Сонячна машина - Винниченко Володимир
инцеса ж іде так само — повільно, стомлена, байдужа.
Принц Георг зупиняється, нахиляється до Елізн й шепоче їй коло самого лиця:
— Я мушу побігти зателефонувати Елленбергові. Такого випадку не можна випускати. Ми повинні його захопити. Ви підете зі мною чи почекаєте тут?
Принцеса Еліза мляпо знизує плечима.
— Мені все одно. Тільки чи встигне Елленберг приїхати? Напевне, Штор зараз вийде. І взагалі... такий момент. Вам же треба на засідання Ради Армії? Як хочете, розуміється.
— Вибачте, Елізо. Говоріть тихше. Це забере не більше, як півгодини-годину. Вони моментально будуть тут.
— Як хочете. Телефонуйте. Тільки швидко, коли так. Я буду тут слідкувати.
Принц Георг знову, без потреби вже зігнувшись, навшпиньках біжить алеєю. На руці в нього висить шаль і плутається кінцями між ногами. Вернуться та віддати Елізі? Вогко сьогодні в саду.
Зненацька якась сила круто зупиняє принца Георга. Вона ж нещиро говорила! Це не її мова, не її тон, голос, слова. "Вам же треба на засідання... Такий момент". А сама через біль голови в такий момент пішла в сад.
Принц Георг якийсь мент стоїть на місці, потім сходить з алеї й поза кущами, зігнувшись і обережно ступаючи, прокрадається назад, до того місця, де покинув Елізу.
Але її там уже немає. Правда, вона вся в темному, трудно її побачити в темноті алеї. Принц Георг крадеться далі, напружено витягаючи голову до алеї й зірко вдивляючись. Нема. Як вона могла так швидко зникнути? Значить, коли вона попереду, то мусила бігти? Ні. Це абсурд — вона десь позаду, він не помітив її.
Аж раптом принц Георг чує, виразно чує попереду, перед самою лабораторією голос Елізи.
— Пане докторе! Пане докторе!
Вона його кличе! Вона його кличе!
Принц Георг, хижо зігнувшись, м'яким бігом біжить понад алеєю на голос Елізи.
От вона — сіра пляма лиця. Темна постать із лабораторії поспішає на голос.
Штор уже біля неї. Хоче щось сказати. Вона хапає його за руку, заводить у тінь, ховає від світла з лабораторії!
Принц Георг чує, як на нього набігає гаряча, скажена хвиля, сліпить очі, підхоплює й кидає на дві постаті в алеї. Хтось із середини його кричить ревким горловим криком, від якого все тіло стрибає в екстазі люті.
Шторова незграбна постать шарпається вбік од Елізи. Але принц Георг, підхопивши шаль в обидві руки, накидає її як сіть на голову Штора, швидко обмотує її, ударом ноги по ногах збиває на землю й усім тілом падає згори на голову. За собою він чує жіночий верескливий скрик, шарпання за плечі, але цей скрик і шарпання жене на нього ще сліпучішу, ще екстазнішу хвилю люті. Принц Георг впивається обома руками поверх шалі в горло Штора, душить, притискає до землі, топче груди колінами, харчить, стогне. Голова Штора спазматичне шарпається, шия шалено випинається, все тіло, як велетенський черв'як, на який наступили, вигинається на всі боки, силкується повернутися грудьми до землі. І вмить коліна Георга сприскують із грудей Штора, і груди моментально повертаються до землі, спина зараз же залізно вигинається, підіймає на собі принца Георга, випростовується й сильно струшує. Але принц Георг висить на Шторі, вп'явшись руками в горло, не випускаючи ні на мить. Одначе він чує, як залізні руки обхоплюють його круг спини, здушують огруддя з такою силою, що спиняється дихання, і руки випускають самі собою горло. І в ту саму мить залізні страшні руки підіймають його догори, крутять у повітрі, змахують ним...
Але Штор, наступивши ногою на кінець шалі, спотикається, і обидва тіла з м'яким гупом падають на землю. Тут вони люто зчіплюються в страшний клубок, совають ногами по жорстві, стогнуть, хропуть, корчаться.
Принцеса Еліза вже не кричить, не шарпає за плечі. З усієї сили тиснучи собі руки, важ'ко, задихано дихаючи, наче сама б'ючись, перехилившись до страшного клубка, вона стоїть і вся дрібно-дрібно тремтить.
І раптом якийсь рвучкий рух у клубку. Над ним здіймається голова доктора Рудольфа, обкутана шаллю. Тримаючи одною рукою за горло принца Георга, сидячи верхи й затиснувши зомліле тіло між ногами, доктор Рудольф другою рукою судорожно зриває з голови шаль. Зриває й зараз же обмотує нею голову, плечі й руки противника й міцно зав'язує. Напівнепритомне, уткнуте лицем у пісок тіло в'яло хилитається, й уже не хрипить, і не сопить.
Доктор Рудольф схоплюється на ноги і, важко дихаючи, осліплено, очманіло озирається. В ту саму мить принцеса Еліза кидається до нього, для чогось хапає його за руки, тисне їх, гладить, тремтить. І враз руки доктора Рудольфа з тою самою люттю обхоплюють її тіло, підіймають у повітря, перегинають, притуляють до хрипко дихаючих грудей і хижо прожогом несуть у лабораторію.
Принцеса Еліза безгучно всередині скрикує жахом і гострим диким щастям. Хтось іще другий кричить у ній про безумство, про щось страшне, що десь тут є, про щось, що треба зразу ж негайно зробити. Тікати. Рада Армії. Такий момент. Божевілля.
