Біль і гнів - Дімаров Анатолій

"Та що я собі думаю! — схаменулась вона, бо, здавалося, знову цілісіньку вічність простояла, притиснувши подерте полотно до грудей.— Та світатиме ж скоро!" Тетяна гарячково стала в'язати вузли, а полотно вислизало з вузлів.

І тут загострений Тетянин слух уловив якийсь звук Звук доносився од єдиних дверей, що були в холодній. Хтось спускався по той бік, обережно і тихо, теж наче прислухаючись, як прислухалася зараз Тетяна. Ось наче завмерло... якийсь час не було нічого чутно... потім крок., іще крок., все ближче і ближче... зашелестіло, зашкрябало в двері...

Тетяна зовсім уже заніміла, в неї, здавалося, перестало битися й серце. А по той бік дверей щось сліпо тикалося, потім стукнуло, дзвякнуло — металом об метал, заскрипіло іржаво, з натугою, двері стали прочинятися, жалісно повискуючи, хтось їх підштовхував обережно й тихо,— на темному тлі ширшала й ширшала ще чорніша щілина.

Ось вона перестала розширюватись, затужавіла, натомість зашурхотіло, протискуючись,— якась невиразна постать, чорна тінь на темному тлі. "Хто там?" — хотіла спитати Тетяна, але губи вже не слухались, їй здавалося, що вона уже марить.

— Учителька!.. Учителька!.. Тінь її докликалася!

Тетяна судомно ковтнула суху, мов пилюка, слину, і слина застряла їй у горлі.

— Учителька! — Тінь підступала все ближче, темна, розколошкана тінь, зібрана в невиразний згусок— Ти що: не живий?

Аж тепер Тетяна впізнала Ашота.

— Давай, буди свого сина... Ти що, неживий?..— Бо Тетяна все ще нерухомо стояла: їй здавалося, що це Гайдук прислав Ашота за нею й за сином.

— Тихо давай...— Ашот обійшов непорушну Тетяну, схилився над Івасем,— Ей, джигіт, уставай!.. Тікать нада... Давай, уставай!

Івась підхопився, синів той порух привів Тетяну до тями. Метнулася до Ашота, вхопила його за руку:

— Ашот!.. Ашот!..

Сльози так і бризнули із сухих досі очей, потекли по обличчю. Стискала щосили Ашотову руку, а сльози лилися й лилися, і Тетяна не могла нічого з ними зробити...

— Е-е, нащо,— вивільняв руку Ашот.— Тікать треба, швидко треба... Давай, джигіт! — Ухопив вільною рукою Івася, який уже зіскочив із нар.— Давай!

Піднялися з підвалу. Тетяна вже трохи оволоділа собою — не плакала. Вона все ще не вірила, що прийшов порятунок, їй все здавалося, що от-от одчиняться страшні оті двері і їм назустріч вийде Гайдук. Проходячи мимо, вона аж сахнулася й ледь не збила Ашота.

— Тс-с-с,— засичав на неї Ашот.— Тихо ходи!.. Вийшли з управи. Ніч була темна, місяць, слава Богу, вже

заховався, у дворі нікого, здається, не було,— вони одразу ж спустилися з ґанку. Тетяна з тривогою глянула на схід, але там іще було темно, отже, в них іще є час, щоб вибратися хоча б із села.

— Швидко ходи! — повторив Ашот, знімаючи гвинтівку з плеча.

