Сонячна машина - Винниченко Володимир
ззаду ближчих видно темні овальні тіла повітряних страховищ. Більшість рухається дуже помалу, поводячи велетенськими світляними вусами. Другі вище над ними швидко нишпорять, освітлюючи одне одного. І тоді видно на мить блискучі металічні й скляні заброньовані тіла їхні з розчепіреними крилами.
Еліза підводить авто під кошлату покрівлю каштана й зупиняє,— далі їхати небезпечно Згори їх не видно, а звідси видно все.
А крім того, тут так темно, що можна притулити його руку до свого тіла, включити, як ток, його тепло в своє й з під затишку близькості слідкувати за тим, що вирішує там на небі долю тепла — щастя всіх.
Дивний, незрозумілий рух. Був він чи не був? Поразка чи перемога? Ні, перемога інакше виглядала б, інакше відчувало б небо її.
Знову вибух здалеку. Другий. Третій. І щоразу велетенські віяла сяйва злітають угору.
— Що це?! Що воно?!
— Тш! Тихше треба балакать! Очевидно, вибухи газу.
— Дивіться, дивіться, тут якийсь надзвичайний рух Стьожки раптом, як іскри з паровоза вночі, прожогливою, шугливою зграєю всі кидаються в один бік Чого?! А звідти, з боку вибухів і сяйв, летить якась сяюча смуга, як розпалена штаба заліза Може, сонцеїстський полк? Умить, як ударена молотом розпалена штаба, розлітається вогневими бризками в обидва боки І вмить усі, одна за одною гаснуть Що сталось?! Розбито полк? Упав? Але в ту саму мить гасне й палацова зграя стьожок. Тільки велетенські страховища так само сторожко й помалу соваються над палацом, водячи світляними вусами. Значить, ті погасили вогню. І тепер там, у тьмі, високо над землею, тихо крадуться, нишпорять, підповзають одні під одних.
Труда не може сидіти спокійно. Вона з усієї сили тисне Максову руку, шепоче, тягнеться всім тілом туди, в небо.
Вмить під страховищами внизу (очевидно, в палаці) розлягається чудний гомін, потім щось страшно вибухає раз за разом, блимаючи в небо таким світлом, що всі чотири обличчя за кожним разом вистрибують із тьми. І виразно видно поширені, неприродно блискучі очі.
Серед страховищ їздіймається непокійний рух, миготіння різнокольорових вогнів, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного Але тут же, як налетілий на яму кінь, одстрибують убік, летять угору й гаснуть. Що таке?!
— Дивіться, дивіться синій промінь, синій промінь! Знизу, з палацу, в небо вузьким віялом увіткнулося пасмо синього світла Воно помалу, поволі рухається то в той бік, то в другий І це легеньке повівання синього віяла змітає з неба, як пушинки, велетенські страховища. Але в той самий мент у чорняві неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкі іскри. Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу під ними громом розкочуються вибухи.
— Вони відстрілюються! Палац узято! Палац узято!
Синій віник жвавіше літає по небу, кружляє, перелітає від Іскри до іскри, гасає, мете. Часом його синю смугу перерізує стрімголов летюче, темне, з блиском і крилами тіло, падаючи вниз,— збитий левіафан.
У повітрі чути якийсь гостросолоний дух. У носі крутить, щипає за очі, виступає слина.
Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елізу за руку й швидко повертається до Труди й Макса.
— Панове! Газ! Швидше звідси!
Еліза хапливо нахиляється до стерна, клацає, авто здригається, пнеться задом, м'яко повертає носом і, ставши як слід на дорогу, прожогом жене до міста.
А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дріботливий гуркіт. Віяло гасає по небу. З боків з'являються счьожки, зникають, іскряться.
На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бігають, перебігають із місця на місце. Летіти вже вулицею не можна Комашня щохвилини зупиняє авто, видряпується на нього, засипає питаннями, жахно скрикує, обсипаеться, летить рятувати свої комашині подушечки. А замість обсипаних насипаються інші.
Небо вже починає сіріти. Контури будинків виступають угорі виразніше, вогні вулиць стають блідіші.
Там же стає все тихше й тихше й нарешті зовсім затихає. І немає вже світляних блискавок, стьожок і віяла. Кінець.
Але який?! Перемога чи..
Вмить із того боку від палацу вилітає широке пасмо світла. Воно помалу спокійно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребінь. Зубці його часом черкають об шпилі й башти будинків, і тоді вони загораються на мент світлом і гаснуть.
— Летять палити Берлін!! А а-а1!
Кишуща маса комашні ураганом паніки розмітається з вулиці на тротуари, впихається виючими грудками в двері, у вікна, в найменші щілини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але їхній крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарів серед шуму прорваної загати.
А страшний гребінь щораз ближче та ближче. Вже блимає відблиск його вогню на шибках вікон, уже жовтіють стіни будинків угорі. От уже майже над головами, вже один бік вулиці освітлений, як од пожежі, другий — у косих тінях.
Але що то?! На світляних велетенських зубцях гребеня величезні рамці, а в тих рамцях якісь чорні літери. Так, дійсно, літери! Німецькі! Читайте, читайте!
"Сонцеїсти! Вітаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Німеччині знищені. Армія з нами й вами! У французькій експедиційній армії повстання. Перемога Сонячної машини на всій планеті. Слава Сонячній машині!
Каесем Експедиційної Армії Союзу Східних Держав у Німеччині"
Благовісний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребінь просувається далі. Тіні пересуваються, загораються нові шибки, гаснуть, жовтіють стіни, рухаються, сіріють.