Але, коли б тут усі армії всіх віків зчепилися між собою в скаженій борні, коли іб небо над їх головою зайнялося сірчаною пожежею, коли б планета звалилася з довічного шляху в чорну безодню всесвіту й запалала б, як смолоскип, принцеса Еліза не зробила б ні найменшого руху, щоб одірвати свої руки від цієї пітної гарячої шиї, від цього хижо, оскаженіло мчущого її тіла Згоріти, спопеліти, але не припинити ні на мить цього жахного, забиваючого дух, безгучного крику щастя!
І сяйво над Берліном так само, як півгодини тому, мирно й задумливо впирається віялом у темно-сіру запону неба. І сад той самий, мирно шелесливий, спокійно дихаючий ніжно-солодким духом бузку. І світло з лабораторії, неначе нічого не сталося, так само рівно безшумно лежить на вітах кущів.
Наче не сталося щойно величезного чуда, наче не відбулося в безумному крику щастя страшне таїнство.
І хіба не кричуща, не дика неймовірність, що вони вже от біжать алеєю, мало що не переступивши через замотане безживне тіло під кущами, сплівшись руками, жадно торкаючись тілом об тіло.
Еліза наїжена всією шерстю душі: рятувати тепер свою неймовірність, боронити тепер лазурями, зубами!
При воротях повинен бути автомобіль принца Георга. Рудольф уміє правувати. Слабо. Добре, вона сама буде при стерні. Адресу салону знає добре.
Є авто! Шофер нетерпляче товчеться.
— Це авто його світлості?
— Так. Із ким маю честь...
— Його світлість наказує вам чекати тут на нього. Я беру авто. Зараз воно прийде назад.
Шофер придивляється й поштиво відступає набік, низько вклонившись.
— Пане докторе, сідайте! Швидше!
В лице б'є рівна ріжуча струя нічної свіжості; у вухах цмокають прожогом налітаючі стовпи, дерева, кіоски; нсприкрше волосся розтріпалося пасмами й теліпається, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тіло, над устами ще чути колючі, пекучі сліди вусів. І ніяка свіжість, ніякий вітер не прохолодять, не здують цього горіння.
Що ж це діється?! Один із нічних снів?! Але ще фантастичніший, неймовіриіший, неправдоподібніший.
Хочеться стати на весь зріст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вільним диким криком! Кінець! Нема лубка!
Господи, як здивується Труда, миле, любе Страховище! "Елізо, правда?!" Правда, Трудо, правда!
А ліве плече, ліва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рідне тепло тіла й о г о. Страшно повернутися, страшно глянути в очі, що, чує вона, невідривно, покірно й владно лежать на її лиці.
— Як слід ми їдемо?
І тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтріпану голову з цілованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розуміється, він не знає дороги, не впізнає вулиці. Та й як можна знати й розпізнати що небудь у таку ніч?
— Здається, як слід . Ні, щось... Так, так. Тепер направо.
Авто із шипучим рипом коліс по асфальті завертає праворуч, сильно нахиливши його тіло на плече. Перекинеться? Ні, тепер ніщо не сміє перекинутись! І все дурниці, всі окупаційні армії з їхнім смертельним промінням, газами, загрозами, сірахіттями!
— Тепер наліво.
Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрічні, рідкі екіпажі, знову перехиляється на лівий бік і влітає в бічну вулицю.
Зовсім же мирні, тихі вулиці. Парочки, спів із вікон, військові постаті. Вони нічого не підозрюють, не вчувають.
— Далеко ще?
— Ні, зараз. Там, на лівому боці, залізні ворота. Ах, так, це ті самі ворота, що ще сьогодні вона бачила Як це давно-давно було. Індус, Ірма, болюча розмова з ним.
Кошмар?!
— А ми застанемо кого-небудь у салоні?
— Повинні застати. Вони звичайно всю ніч сидять. А глянути в очі все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як із височенної башти вниз.
Дійсно, вони сидять Різнокольорове притишене світло в за тишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркіт розмов із виплюском сріблястого сміху, ніжно-рожеві вушка, біло-ро жеві плечі, шоколадні, кавові, шафранові обличчя.
Але, як тільки в дверях з'являються за зляканою Ірмою дві постаті з розкудовченим волоссям, із чудним блиском в очах, з рішучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролпае тривога й змітає дзюркіт, викидає на середину кімнати рожеві вушка, шоколадні лиця й збиває їх круг двох посіатей у різнобарвну напружену купу.
А Мертенс, помалу підвівшись із свого фотеля, вражено наставивши наперед банькаті молоді очі, не може рушитися далі.
Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, роз'патлане, палаюче волосся на плечах і на лиці, топ самий п'яний, нахабний блиск у зелених очах, ті самі спухлі дигячі й безсоромні губи! І принцеса Еліза? Оця рішуча, хижо наїжена, важко дихаюча Марта Пожежа — принцеса Еліза, ота рівновелична, безстрасно-холодна черниця?! І з доктором Штором?! "Негайно... Заходи... Попередити.."
І Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слід страшним змістом звістки. Еліза з Руді?! Еліза з ними за Сонячну машину? Еліза в такому вигляді? Еліза з такими очима, з такими рухами! Це — Еліза, та сама, що ще сьогодні була тут із таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожістю?!
Шоколадні, шафранові, посірілі від тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий піднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берліна всіх своїх! Повстання! Битися до смерті!
Індус, ухопивши обидві руки Ірми в свої, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в підняте до нього злякане личко. Ше
