Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Врешті глухо озвалося:

— Гов!

— Ану злазь сюди!

Зарипіли щаблі драбини, зачовгало в сінях: до хати увалився Пилип. Парубійко з гору заввишки: ледь у двері просунувся. Очі заспані, обличчя припухле і губи одвислі.

— Знову спав? — запитав грізно Іван.

— Та чого б я ото спав!

— Тобі дня буде мало?.. А якби не оця жінка, а німці йшли? Чи поліцаї!

— Та чого б їм ото ходити...— почав був Пилип, та Йван, зовсім уже роз'юшившись, не дав йому більше й слова сказати: ткнув кулаком прямо в зуби.

— Та чого ви б'єтеся?! — закричав Пилип, ухопившись за губи рукою.

— Тебе не так треба бити! Спасибі скажи, що чужа людина у хаті!

Тетяна сиділа ні жива ані мертва. А тут знову у неї за спиною голос насмішкуватий:

— Об чом шум?

Одхиливши ряднину, до кімнати заглядав голий по пояс чоловік: таке ж, як і в Івана, галіфе і чоботи хромові, а на ремінцеві тоненькому, поцяцькованому сріблом, наган теліпається, за руків'я шнурочком прив'язаний; а вище того галіфе — густе чорне на грудях волосся, тільки татуювання на животі, грудях, руках, навіть на шиї,— чоловік був змальований та списаний весь, не лишалося й місця живого. І чого тільки там не було: й голівки жіночі, й голі русалки, і серця, проткнуті ножами та стрілами, й якорі, і навіть гадюки — все те ворушилося, здималось, бугрилось під м'язами, а при самому пупові, живіт обперізуючи, чорнів напис "Не забуду мать родную" і ще якісь там слова — Тетяна вже й не пробувала їх розібрати: дивиласй зачудовано на живу оцю писанку й не знала, що їй далі робити: тікати світ за очі, поки жива, чи лишатись на місці?

— Об чом война? — перепитав чоловік

— Та вони ось б'ються!. — плаксиво поскаржився Пилип. Одірвав долоню од рота, подивився, чи багато крові, а нижня губа була вся синя й розбухла.

— Ай-я-яй, ребйонка обілили! Ребйонка побили! — Чоловік одпустив ряднину, яку досі притримував, ступив до кімнати. На Тетяну навіть не глянув.— А ребйоночок шь©?

Пилип уже мовчав, натомість озвався Іван.

— Ребйоночок спав!

— Спав?.. Ай-я-яй!..— Чоловік похитав головою, підійшов упритул до Пилипа: наган теліпався при кожному русі, бив по нозі.— Отак і мій один кериш: спав, спав, а проснувся без голови.

Пилип одсахнувся налякано, а Йван наказав:

— Лізь на горище! Та спробуй мені ще раз заснути!

— Він не засне! — пообіцяв чоловік за Пилипа.— Він тепер і рідній мамці закаже не спати! — Чоловік усміхавсь добродушно, а круглі риб'ячі очі були холодні як лід.

— Хоч поїсти дали б,— пробурчав Пилип.

— Ще встигнеш,— відповів йому Йван.

Пилип обернувся, ображеним ведмедем посунув із хати. А чоловік удав, що лише зараз помітив Тетяну:

— О, до нас гості!

— Моя родичка,— пояснив похмуро Іван: сутичка із Пилипом зіпсувала йому настрій.

— Пардон, мадам! — розшаркався чоловік перед Тетяною.— Пардон, що без фрака і галстука! — Ступив до Тетяни, подав вузьку долоню з довгими пальцями: — Щасливий вас бачити. Жора! — розкланявся, ще й посовав ногою, а з-під випещених вусиків, з-під червоних губів гарячим розсипом блиснуло золото.

— Ну, годі тобі! — зупинив його Йван. І вже до Тетяни: — Гукайте Ашота та будемо снідати.

Поки Тетяна ходила по Ашота й Івася, Галя накрила на стіл. Стояли миски й тарілки із смаженим-вареним, квашені яблука, огірки й помідори, лежав щедро накраяний хліб: видно було, що тут не бідували. Ще й пляшка із самогоном, й Іван уже встиг налити у шкалики й кивнув Ашотові, щоб сідав поруч, а він, бідолаха, все ніяк не міг отямитись, хоч Тетяна й попередила, хто чекає на них Нізащо не хотів розлучатися з гвинтівкою: так із нею за стіл і посунув.