А між стінами, топчучи рухливі тіні від гребеня, задравши голови в жаріюче небо ранку, реве, лопотить, сяє очима висипана знову із щілин комашня.
— Слава!! Слава!! Слава Каесемові! Ура! О-о! А-а!
Юрба кишить, кипить, галасує захватом.
Труда задихається від щастя. Воно таке велике, що вона не може рухатись, не може навіть за руку взяти Макса, не може крикнути.
Еліза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, і пальці її судорожно, з гострим болем уп'ялися в тіло Рудольфа. А доктор Рудольф чує, як усе тіло його чудно опадає, слабне, звисає на кістках. Крик, плескіт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навіть біль у руці від пальців Елізи стає далекий. Як із-під води він чує безугавні крики, чує, як Макс і Труда теж щось кричать, як обнімають його, він бачить перед собою великі, прекрасні, такі страшно знайомі йому зелені очі, почуває на овойому лиці ослаблену посмішку, чує свій далекий слабенький голос. Авто рухається, якісь обличчя то вистрибують перед ним із-під авто, кричать, махають руками, то зникають Хочеться заплющити очі, лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого звуку.
Але, замість того, вода над ним потроху розсувається, звуки стають виразніші, предмети роздягають каламутний серпанок, видно вже вгорі над вулицями фіалкову червоність на згустках хмар і латки густо-синього неба.
Авто рухається вже швидко посеред вулиці. По тротуарах ті самі обличчя, що стрибали на авто, вони із співами, з криками, з дикими підскоками безладно товчуться. Вони вже забули всі крики й підскоки жаху, вони вже почувають свої ноги на порозі землі обіцяної, з дитячою щирістю вірячи в той мент, що на шляху до цієї вічно прагненої землі не буде вже перешкод і підскакуючі ноги їхні не спотикатимуться вже об них.
Рудольф повертає голову направо й зразу натикається на пильні, трошки тривожні зелені очі. Вони не сахаються його очей, не відстрибують, як увесь час, а питають знепокоєні, любовні. І такі зворушливо стомлені!
Доктор Рудольф у відповідь їм обіймає пальцями руку й сильно притискає її до свого тіла. І тоді тривога й непокій, як чорні мухи, спурхують із зелених очей, очі скрикують щастям, авто від того крику стрибає вперед, рявкає ріжком, розкидає грудками на тротуари злякану комашню.
І вмить упирається в юрбу й зупиняється. Площа. Рухлива поверхня голів, потилиць, вимахуючих рук. Крики попереплітані з гуком бубнів, свистом флейт, бреньканням струн. З одного кінця раптом тріскотить крик і лопотіння оплесків. Над головами, кумедно коливаючись, миготить щось біло-жовте.
— Уррра-а! Урра-аі Слава Армії! Слава! Ага, то на руках носять солдатів. Зліва зовсім близько теж вибухає той самий крик і лопіт. На головах, на руках юрби,смішно подригуючи ногами і якось спіднизу блискаючи широким ротом, повним двох білих гребінцїв зубів, регочеться кучерява чорна голова негра
— Слава! Слава!!
Проїхати неможливо ні в той бік, ні в другий, ні вперед, ні назад. Авто загрузло, як човен у ледяках, у морі голів.
У глибині палацу стоїть величезна бронзова постать Бісмарка. В руку їй знову встромлено зелено-золотий прапор, і Бісмарк залізно, велично благословляє ним своїх нащадків.
Юрба нетерпеливиться й задирає голови до неба — хутко зійде сонце. Зараз жовто-чорні визвольники будуть частуватися сонячним хлібом. Прилюдно, вільно, урочисто.
Труда в захваті стає на авто й задирає голову до неба: зараз, зараз буде! Макс же радить стати навшпиньки — тоді вона зможе зазирнути через будинки до обрію.
Але Труда не може, ну не може так непорушне чекати. В неї темні синці іпід очима, губи пошерхли, очі тьмяно й п'яно блищать бронзою.
— Елізо! Я не можу!.. Я вся горю від цієї ночі, від усього цього Я ж нічого й досі не розумію. Елізо! Ну, поверніться зовсім сюди! Поверніться, я хочу бачити ваше лице!
Еліза тихо повертає лице і вгору дивиться на Труду тихо сяючими, мовчазними й трошки засоромленими очима. (А лице — дитяче-дитяче!!)
— Руді! Поверніться й ви. Поверніться до Елізи. Ну, Руді! Руді повертає теж голову й з усміхом підводить також очі до Страховища Воно ж пильно, схилившись, розглядає їх.
— Елізо! Я все ж таки не розумію. Нічого не розумію. І не вірю. Поцілуйте Руді!
Обидва обличчя одночасно швидко відхиляються — здуріло Страховище.
— Ну, Елізо! Ну, чудесна, прекрасна! Ну, ради сьогоднішнього ранку. Ви ж дивіться, яке свято! Зараз сонце зійде. Елізо! Ну, тут, прилюдно, одверто, з усієї сили. Поцілуйте. Дайте доказ усім1 Ви дивіться — на вас і на Руді всі вже дивляться Ану!
Доктор Рудольф знову повертається до Страховища, почервонілий, смішний, засоромлений, сердитий і милий.
— Трудо, я вас дуже прошу... Не треба.
Але тут раптом червона, палаюча розтріпаними пасмами голова Елізи швидко повертається, скидає чудними серйозними очима вгору на Труду, перестрибує ними на звернені до них голови цікавих, нахиляється, дві руки її беруть руку Рудольфа й підносять до її уст. Ру
