Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Одтягнув німцеві губи, наче коневі, вигукнув ще веселіше: — І тут рижйо! Повно риж'я! Давай у фаетон!" — І поволік зовсім уже обмерлого німця до фаетона.

Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги — з другого, повантажили чемодани й шкіру, замотану в рядюгу, вскочили самі — рвонули учвал.

Як од/їхали з добрий десяток кілометрів, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бік шляху, чи не чутно погоні. Заспокоївся, скочив додолу. За ним зліз і Жорка, стягнув зовсім уже обмерлого німця, одвів його вбік і акуратно зарізав. Одсік йому голову й пальці, поскладав до мішка...

Аж тепер зрозуміла Тетяна, що було в мішку й що робив за клунею Жорка. їй стало аж млосно, вона аж за стіну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:

— Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкіру, давай золото з рота!..

— Замовчи!' — простогнала Тетяна: її вже канудило. Після того не могла на Жорку й дивитися.

Якось, підстерігши, коли Йван був у доброму настрої і вони лишилися у хаті удвох, обережно спитала:

— Що ви далі збираєтесь робити, Іване?

— Воювати,— відповів коротко Йван.

— З ким воювати? — Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.

— ХТО ПІД руку ПІДВернеТЬСЯ.;

— А як хтось із своїх? — догїитувалася Тетяна.

Іван насмішкувато гллнув на Тетяну, чвиркнув крізь зуби:

— А я своїх давно розгубив: мені тепер усі чужі!

— А як скінчиться війна, тоді що робитимете?

— А я що, дурний: ждати, поки кінчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далі куди... Слава Богу, під сонцем ще місця вистачає: не одні лишень німці та більшовики! Було б золото, а місце знайдеться...

Сказав, та, мабуть, одразу ж і розкаявся: блимнув підозріло на Тетяну:

— А чого це ви так допитуєтесь? Чи не втікати надумали? — А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й відповісти, продовжував: — Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби. Не бійтеся, плакать не будемо!.. Не здумайте тільки Ашота зманювати!.. Чуєте?

— Та куди б я утікала? — відповіла нарешті Тетяна.— До кого?

— Отож-то й воно, що до кого! Більшовики вже за Уралом, а німці вас не помилують. Так що сидіть поки тут і не рипайтесь..

— А потім?

— Що — потім?

— Як ви в Туреччину рушите — ви ж нас не візьмете? Куди нам потім діватися?

— Ну, там буде видно,— буркнув Іван. Звівся, пішов важко з хати. Аж на порозі обернувся до Тетяни.— І ви той... Жорці не попадайтесь під руку... Коли п'яний... Він не подивиться, що ви набагато старші...— Криво всміхнувся.— Думав не казати, мені все одно, та все ж, як-не-як, родичка.

Тетяну аж вогнем облило. "Господи, цього ще мені не вистачало!" — простогнала у відчаї.

Грицько вирушив у дорогу в п'ятницю, щоб у суботу або на крайній випадок у неділю вже бути на місці.

Ніс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мішечках по кілограму розваженого, та три шматки сала,— кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди і назад, якщо вдасться сісти на поїзд, а третій — собі, на прохарч. І хлібину, велику, важку, Катериною спечену.

— Вистачить? — питався Євген.— Мо', картоплі ще всипати?

— Не треба — не охляну. Я потроху кусатиму.

— Ну, гляди. Та не забудь, що купувати... Дратви — раз,— загинав пальці Євген.— Смоли — два. І гвіздків шевських побільше.— Це говорилося для Катрі, яка нічого не знала про лампу. Про лампу раніше велася розмова, коли Євген дав Грицькові колодку. Колодка як колодка, нічого у ній особливого, хіба що трохи легша од інших, а пильніше обмацати: знизу планочка врізана — акуратно так вставлена, що треба про неї знати, аби помітити. А під планочкою — гніздо для лампи. "Як тільки дістанеш, так одразу ж і сховай у колодку,— повчав Євген.— Бо попадешся із лампою—німці з тебе шкуру здеруть!"