— Та одстав її к бісу! — аж розсердивсь Іван.— Ніхто тебе тут не зачепить.

— А може, він з нами воювати збирається.— Жора як був голий по пояс, так за стіл і сів. Дізнавшись, що Ашот із Вірменії, аж пальцями приклацнув:— Та це ж те, що нам треба, начальник!— І підкладав тепер на тарілку Ашстові то картоплю, то м'ясо.— їж, дорогий, 'їж та поправляйся пошвидше' — наче збирався його різати. Сам же не їв: знехотя копирсався в тарілці, допитувався, чи добре Ашот знає Кавказ. Особливо цікавився дорогами, що ведуть до Туреччини.

— Ах, Туреччина! — закочував під лоба очі.— Султани, мінарети, гареми! Гашиш, кишмиш і фелюги!

їли довго і сито. Тетяна аж сп'яніла од їжі (чарку вона ледь пригубила), голова стала важкою, одразу захотілося спати. Івась теж он куня над тарілкою. Іван стає все похмурніший (завжди отак від горілки), а Жора все веселіший:

— Ваше здоров'я, мадам! Ваше здоров'я! — світив золотими коронками то до Тетяни, то до Галі, хилив чарку за чаркою, навіть губів не замочуючи. Під кінець розвеселився зовсім, зірвався на ноги:

— Музика, туш! Жора показує танець!

Вийшов на середину, козирем пройшовся по хаті.

ЦЫПЛЕНОК ЖАРЕНЫЙ, ЦЫПЛЕНОК ВАРЕНЫЙ... ЦЫПЛЕНОК ТОЖЕ ХОЧЕТ ЖИТЬ. ЕГО ПОЙМАЛИ, АРЕСТОВАЛИ,

ВЕЛЕЛИ ПАСПОРТ ПРЕДЪЯВИТЬ...

— А откудова у бедного колхозного цыпльоночка паспорт? — строго заокругливши очі, спитав Жора.

Його ноги вибивали чечітку — все швидше, швидше,— тільки носки чобіт миготіли, і вже інша, в такт, пісенька вилітала з-під випещених вусиків, з червоних губів:

ЗДРАВСТВУЙ, МОЯ МУРКА, МУРКА ДОРОГАЯ,

ЗДРАВСТВУЙ, МОЯ МУРКА, И ПРОЩАЙ.

ТЫ ЗАШУХСРИЛА

ВСЮ НАШУ МАЛИНУ,

А ТЕПЕРЬ МАСЛИНУ ПОЛУЧАЙ...

Все швидше, швидше шаленів чечітковий дріб, наган підстрибував, бивсь, метлявся, чуприна нависала на лоба, на очі, на тонкий, перебитий посередині ніс. А-та-та!.. — сипався, слався дріб,— вже он і Галя плечима посмикує, й Іван пальцями вибиває по столу, й Ашот очима* поблискує, а Івась аж рота розтулив, дивлячись на чудернацького дядька.

Жора ж наостанок так ррзійшовся, сипонув таким перебором шаленим, що, здавалося, ось-ось повідлітають підметки.

Потім, червоний, розпашілий, церемонно вклонився, ще й руку до серця притиснув, наче був на естраді:

— Благодарю за вніманіє!

— Благодарю — мало! — озвався Йван: він знову розвеселився, вовчі тіні пощезали з очей.— Осьо тобі нагорода! — Та й хлюпнув у порожню Жорину чарку, аж полилося через вінця.

Жора на чарку навіть не глянув. Підсів до Ашота, обійняв за плечі:

— Вот так Жора гуляєт!.. Давай разом з нами! Приставай до нашого табору!

— А він уже й без того вмовляння пристав,— відповів за Ашота Іван.— Голос його лунав рівно й насмішкувато.— Куди йому ще діватися?

— Начальник! — вигукнув тоді Жора і знову округлив очі— Человек перед тобою сидить чи не человек?.. Дай человеку слово сказати!

— Та хто ж йому не дає? Я тільки одне кажу: йому діватися нікуди!

Ашот, розгублений, стискав гвинтівку так, наче її хтось збирався у нього відбирати. Потім глянув на Тетяну: благально, запитливо. А Тетяна й сама не знала, що робити, в неї теж голова ішла обертом.

І тут раптом у розмову дорослих втрутився Івась — запитав голосно й дзвінко:

— А ви партизани?

— Во! — вигукнув захоплено Жора.— Дитя попало в самую точку! — І зареготав, наче Івась сказав щось неймовірно смішне.

