Сонячна машина - Винниченко Володимир
вмить рвучко підводиться.
— Ну, добре! Їдьмо!
— Браво, Елізо! Оце по-нашому!
Труда від дому з усієї сили жене свого "поні", малесеньке, чепурненьке авто (колишній подарунок чорно-срібного лицаря) — хто знає, чи не роздумає собі ця світлість. От уже знову сидить, як у лубок затиснена. Вся вона все життя своє, як у лубку, сидить. На мент вирветься з нього, стане людиною й знов кається вже, що поїхала? Боїться за свою королівську гідність?
— Ну, де ж чорти, Елізо? Га?
Небо над Берліном для холодку запнуте легеньким сірим серпанком. Передвечірнє сонце жмуриться крізь нього тьмяною задумою. Безвинно, миряо пропливають вартові літаки.
Задума, серпанок тиші й тут, унизу, по мирних, тихих вулицях. Авто тихше, м'яко, безшумно, як човен, пливе асфальтом. Дзвінкий дитячий щебет у скверику; журний клекіт рояля; закотистий заразливий сміх із високих вікон.
Еліза не відповідає. Ага, це — аристократичний квартал. Тут чортів не може бути. От там, у центрі, у торгових і промислових ковбанях, от там вони!
Труда торкає поні, — і камінчики, гіллячки, кинутий папір починають швидко цокати під жвавими колесами. Вже частіше та частіше миготять суцільні смуги вивісок; на тротуарах народу більше; за столиками ресторанів сидить весела сміхотлива публіка Туди й сюди із шипучим рипом проскакують авто, добродушно гуркочуть напівпорожні трамваї. Серед цивільного різнокольорового одягу то тут, то там — цитриново-жовті й блакитно-білі військові френчі. А з них мирно, доброзичливо стирчать шоколадові, шафранові, густо-чорні і синювато-смугляві обличчя. От група різнокольорових пик стоїть якраз на розі. Труда привітно, весело махає їм рукою. Шоколадні лиця блискають баньками, зубами й радісно вітають по-військовому.
Принцеса Еліза кидає скоса очі на лукавий смуглявий профіль із притупленим кінчиком носа.
— Ви думаєте, Елізо, це мої "клієнти"? Абсолютно ні. Я їх зовсім не знаю. Але кожна сонцеїстка повинна вітатися з нашими визвольниками. Такий у нас звичай, ваша світлосте.
Поні розмашистим гоном завертає в іншу вулицю. Тут іще людніше. Двері магазинів широко розчинені, на порогах стоять прикажчики й галантно запрошують публіку досередини. Публіка галантно вклоняється! А зсередини стрибками вибухає загониста, гунява, підмиваюча музчка, і видно парочки в безжурному танці.
І тут так само шоколадні й шафранові лиця в білих і жовтих френчах. І так само блискають баньками й зубами привітні, прості, веселі.
Але її трупоїдська світлість сидить у свойому лубку, і все це не має для неї "сутнього значення".
От крадькома за жінкою пірнає у ворота дрібно-кучерява, як напудрена густою сажею, потилиця солдата "визвольної" армії. Еліза, розуміється, бачить це своїми власними очима, бачить удень, що діється майже на очах всіх. А що ж то діється вечорами?
— Ви знаєте, Елізо, яка маса дезертирів у вашій армії? Ні? Спитайте Сукурамі або принца Георга. А було б іще більше, коли б не ми! Так, так, пані добродійко, ми, сонцеїсти, рятуємо вашу армію! Ми весь час умовляємо не кидати армії, не дезертирувати.
Ах, от фабрика. Показати б її світлості, що це за весела промисловість настала — так хіба ж це має для неї сутнє значення?
— В кожному разі, Елізо, щось ніяких чортів не видно? Га?