Вони йшли вулицею, тулячись до невисоких тинів, прислухаючись та завмираючи при кожному —підозрілому звукові Звернули в завулок, що спускався до річки, і тут уже побігли: їм аж пекло пошвидше вибратись із села. Перейшли річечку вбрід (вода по коліна, дно м'яке і мульке), ступили одразу на луг, у високу траву. Та ось скінчився і луг, далі починалося поле: спершу озимина, що вигналась майже по пояс,— обезсиліле село зорало, скопало, посіяло на найближчих ланах, воно мов одгородилося ними од бур'янів, що наступали з усіх боків,— ось вони, бур'яни, густі та високі, пересохлі торішні і вже цьогорічні,— чіпляються колючками, тріщать, як скажені,— їм одразу ж стало жарко, вони важко дихали, продираючись ррізь бур'яни, вони вже втомилися, але треба було йти і йти, не зупиняючись, треба подалі забратися од сет а, де незабаром виявлять їхню відсутність і кинуться в погоню: перед очима Тетяниними весь час слався той слід, що вони його полишили в озимині,— справжня стежка протоптана, Гайдук одразу ж наткнеться на неї, тож їм треба йти і йти, не зупиняючись, поки ще темно і ніхто їх не бачить. Тетяна найбільше непокоїлася за Івася, що він не витримає запаленої оцієї ходи, невпинного продирання крізь бур'яни, що він ось-ось стане й заплаче, але Івась уперто продирався вперед, тільки оглядався час від часу на матір, чи вона не одстала.

Скільки вони отак ішли, Тетяна не могла б потім сказати. Коли вже добре розвиднилося і вони наткнулися на позаторішню скирту, вирішили перепочити. Попадали на чорну, перепрілу солому, довго лежали, знеможені, не в спромозі озватися й словом. Потім Ашот подерся на скирту, щоб роздивитися довкола, за ним одразу ж поліз і син, хоч Тетяна й гримала на нього: боялася, що ще хтось помітить. Але Івась нізащо не хотів одставать од Ашота, а в Тетяни не було зараз сил воювати з сином.

Потовкшись на скирті, обоє з'їхали донизу. Івась аж сяяв ("Ма, ти знаєш, як далеко видно? Хтозна й куди!"). Ашот же сказав, що праворуч якесь велике село ("Мабуть, Князівка",— подумала Тетяна) і що їм треба брати ліворуч. Смагляве обличчя його було серйозне та заклопотане, густі чорні брови, що сходилися над переніссям, надавали обличчю суворого виразу.

— Ашот! — сказала Тетяна (в горлі їй запекло).— Спасибі тобі, Ашот!..

— За що спасіба? — спитав Ашот якось аж сердито.— Іти нада, спішить нада, а не спасіба!

— А я вже подумала, що ти нас до Гайдука одвести прийшов,— продовжувала тихо Тетяна. Та вже й не рада була, що сказала, бо Ашот так і взявся сердитим вогнем:

— Я що, савсєм не людина?! Я свиня, да?.. Забув, як ти мене з табору визволяв, да?!

Довго не міг заспокоїтись, хоч Тетяна вибачалася як могла. Підняв сердито гвинтівку ("Нащо він її несе?" — з тривогою д мала Тетяна, бо ніколи не чекала од зброї нічого хорошого)...

— Пішли! — сказав сердито Ашот, закидаючи гвинтівку за спину, і вони знову пірнули в бур'яни, що накрили їх з головою.

А день уже розгорався по-справжньому. Небо ставало високе і чисте, і ще непрогріта, непропечена сонцем блакить дихала такою свіжістю, що хотілося аж припасти до неї вустами і пити, пити, як воду (їм усім дуже хотілося пити). Посдинокі хмарини були наче з пуху. Ніжні та білі, вони зависали, не рухаючись, мовби роздумували: пливти? не пливти? Ні війне, ні шелесне,— Тетяна подумала, що буде дуже жарко, можливо, ще жаркіш, аніж учора, коли вона вбивалася коло отієї ненависної цегли. Вчорашній день, всі події у ньому були вже такі далекі, наче оця несподівана втеча закинула їх на багато років уперед, і Тетяна думала з тугою, яка вона була ще вчора щаслива і як не цінувала свого щастя: щовечора повертатись додому, хай змореною, хай виснаженою й змученою, але — повертатися і засинати поруч із сином, втішаючись думкою, що якось перебудуть, бо: що людям, те й їм. Тепер же і хата, і люди лишилися далеко позаду, а вони продираються крізь бур'яни, мов звірі зацьковані; Тетяні не хотілося думати навіть, що їх чекає попереду,— йшла і йшла, втупившись застиглим поглядом у Ашотову спину, і хоч боліло тіло й навалювалася втома, вона й не подумала зупинитися, щоб перепочити. Бо якщо зараз будуть зупинятися, то що ж тоді робитимуть у спеку, вдень?

