Сонячна машина - Винниченко Володимир

поче, питає, вимагає, просить А личко то злякано дивиться на нього, то знову вражено повертається кришталевими тарілями в бік тих двох постатей, розпатланих, блискаючих очима А в блискові ж тім не тільки тривога, не тільки страх і рішучість, а ще щось, щось страшніше за всі страхіття Сукурамі й його Ради! Що ж це таке?! І це та сама принцеса, яка...

— Панове! Панове! Треба якийсь план! Так не можна!

— План один — підняти армію! Битись до смерті! Знищити проклятих!

Величезний, кудлатий негр гарячкове застібає ґудзики френча, і баньки його очей моторошно переливаюгься синім блиском Японці їх ціла купка, наставивши один на одного окуляри, дрібно дрібно дрібоїяіь незрозумілими словами, перебиваючи один одного, хапаючи за руки, нетерпляче облизуючи блідо сині губи Елну й Рудольфа пообсідали оголені плечі, поблідлі вушка, пороздирані страхом очі, шарпають на всі боки питаннями, скриками Панове! На хвилину уваги!

Голос такий чужий цьому хаосові, такий спокійно важкий серед палу тривоги, що всі обличчя зразу повертаюіься до ньою

Мертенс! Колишній президент Мертенс! Той самий Мертенс!

— Панове військові! Рішучість і одважність — найкраща зброя Особливо в таких випадках. Треба заарештувати Раду Армії. Це — найлегший план. Є у вас сила захопити палац? Не всі військові розуміють німецьку мову. Швидкий шепіт поміж собою.

Тоді гиркаючий голос по-англійському повторює те саме. Негр Ну-шу-му-шу скидає головою, плечима, кулаками.

— Є! У нас є! Всі сонцеїсти!

Індус швидко підходить до Мертенса й простягає руку:

— Прекрасний, вірний план. Товариші! Нас може врятувати сміливість і рішучість. Нам треба взяти палац!

— Палац охороняє світляна батарея. Ні з повітря, ні від землі нема доступу!

— Все одно! У нас теж найдуться світляні батареї.

— Захопити їхню батарею!

— Та як же її захопити?! З-під землі, чи що?! Тут Мертенс раптом швидко підносить куцу руку.

— Панове! Палацовій варті відомі підземні ходи мого палацу?

Ніхто не може на це нічого сказати. Ніхто нічого не чув про підземні ходи. Японці відбували варту при палаці, але про підземні ходи нічого не відомо. Може, особиста охорона Сукурамі знає про неї. Але як їх знайти, ті ходи? Куди вони виходять? Що за ходи взагалі? І чи не поначинювані вони газовими мінами, які знищать усякого, хто увійде в ті ходи?

Мертенс якийсь мент важко, задумливо дивиться в підлогу, не слухаючи суперечок. Потім помалу підводить сідлаєте чоло, наставляє його на індуса й спокійно гиркає:

— Я знаю ходи. Всі. Можу провести.

На Марту Пожежу він не дивиться, але бачить її швидко повернене до нього палаюче волосся.

Індус дуже повільно, поштиво вклоняється й серйозно дивиться прекрасними задумливими очима у важке, іржавого кольору лице.

— Велика небезпека, пане президенте. Ваше життя ..

— Небезпека скрізь. Не в небезпеці річ Маєте досить вірних людей?

— Я хочу думати, що маю.

— Їдьмо!

Мертенс рішуче повертається й прямує до виходу, важко й твердо пересгавляючи короткі ноги. На Марту Пожежу він усе ж таки не дивиться, але, порівнявшися з нею, раптом зупиияєгься, простягає руку й слабо, блідо посміхається.

— Радий, принцесо, побачитись. Приємно вражений. Сподіваюсь іще побачитись.

Принцеса Еліза сильно, міцно стискає руку, шарпнувши її так само, як колись Марта Вона ясно, з викликом якимсь дивиться на нього, хоче щось сказати, але не встигає: японці, негр, якісь інші темні обличчя пропихаються між ними, оточують Мертенса й індуса й сердито, схвильовано вимагають сказати, що ж їм робити. Не можуть же всі до підземних ходів І взагалі треба розробити детальніше план. А коли через підземні ходи неможливо? Що тоді?