Еліза так само загадково "лубково" мовчить. Мовчить, але зелені скупчені очі уважно ходять по обох боках вулиці. Так, так, будь ласка, вишукуй. Полюбуйся знаменитим витвором твого Георга. Ух, як відновлено "цивіл'зацію"! А яка грізна охорона Порядку! А який гарячковий рух і праця установ і підприємств! Майже кожна з музикою й танцями. І які щасливі фізіономії в цивілізованих підданих його величності!
— Весело? Правда, Елізо? А яка паніка була перші дні окупації Пам'ятаєте?
Принцеса Еліза, не повертаючи голови, гостро кидає.
— Після веселості іпаніка буває ще страшніша.
— Можливо Тільки ми не почуваємо потреби таких змін. Нам і так добре.
Її світлість зводять мовчати. Бідна Елізонька, вона потішає себе загрозами Але до якої ж міри впертість! Ну, чекай, чекай, от зараз тебе потішать свої "стовпи вірності".
Авто звертає, нахиляє Труду на Елізу, підпливає до високих залізно-граткованих воріт і зупиняється. Труда нахиляється, довбається руками під стерном і підводиться з чимсь блискучим у руці.
— Тепер можна злізати. Авто не вкрадуть. Це тут, Елізо. В саду. Чудесний будиночок. Правда? Надзвичайно зручне й затишне місце для салону. Ви не соромтесь, Елізо, колись у цьому крихітному палацику Ірма приймала всяких королів. І не бійтесь, у мене ключ, ми пройдемо тихенько, ніхто нас не побачить.
Але для більшої непомітності Труда, відмикаючи двері, прикушує губу й навшпиньках із прикушеною губою, озираючись на Елізу й балансуючи руками, швиденько переходить хол. Більшої готовності з її боку зберегти тайну вимагати неможливо.
В маленькому салоні вона так само таємно, з прикушеною губою зашморгує портьєри на вікнах і замикає на ключ широкі скляні двері до великого салону. От тепер приємна затишна півтьма, нічого з салону сюди не видно. Ну, тільки поставити сюди біля дверей фотель, відхилити трохи портьєру — можна бачити весь великий салон. І спокійно собі сидіти — сюди ніхто не може увійти. Ах, так! Познайомити ж Елізу з Ірмою!
Еліза й через хол іде рівно, не поспішаючи й не колихаючись навшпиньках. І тут спокійно, мовчки підсуває фотель до дверей і сідає.
Коли Труда зникає, гомін з салону стає чутніший. Принцеса Еліза обережно відхиляє портьєру й дивиться. Багато зелені, латате листя, колони, блиск люстр, косий широкий промінь сонця на одній стіні. Голі плечі й руки жінок, кудлата шевелюра негра з фіалковими губами, спини військових френчів, знову жіночі оголені шиї, руки. (І ніяких же цивільних немає!) Надзвичайно білі зуби на темному фоні; труситься білявий локон од сміху. Два жіночі профілі весело, завзято дзьобають високого гарного чоловіка у військовому одязі, наступають, вимагають. Він з якоюсь тихою величністю обороняється, всі троє раптом озираються — Труда. Мило, по-хлоп'ячому подає всім руку, підхоплює під руку один із профілів і одводить убік, а сама все озирається по залі, шукаючи очима. Мабуть, свого Макса. Дама — очевидно, Ірма.
Принцеса Еліза встає й одходить од дверей. Шкода, що мало світла в кімнаті. Треба стати ближче до вікна, до смуги світла з-поміж портьєр.
Дійсно, Труда й Ірма зразу попадають у цю смугу. Ірма ж трошки набік голову відхиляє, щоб ухилитись од світла й бачити принцесу. А очі, справді, дві кришталеві тарілі, як казала Труда, величезні, срібно-сірі, стрілчасто-блискучі. І чисті-чисті, як вишліфуваний кришталь.
Вона надзвичайно рада такій несподіваній гості. Вона була б іще щасливіша, коли б не серед таких умов довелося прийма ти її світлість, але вона цілком розуміє бажання принцеси й сподівається, що іншим разом вони будуть бачитися в іншіи обстанові.