Посміхнувся й Іван. Зважився за Івасем і Ашот:

— Ви що: партизани?

— Та вже ж що не німці! — відповів, все ще усміхаючись, Іван.

В Ашота аж очі зблиснули.

— Тоді на — бери до загону!

— Вот ето порядок! — вигукне Жора.— Начальник, давай наливай, Жора хочеть слово сказгти!

Звівся над столом, хитнувсь, хлюпнув на Тетяну горілкою.

— Пардон, мадам!.. Так што такое война? — наче щойно про війну мова велася.— Война, когда все, кому только не лень, стреляють друг в друга. І когда я стреляю в кого-то, ето, конєшно, не плохо. Но когда в меня начінают стрелять, ето, дорогіє мої сограждане, очень даже нехорошо. Я подимаю етот тост за то, штоб ми стрєлялі в кого-то, а не кто-то в нас!

— Вип'ємо! — сказав твердо Іван.— Ми й будемо стріляти! — Перехилив до рота горілку й так припечатав шкалик до столу, що денця як не було.— Я ще їм покажу, де раки зимують... Вони ще не раз пожалкують...— Блиснув недобре очима, повернувсь до Тетяни: — І Гайдук ваш нікуди од мене не втече!

— Чому він мій? — запитала тихо Тетяна, але Іван їй не відповів: звівся, різко одставив стілець:

— Ну, поснідали — й досить!.. Ти,— до Ашота,— паняй на горище, підміни Пилипа. З кулеметом обходитись умієш?

— Умію.

— Тож пильнуй: як появиться хто — січи з кулемета! Потім будемо провірять документи. А як кого проморгаєш — нарікай на себе!

— Зачем проморгаєш — миша не пролізе!

— Ну, давай... А ви,— повернувсь до Тетяни,— ви поживете поки що з нами. Будете помагати он Галі... І глядіть, щоб із двору ні ногою! Чуєте?

— Та чого ти розвоювався? — озвалася Галя,— Людина не встигла й поріг переступити, а ти вже на неї у крик.

— Хто там кричить,— буркнув уже тихіше Іван. І знову повторив.— Тож будете он їй помагати.

— А вже ж помагатимуть! — відповіла весело Галя, ще й обняла Тетяну за плечі: — Ходімо, хоч покажу, де ви-будете жити,— Та й повела Тетяну з Івасем через сіни в кімнату, де було прибрано так, що страшно й ступити. Тетяна глянула на свої босі ноги, у пилюці, брудні, та на порозі й завмерла.— Проходьте, чого ж ви! Ось тут будете й спати! — А "тут" такою рядниною вкрите, такими подушками, що аж очі своєю білизною вбирають.

— Та ми хоч ноги помиємо,— так і не наважилася ступити до хати Тетяна.

Роздивлялася потім численні фото у рамках, під рушниками розквітчаними, цікавилася:

— Це ваш чоловік? — Бо на всіх фотографіях поруч із Галею один і той же мужчина: молодий та красивий з хвацько начесаним чубом. Так і здавалося, що от-от підморгне: "Ось ми які!"

— Та мій же,— враз посмутнішала Галя.— Оно й похоронка на нього,— показала на рамку, де вставлений був папірець, що встигнув уже й пожовкнути. Тетяна й читати не стала: знала, що там написано. А чоловік Галин на фото мов аж посмутнішав одразу: слухав разом із Тетяною, що жінка розповідала про нього.— Першою мені й принесли — ножем у серце ударили...

Постояли, пожурилися (Тетяна про Андрійка вже думала), потім Галя провела по очах рукою, витираючи тугу, з несподіваною злістю сказала:

— А теперечки цих чортів принесло, де вони тільки на мою голову й узялися!.. Впряжуть свого фаетона та й подадуться світ за очі, а ти сиди, виглядай німаків або поліцію...

— Він давно вже у вас? — запитала Тетяна, маючи на увазі Йвана.

— Давно... Приповз серед ночі, весь кров'ю заюшений — не виганяти ж із хати? — Галя мов аж виправдовувалася перед Тетяною.— Три дні не приходив до пам'яті — все конем якимось марив...

Потім, пізніше, розповіла Галя Тетяні, як виходжувала Йвана, як доглядала, як прибився на хутір Жора з Пилипом ("Він усе й баламутить, од нього все йде,* ви не слухайте, що Івана називає начальником, той слухається його, як дитина мала",— "Дитина?" — з недовірою перепитала Тетяна: вона добре знала Івана, щоб цьому повірити).