— Стягати всі, які є, сили до палацу! Взяти центр! Робити над палацом демонстрації, притягати до себе увагу, постягати з палацу в повітря й лоза палац усю варту. Зайняти в повітрі всі підступи до палацу.

— Але наші вогні? Які наші вогні?

— Жовто-зелені. Вогні Сонячної машини!

— Панове! Нема часу на деталі! По дорозі обговоримо

— Панове! Не робити в місті зайвої тривоги Не викликати настороженості противника.

— Але треба попередити інші салони!

— Швидше, швидше!

Метання тіл, судорожні стиски рук, одверті болючі доцілунки, чогось шукання, скрики, здоровенний чорний кулак у іповітрі.

— Всі невійськові — попереджати салони, попереджати всякого військового на вулицях, в будинках Швидше, панове, швидше!

Еліза хапає за одну руку доктора Рудольфа, за другу — Труду, що, нарешті, протискається до неї, й тягне обох до виходу швидше, швидше попереджати

— Елізо! Елізо!.. Ради бога, як це, Елізо?

— Потім, потім, Трудонько! Там, по дорозі! Швидше! В нас є авто?

— Є.

— Віддайте іншим і їдьте з нами! Швидше!

В саду в пітьмі чути бурхливий, змішаний із різнотонних голосів гомін — то військові радяться Ах, що та Труда там так довго! Зелено-жовтою смугою розрізується тьма над садом, і смуга прожогом летить угору, гягнучи за собою темну масу літака Друга ракета світла, з темною довгастою ґулею літака За ними третя

Отак би звитися в небо! Ах, що ж та Труда!

А він сидигь на старому місці, все такий самий затихлий, все так само несміло плечем шукаючи відповіді її тіла. І її плече м'яко й сильно відповідає. І більше нічого не треба, ніяких слів, мов, навіть мови очей.

Аж ось нарешті летить миле Страховище. Прожогом вилітає на авто, обнімає за шию Елізу, бурно цілує в лице, чоло, волосся.

— Елізо?! Це ж... Це ж... Значить, це Руді?! Руді?!

Еліза підводить до неї вгору вогкі великі сміхотливі очі.

— Та ви не Еліза! Я дивилась і не могла пізнати. Руді, в мене голова крутиться!

Руді ж теж мовчить, і його очі теж чудно й вогко блищать під світлом ліхтарів.

Авто злегка шарпається, і Труда падає на сидіння.

— Трудо, ви показуйте дорогу. Просто? Назад?

— Просто, просто!

Труда не може сама сидіти ззаду. Вона схоплюється й примощується збоку, тримаючись за плече Руді — так їй видно принаймні хоч профіль Елізи. Але не встигає вмоститись, як ізнову схоплюється й хапає Елізу за руку.

— Стоп, стоп! Макс! Максе! Максе!

На тротуарі помалу розвезеними кроками посувається висока постать. Зачувши крик, вона здивовано зупиняється й придивляється до авто

— Ну, Максе! Що ж ви стоїте? Швидше!

Але, підійшовши вже до самого авто, Макс ізнову зупиняється — поруч із Руді при стерні сидить простоволоса, розкудовчена принцеса Еліза! Дивиться при цьому на нього й чудно, не то збентежено, не то лукаво, посміхається. І Руді мовчить І Труда тріумфуюче стоїть і жде. Невже?!

Але Труда перехиляється до нього, хапає обома руками за плечі й тягне до авто:

— Швидше, швидше, нема часу.

В авто ж хапає за голову й несамовито, збожеволіло цілує. Авто знову шарпається, здіймає вітер і летить вулицею, ковтаючи все, що жене назустріч.