Сонце піднімалося все вище й вище і вже добре їх припікало. Ашот скинув піджак — лишився в гімнастерці, зношеній та вилинялій, ще й подертій на спині. Тетяна звично подумала, що треба ж залатати, але чим залатаєш, як у неї ні голки, ні нитки, все лишилося вдома,— вона тільки зітхнула. Івась волікся за Ашотом і вже не оглядався на матір. "Бідна дитина!" — краялася жалем Тетяна, але що ж вона могла зараз зробити: в самої підламувались ноги, стягало болісно груди. І чим довше йшли, тим частіше думала Тетяна про воду: хоч ковток, хоча б для Івася, вони ж якось обійдуться. І їй часом здавалося, що вони вже не виберуться з жахливих оцих бур'янів.

Балка, глибока й розложиста, перетнула їм шлях десь аж опівдні. Різонула очі зеленою, як рута, травою, сріблястим, як мрія, струмком. На якусь мить вони завмерли, не вірячи власним очам, а потім, забувши .про все на світі, побігли донизу. І перший, як того й треба було сподіватися, добіг до струмка Івась. Впав на траву, пірнув з головою у воду. Худенька потилиця тремтіла од насолоди.

З жалем одірвавсь од струмка, повернув до матері мокре обличчя:

— Ой мамо, яка смачна вода! Очі його так і сяяли. І

— Правда ж, Ашот?

Тетян теж здалося, що вона ще не пила нічого смачнішого. Набирала повні долоні, припадала спраглими вустами. Пила — не могла напитися.

А коли вона звела голову, то так і обмерла: за три кроки од неї стояв пастушок. Звідки він узявся, як підійшов, що вона не почула,— скрадався, чи що? Тетяна аж ойкнула.

— Цур тобі, як ти нас налякав!.. Хто ти такий? — хоч могла б і не питати: довжелезний батіг і полотняна торба через плече говорили самі за себе. Ашот потягнувся за гвинтівкою, що був одклав у траву, а Івась так і вп'явся очима в хлопчину.

— Звідти ти взявся? — продовжувала допитуватись Тетяна: була стривожена, що їх хтось помітив.

— А звідти,— відповів пастушок безтурботно та й показав убік рукою: в нього був дзвінкий голос, і він ніскільки їх не злякався. Цікавість так і їла його, світилася на всіяному ластовинням обличчі.

— Що ти тут робиш?

— Корів оно пасу,— знову недбалий помах рукою. І, мов на підтвердження його слів, із-за вигину почали витикатися рогаті голови: одна, друга, третя...

— Багато ж у тебе корів!

— А то не мої.

— Людські?

— Не... Старости й поліцаїв... Я їм осібно пасу.

— То ти в них пастухом?

Пастушок трохи здивовано кивнув головою: що ж тут питати? Хіба й без цього не видно? А очима так і пас Ашота: його гвинтівку.

— Ви партизани, ге?

— Які там партизани! — злякалася Тетяна.— Звідки ти взяв?

Пастушок недовірливо глянув на неї, кивнув на зброю:

— А ото що? Рушниця ж

— То він підібрав по дорозі.

Знову недовірливий погляд, хитренька посмішка.

— А до нас сеї ночі партизани навідувались!

Тетяну так і пронизала думка про старшого сина Андрійка. І про Федора, який начебто сидить у фашистів. Запитала з надією:

— А ти їх хоч бачив? — А раптом скаже, що бачив: вусатого, смаглявого, на цигана схожого. Чи дівчину й хлопця: Нелю й Андрійка

— Нє... Я саме спав... Та я й не жалію...

— Чого?

— Бо вони нехороші... Вони в тітки Марфи останню телицю забрали... А поліцаїв і не зачепили... І старосту...

"Отже, не Федір",— розчаровано подумала Тетяна: щоб Федір побував у селі і не перестріляв поліцаїв — такого бути не могло!

А корови підходили ближче й ближче.