— "Хай деруть, у мене є запасна",—засміявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! "Та колодок купи пар десяток,— продовжував перераховувати Євген.— Розмірів різних".— Хоч про колодки Євген міг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потім всі покласти до гурту.

— Про гас нагадай,— додала Катря.— І про сіль.

— Та купи солі, бензину,— повторює покірно Євген.— Тільки добре заткни, щоб не розлив.— Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що її Грицько теж мав за борошно виміняти. Бо сірників лишилося півкоробки, Катря над ними трясеться, під подушку од Євгена ховає: тож і чекай

— смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печі.— Іще перевіриш, щоб запальничка добре горіла... Ага, ледь не забув: камінців до неї з десяток... Не забудеш?

— Запомню.

— Та стережися, щоб не обікрали! — Це вже Катря.— Там же злодій на злодієві, як ті люди в місті й живуть!

— Ну, гаразд, давай на дорогу присядемо,— перебив Катрю Євген.— Додому ще заскочиш?

— А нащо? Що я, крику не чув? — Бо мати хоч і одпустила Грицька, але було перед тим крику й плачу. І татові дісталося мимоходом. Ну, тато в них за все в одвіті!

— Довідка де?

— Осьо, в кишені.

— Гляди, не посій. Бо тоді точно посадять.

— Не посію.— Довідка не просто в кишені, а ще й булавкою пришпилена, щоб не випала. І Гриць, до брата йдучи, лап-лап себе по піджакові: на місці? На місці...

Посиділи, встали.

— Ну, щасливо,— подав руку Євген.— Ні пуху тобі ні пера!

СТОЯЛИ, подібні один до одного, мов дві краплі води, тільки обличчя Євгенове передчасними зморшками посічене, особливо на лобі, ще й чуприна, пишна недавно, порідшала. Не те що порідшала, а якось наче посіклася; в Грицька ж обличчя — мов яблуко: приходьківська неі'януча кров. І очі од тата: безжурні, веселі, мов усе нам за іграшку, що б там не сталося. Подивилася на них Катря, на Євгенову ногу обрубану, й одразу ж у сьози.

Ну, тепер не скоро розгодиниться. І Грицько, який страх не любив жіночих нюнь, попрощався та пошвидше із хати.

Вийшов за рідне село, піднявся на пагорб, і світ йому здався безмежним. І не було в тому світі ні злоби, ні страху — тільки радісне очікування чогось незвичайного. Сонце ж гріє ласкаво, вітерець пестить груди (піджачок на руці, бо вже й жарко), босі ноги—ляп-ляп по твердому, колесами вбитому,— ішов би та йшов, не зупиняючись, аж до самого Харкова. А що мішок все важчає й важчає і тонкі лямки вже в'їдаються в плечі, так то дрібниці: Грицькові не звикати носити важке. Більше донесе, більше і виторгує.

У Хоролівці, на великий подив Грицьків, ніхто його не зупиняв, не питав документи. Німці йшли мимо так, наче Грицька і не бачили. Один лише поліцай, у чорнім мундирі, що стояв у якихось високих воротях на варті, втупився у нього.

В Грицька аж у животі похолонуло: ну, зараз учепиться! Не вчепився, провів лише поглядом, байдужим, аж сонним.

На вокзалі теж повнісінько німців, і нікому до Грицька діла немає. Тільки й того, що поступайся завчасно дорогою: зіб'ють, переступлять і не помітять.

Аж ось підійшло двоє: з гвинтівками, з бляхами на грудях блискучими. Зажадали суворо:

— Аусвайс!

Грицько одразу ж змикитив, що документа питають: одстебнув булавку, дістав поспіхом довідку. Прочитали і знову:

— Аусвайс!