Макс ошелешено напівлежить і дивиться в нахилене над ним лице Труди. Воно труситься від гону авто, киває кучерями, хилитається то сюди, то туди й хапливо, гарячкове сипле на нього такими словами, від яких ошелешеність іще дужче налягає на тіло Цілий вулкан подій за кілька годин.

— А тепер ми мусимо попередити всі салони, всіх військових, яких зустрінемо. А Мертенс, Максе, Мертенс! Він — герой! Максе, а Еліза?! Я нічого не розумію Абсолютно нічого! Максе, як це могло?! Якби ти бачив її! А Руді, Руді?! Максе! Ти що-небудь розумієш?!

Макс раптом бурно скидається, хапає голову Труди, переломлює назад і надушує довгим поцілунком — він розуміє.

Труда вигинається, відштовхується руками, крутить головою й нарешті затихає І як затихає, Макс випускає її й відкидається назад. А авто жене, цмокає, вищить шинами; вітер, як кінським волосом, тягне по лиці; гривасто витяглось пасмо волосся з голови Елізи.

— Максе, ви збожеволіли?!

— Може, і збожеволів. І що тут дивного було б?

— Максе, але що буде? Що буде?

— Чорт його знає!

— Ти думаєш, вони візьмуть палац? Я не вірю. Вони всі такі розхристані, ошелешені І в ті підземні ходи я не вірю. Максе, треба закопуватися глибоко в землю, під льохи навіть. Тоді світло й газ не дістануть Китаєць казав. Але куди ж ми заїхали?! Елізо, Елізо! Праворуч! Назад!

Еліза злякано зупиняє машину и озирається до Труди.

— Назад! Ми проїхали.

Авто завертає назад, шарпається і знову летить. Еліза ж знову напівпримружує очі від вітру й од того, що його пальці обережно просуваються між її тілом і обіймають руку нижче ліктя. Так можна тепер мчатися всю ніч — і хай буде, що буде.

— Елізо, наліво! Наліво, Елізо!

— Ах, наліво? Зараз, зараз!

Пальці сполохано зсуваються з руки, і стає видно порожню вулицю, самотні ліхтарі, поснулі вікна будинків.

— Стоп! Тут!

Макс і Труда ізстрибують і біжать у дім. Увесь перший поверх його жовтою щербиною горить на темнім безживнім фасаді.

Тоді пальці хапливо просуваються між тілом, обнімають руку, і рука ніжно притискує їх разом із собою до тіла. І тепер так можна сидіти всю ніч — і хай буде, що буде.

Але Макс і Труда вже біжать (що вони там — одну секунду були?) і знову пальці зсуваються.

І знову скажено летить авто пустельними вулицями, зупиняється Макс і Труда вистрибують із нього, зникають, вертаються. Вони щось говорять, говорить в і н, говорить і вона, але все, все, що вони всі говорять, таке нереальне, маленьке, бліде Реальне, велике тільки те, що говорять пальці, та те, що там десь говориться в небі над палацом Мертенса чи під ним у землі Що там? Що за світляні пасма блискавками пролітають он там у проміжжі домів на темному нічному обрії?

— Панове! Їдьмо до палацу Мертенса! Я не можу більше!

— Їдьмо, їдьмо!

Пальці сильно здушують руку — їдьмо!

А пасма світла, що ближче до палацу, стають щораз частіші Вони прожогом летять, як метеори в темно-сірій височині, зникають за будинками, вистрибують, стрімголов падають униз.

— Панове, там уже бій! Там бій! Елізо, ради бога, швидше!

Але авто вже й так гойдається, як колиска, від швидкості, і вітер ріже очі осокою.

Вже виразніші й виразніші світляні стьожки. Як велетенський серпантин, вони в'ються в густій тьмі, гоняться одна за одною, сплітаються.

Авто вилітає на Алею Відродження. Зараз палац.

Раптом десь далеко розлягається велетенський вибух. Авто здригається під рукою Елізи, робить хисткий вимах убік і, вирівнявшись, притишує ходу.

Все небо над парком, над Алеею-Відродження світиться від різнокольорових стьожок. І