську. Спалахуючи лобовим склом, чорна машина швидко котила шляхом, до них наближаючись, а в Івана все вужчали й вужчали очі: він уже лежав, притиснувши до плеча приклад кулемета.

"Цю візьмемо?" — спитав тихо Жора.

"Цю",— відповів йому Йван. І одразу ж дав чергу Болісно верескнувши гальмами, машина юзом сповзла у кювет. Іван

22*

675

дав ще одну чергу, підхопив кулемет, побіг донизу. Попереду, розмахуючи наганом, вже вистрибував Жорка.

В машині (це був "опель-адмірал", довгий, наче пенал) було всього двоє: убитий шофер і живий-живісінький офіцер. Офіцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий і дуже товстий. Він і не подумав чинити опір, настільки був приголомшений, виліз із машини, покірно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.

"Стережи, щоб не втік!" — наказав Іван Ашотові, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка — діставав чемодан за чемоданом.

"Зови фаетон!" — гукнув він до Йвана.

Іван заклав пальці до рота, пронизливо свиснув.

Поки Пилип під'їхав, вони витягли чемодани і тепер зрізали шкіру, що нею були обтягнені сидіння. Яскраво-червону, з золотим візерунком, Ашот не встиг її як слід і роздивитися, бо стеріг німця. В того вже трусилися догори підняті руки, жирне обличчя стікало потом. Він щось раз по раз казав одне й те ж, але Ашот не розумів по-німецькому, а тут підійшов Іван, крикнув на Ашота: "Ану одійди!" — І став діставать парабелум.

"Стой, не стріляй!" — перехопив його Жора.— В нього ж рижйо! — І показав на пальці, внизані золотими перснями.