Грицько тоді їм рецепта, що дав дядько Микола: в аптеку, мовляв, по ліки, мовляв! То рецепт їх зовсім розгнівив: штовхнули Грицька у плече, стукнули ребром долоні по шиї:

— Век!

Наче й не сильно, чортяка, стукнув, а в Грицька аж тріснуло щось. І голова пішла обертом. Ледь у хвіртку потрапив, що вела з перону.

Постояв, мацаючи шию, чи хоч ціла, обійшов вокзал з іншого боку, але й там те ж саме: повно німців, а людей щось і не видно. І порадитись ні з ким, що його далі робити.

Виручив його якийсь залізничник: в засмальцьованому кашкеті, з маленькою валізкою в чорній эд мазуту руці. Помітив погляд благальний Грицьків, зупинився

— Кого, хлопче, шукаєш5

— Та поїзда...

— І далеко зібрався?

— Та в Харків... По ліки... А вони проганяють,— кивнув у бік німців.— Не пускають.

— І не пустять,— ствердив залізничник.— Той поїзд тільки для німців... Хто ж у тебе захворів, що так далеко по ліки вирядився?

Сказав, що брат. Повернувся з війни без ноги, а тепер болить — спасу немає.

— Всі ми зараз обезножені,— зітхнув залізничник. Обличчя його пом'якшало, він співчутливо дивився на Грицька.— Як же тобі помогти?.. Ну, от що, Петрович хоч і лається, та що з тобою поробиш. Бачиш оту вуличку? Так ти нею іди, нікуди не звертай, аж поки в колію впрешся. Там одразу ж побачиш вагони, їх саме формують на Харків. Розшукай Петровича, він там кондуктором, і скажи, що ти од Якимчука... Що я тебе прислав. Од Якимчука — не забудеш?

— Не забуду... Тіки як я його упізнаю?

— Петровича? По вусах! Більше ні в кого таких вусів не побачиш... Як підійдеш, так одразу ж і скажеш: од Якимчука...

Повеселілий Грицько подякував, подався в бік вулички. Довго петляв, поки попереду зблиснула колія. Та не одна — добрий десяток. І вагонів, вагонів — як серед них Петровича того й шукати?

— Петровича? — перепитав якийсь парубійко, теж, мабуть, залізничник.— Он отой ешелон бачиш?.. Та не цей, а он той! Отож туди й чеши. Там і має бути Петрович. Та біжка, бо зараз одправиться.

Грицько і рвонув — забув навіть подякувати. Біжить по шпалах, аж спотикається, мішок за плечима підстрибує, серце як не вискочить, а в голові думка одна: "Хоча б встигнути!.."

Нарешті добіг. І одразу ж налетів на Петровича: упізнав по вусах. Довжелезних, наче у сома.

— Чого, дурню, гнав? — запитав сердито Петрович.

— Дак ви ж... зараз... їдете...— одхекувався Гриць.

— Який це тобі йолоп сказав?

Грицько аж оглянувся: чи не видно того парубійка. Не

видно. Ну ж, зараза, найшов коли!жартувати: на Грицькові усе

хоч бери та викручуй! .

Почувши про Якимчука, Петррвич ще дужче розсердився:

— Йому що: робити більше. нічого?! Людей по шпалах ганяти!

— Я, дядьку, багато місця не займу! — став благати Грицько.— Я десь у куточку...

— В куточку,— чмихнув, аж розлетілися вуса, Петрович.— Багато вас таких, закуточників! А,де я вам тих куточків наберу? У мене що: вагони гумові? Оно всі запломбовані, бачиш? То для тебе пломбу зривати?

Грицько похнюпив голову, повернувся, пішов. Та не встиг і двох кроків ступити, як Петрович його зупинив:

— Ану постій!

І коли Грицько обернувся, спитав усе ще сердито:

— Як тебе звати?

— Грицько.

— Грицько! — знову пирхнув у вуса.— Всі ви Грицьки!..