А посмішка невинна, ясна, п'ятилітньої дівчинки. Тільки що в неї східного — це тільки Труді відомо. Носик із горбиком і чорне блискуче волосся?
— Ну, ви, Ірмо, вже йдіть, ідіть, а то ваші приклонники ще сюди забіжать, вас шукаючи. Скажіть Максові, що я тут. Має час утекти. А я представлю принцесі декого з наших гостей. Руді принцеса знає, можете його не витягати з кутка. А індуса підведіть трошки ближче до дверей — на нього варто додивитися зблизька. А мій китайчик є? Ну, ну, я сама побачу, ідіть!
Дві кришталеві тарілі іскристо посміхаються, горбатий носик привітно киває, І струнка тоненька постать тихенько вислизує з кімнати.
Щось шепоче Труда, вовтузиться з фотелями й портьєрою. А в грудях чогось ниє тоненький-тоненький біль. І крізь цей біль раптом проривається:
— ...Ірма! Правда?
— Вибачте, Трудо, я не чула.
— Яка чудесна, я кажу, Ірма! Правда? Хіба не пара Руді? Ну, скажіть ви!
— Прекрасна пара!
— Ну, розуміється! А от ви побачите, якими очима на неї дивиться індус. Не думаю, щоб він на свого бога Брагму так дивився. Нехай Ірма скаже йому виступити з своїм полком проти всієї армії — думаєте, не зробить? Проти всього світу виступить. Вам добре видно, Елізо?
— Дякую, добре.
Труда ще трошки ширше відпинає портьєру, присуває лице ще ближче до лиця Елізи й починає "представляти". Он той зализаний плискуватий монгол, наче з води витягнений морж. Це — капітан світляної батареї якогось там їхнього полку. От негр із Центральної Африки. Ну-шу-му-шу чи якось так звуть його. Чудесний екземпляр. Правда? Їсть сонячний хліб і страшно за все дякує по-англійськи. Йому хоч що скажи — насамперед дякує, хоч би опитати, яка година.
А біль усе ниє, ниє, росте — не чути вже ні веселого гомону з салону, ні Трудиного шепоту. Ниє, ниє й іскриться кришталевими посмішками. От вона підходить до індуса (А десь із якогось кутка за нею, мабуть, слідкують ще одні очі!) Індус кладе собі руку на груди й низько схиляє гарну величну голову.
Але не дай боже, як Труда скаже йому, що вона тут! Тепер це абсолютно неможливо.
— Вибачте, Трудо. Ви ж тепер дотримаєте свого слова? Ви не скажете навіть докторові Рудольфові, що я тут? Ні?
Труда здивовано впирається очима в лице Елізи — яке злякане, гарне, хиже! Що з нею знову сталось?!
— Даю найчесніше слово, Елізо, що не скажу, що ви тут. Задоволені?
Форма слова не зовсім задовольняє принцесу Елізу. "Не скажу, що в и тут". А все-таки скаже, що хтось є?
Але чогось уже не хочеться виясняти цієї неясності. Ну, розуміється, тепер вона не посміє не дотримати свого слова.
Ага, от і Макс. Ліниво човгаючи ногами, підходить до мону ментальної напівголої Юнони з двома крихітними японцями з обох боків. Японці задирають до нього розумні личка й сміються великим рідкими зубами.
— Ну, Елізо, я на хвилинку покину вас. Мені треба сказати кілька слів Ірмі в дуже важній оправі. Ви сидіть спокійно, сюди ніхто не ввійде.
Еліза мовчки хитає головою й повертається до салону. Ірми вже немає. Зникла. Ну, розуміється, вона пішла в куток до нього. Індус же не сміє йти за нею, стоїть і непорушно хитає головою другій дамі.
Раптом збоку, з того кутка, якого принцесі не видно, чути музику. Гомін притихає, обличчя повертаються до кутка.
В тишу ніжно, лагідно входить жіночий голос, увіходить, як невинна п'ятилітня дівчинка, підкидаючись звуками рояля, обплітаючи себе ними. Ал
